Пам’ять вічно жива…

        Історія будь-якого народу містить періоди, дати, які є вирішальними і доленосними в  житті. 21 листопада 2013 року за кілька днів до укладання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, український уряд радикально повернув курс держави спрямований  на розвиток  співпраці з державами-членами СНД. Обурена таким рішенням уряду України молодь виходить на Майдан Незалежності у Києві. Невдоволення підтримують по всій Україні. Це був початок  Революції Гідності, коли люди хотіли щоб їх почули. Майдан, що є виразником волі мільйонів українців, активний та дієвий,  стає реальною силою, що мирним шляхом домагається виконання своїх законних вимог і забезпечення справедливості в  своїй державі. На початку революційних подій, нікому і в голову не могло прийти, чим усе це обернеться… Слова «Слава Україні! Героям Слава!», що видавалися простим вітанням, набувають нового й особливого значення.

         22 січня на вулиці Грушевського перші загиблі. Із вогнепальної зброї вбито Сергія Нігояна та Михайла Жизневського. Вони були звичайними людьми. І в останню мить віддали нам найдорожче – своє життя. За нас віддали, аби ми жили у демократичній та вільній країні, де поважають думку народу. Серед героїв України, які відстоювали людську гідність на Майдані був і наш земляк Володимир Чаплінський.

       Народився Володимир 13 січня 1970 року у місті Сєвєроморськ Мурманської області Росії у родині військовослужбовців. Після закінчення школи у 1986 році переїхав на Україну до бабусі та дідуся в с.Ногачівка Славутського району.  Закінчив Нетішинське професійно-технічне училище за спеціальністю електромонтер з обладнання. У 1990 році, після служби у лавах Радянській Армії, розпочав трудову діяльність на Київському картонно-паперовому комбінаті. Мешкав у місті Обухів Київської області. Вів активний спосіб життя: любив подорожі, захоплювався автомобільним спортом. Дуже любив Україну, її культуру та історію, був справжнім патріотом своєї Батьківщини, відчував біль своєї держави, вболівав за її долю, підтримував її в боротьбі за свободу, прагнув їй добра та кращого майбутнього, мав активну громадянську позицію, не міг миритися з безправ'ям та соціальною несправедливістю, був готовий віддати заради рідної землі найцінніше – своє життя. 

        Володимир поїхав на Майдан з перших днів протестування. Жінка Володимира Світлана згадує слова чоловіка: «Або зараз, або ніколи, ми втомилися стояти на колінах, пора вже підніматися, скільки нас будуть гнобити і принижувати».  Вона  пригадує, що її чоловік не був прихильником  ані  Європейського, ані Митного союзів. Але завжди  казав,  що  українці  дуже  мудрий народ і несправедливо, що ми так бідно  живемо.  Після  побиття  студентів мовчати вже не було сил. Проте, трагічна доля спіткала нашого земляка.

        Володимир Чаплінський загинув 20 лютого 2014 року на вулиці Інститутській від кулі снайпера, яка влучила йому прямісінько в шию. Світлана досі не може повірити, що так сталося, єдине що не може закарбуватися в її голові: «За що? За що вони стріляли в неозброєних людей?». Володимир мав щиток, який зробив із пральної машинки і ним оборонявся, ніякої зброї у нього не було. Понад усе вона хоче покарання для замовників, виконавців, всіх винних у загибелі невинних людей на Майдані. Світлана розповідає, що після загибелі чоловіка, отримувала допомогу з фонду Л.М.Черновецького  та допомогу з Майдану від простих людей. Але ніхто ніколи не замінить міцне плече Володимира для жінки, зразкового батька для дітей. Жінка з повними очима сліз говорить як боляче чути, що на Майдані були  «фашисти», «бомжі». «В нас було все – діти, квартира, машина, ми не були «бомжами». За  22  роки  в шлюбі ми ніколи не підвищували голос один на одного. Чоловік робив усе, щоб ми жили в достатку», – розповідає Світлана.

        Володимир Чаплінський був світлою людиною, любив з родиною подорожувати, особливо полюбляв місто Львів. Родина намагалася мінімум двічі на рік відвідати  це місто. «Чоловік завжди казав, що  коли  хочете  побачити  справжню Україну,  їдьте  до  Львова»,  —  згадує дружина героя Небесної сотні. Друг Володимира зі Львова, дізнавшись про загибель побратима, присвятив йому вірша:

"Я іду у бій, бо кликала земля,

Я іду у бій бо плаче Україна,

Бо вже набридла банда ця –  чума

Спотворює країну-руїну.

І хай там, як мене назвуть невірні,

 «бандерівець», «фашист» чи «екстреміст»,

Я син землі і коріння мої вільні,

Революціонер я, націоналіст.

Якщо загину значить так судилось,

Не буду жалкувати я життя,

бо знаю, все що не робилось,

це за для кращого кінця.

І буду знати, що порвав кайдани,

робив все, щоб лиш дух не вмер.

Не плач, благаю, лиш старенька, мамо,

Такий мій шлях

Я – революціонер".

         Указом Президента України Петра Порошенко № 890/2014 від 21 листопада 2014 року за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності Володимиру Володимировичу Чаплінському посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена "Золота Зірка".

          Безсмертні душі вбитих  відійшли у небеса, але вони вічно житимуть в народній пам’яті, бо «Герої не вмирають!».

Молодший науковий співробітник музею

С.Матвійчук

Незгаслий відбиток у пам’яті

 

Спогади та пам’ять – властивості людини, через які вона сприймає дійсність. Гіркі спогади назавжди закарбовуються, пронизують життя тривогою та залишають рани в душі. Такими спогадами поділився Дячук Олександр Філімонович, 1934 р.н., родом із с.Головлі Славутського району, який на власні очі побачив та відчув жахіття війни. Тоді дитина, а нині чоловік в літах згадує побачене та відчуте до найменших дрібниць, пам’ятає імена та прізвища односельців, що зазнали тортур від німецько-фашиських загарбників та поплатилися власним життям.

Особливо у пам’яті Олександра Філімоновича непохитно закарбувалася та залишила болючий відбиток в душі смерть його друга та однолітка… У ті роки в Головлях проживало декілька сімей єврейської національності. Коли розпочалася війна, Олександру Філімоновичу було 7 років, він мав друзів і серед дітей євреїв. Особливо дружив з Шулькою. Того жахливого дня хлопець пішов гратися до Шульки, який мав повноцінну сім’ю: батьків Метегерша та Басю, ще й навідалися брат з сестрою. Раптом почули якийсь гамір: у хату вбігли німці з автоматами і почали кричати не своїм криком: «Юде, юде!» Стали виганяти всіх на вулицю. Тоді разом з єврейською сім’єю погнали в кінець села й Олександра Філімоновича, який не міг зрозуміти дитячою голівкою, що то відбувається. Старший брат Шульки намагався протидіяти тому, щоб забирали дітей, але німець зняв свою каску і вдарив того по голові так, що кров залила обличчя хлопчини, але до цього не було нікому ніякого діла.

Хтось переказав матері Олександра, що і її дитину забрали разом з євреями. Жінка схопила документи про народження сина і чимдуж побігла доганяти цей натовп. Наздогнала біля церкви, дитини відразу не хотіли відпускати, аж поки не переглянули документи. Малий на стільки налякався, що, повернувшись додому, заховався під дошки і ще довго там сидів.

Пам’ятає Олександр Філімонович з розмов дорослих, що в ті дні  розстріляли 4 єврейські сім’ї з села, декілька євреїв залишилося, бо зуміли втекти. Шульку разом з сусідкою бабою Шиндрою відпустили додому, але на наступний день їх все одно розстріляли. Була в селі ще одна єврейська сім’я, яка вбереглася від німецького розстрілу, та, дізнавшись про біду, з розпачу єврей Аврум повісив жінку, дитину і повісився сам.

Відношення німців до українських родин було двояке, вони селян не чіпали, якщо ті шкоду не робили німцям. Пам’ятає чоловік, як партизани напали на вагончик, в якому поселилися німці. Тоді всі вижили, але були постраждалі. Розлючені німці зібрали все село: люди думали, що будуть розстрілювати. Але перекладач, житель села, зумів переконати німців в тому, що селяни цього не робили. Таким чином, селяни не постраждали. Пам’ятає, як німці з колгоспу пороздавали худобу людям, щоб ті доглядали, а продукцію здавали, коли потрібно було.

Згадує Олександр Філімонович і партизанів, які заходили в село. Їм люди допомагали харчами.

Страшними та болючими спогадами ділився колишній житель Головель, нині житель міста Славути. Олександр Філімонович до армії жив в селі. Одружившись, переїхав до Славути, разом з дружиною виховав 2 дітей, має 5 внуків та 7 правнуків. Все життя важко працював – має 60 років робочого стажу. Незважаючи свої літа, пам’ятає своїх односельчан, друзів, які зазнали страшної смерті.

Біль. Жаль та відчай, просякнутий смутком – ось що викликає трагічна смерть масового знищення євреїв. Саме в цьому році відзначається 75-та річниця трагічних подій у Бабиному Яру. Неможливо забути, що 75 років тому в страшних муках гинули тисячі ні в чому не винних людей. Нині ми вшановуємо пам’ять жертв масового знищення народу і маємо віддавати велику пошану людям, які побачили та відчули на собі жахіття війни та в змозі поділитися з нами спогадами.

 

Молодший науковий співробітник

Славутського історичного музею

С.Моісеєва 

Слава тобі, солдате!

         Протягом багатьох років пам'ять несе до нас імена тих, хто своєю безстрашністю, мужністю довів любов і вірність Батьківщині. Пам’ять про героїв завжди залишається в наших серцях, і ми маємо всі підстави пишатися нашими дідами, які прийняли на себе важке випробування та не скорилися ворогу. На жаль, з кожним роком все менше і менше залишається живих безпосередніх учасників Другої світової війни. Вона прокотилася безжальним колесом по всій українській землі та зачепила кожну родину. І вже не стільки з розповідей очевидців і учасників, як з переказів та спогадів рідні, дізнаємося про подвиги наших дідів.

       Спогадами про нещастя, яке принесла війна для родини, поділився мешканець Славутчини Микола Степанович Прокопченко. Щоб краще зрозуміти долю українського народу, Микола Степанович розповів про долю простої селянської родини з села Куток Славутського району. В розмові він пригадав розповіді старших про рідних дядьків, які мужньо несли на своїх плечах цей страшний тягар війни.

Дід Миколи Степановича Михасик Артем Власович народився в с.Киликиїв у 1886 р. дитинство та юність провів у тяжкій роботі, був призваний на царську службу. Він одружився після армії, взявши собі в дружини просту селянську дівчину Параску (Прасков’ю) з села Куток. В любові та підтримці одне одного зародилася у них велика сім’я – сини Василь, Іван та трійко дівчат – Ганна, Марія та Євдокія. Щоб прогодувати родину, Артем Власович поїхав на заробітки до Америки. Відразу вподобавши його працьовитість та невибагливість, господарі запропонували забрати сім’ю і переїхати жити до Америки. Та не так все добре склалося, як планувалося. Артем Власович, повернувшись в Україну у 1914 році, застав війну. У зв’язку з такими подіями, поїздка до Америки відразу відклалася,  та й потрібно було захищати рідну землю, відстоювати свободу для народу.

     В цей час підростали діти… Самостійний та наполегливий старший син Василь закінчив Житомирський інститут. Хоч в той час важко було навчатися (був голодний, бідненько одягався), але здобув освіту та працював головним агрономом Берездівського району. У 1940 році він брав участь у Фінській війні, потрапив до полону, де пробув півроку. Повернувся додому худий та змарнілий. У 1941 році, коли розпочалася окупація, Василя не встигли мобілізувати на службу до армії, а призвали на військову службу у 1944 році. Його разом з десятками тисяч молодих хлопців без належної підготовки відправили на передову лінію оборони з ворогом під Тернополем. За такою схемою було знищено тисячі наших молодих солдат. Василь же пропав безвісти.

    У Михасика Артема Власовича був ще один син – Іван. Той також був призваний на службу та проходив її на Далекому Сході в прикордонних військах. Після армії залишився служити при військкоматі с.Берездів. Коли розпочалася війна і через декілька днів німці були вже у м.Корець, він з головою сільської ради та головою колгоспу с.Кутки добровільно приєдналися до частини Радянської Армії.

Служба Івана Михасика проходила у славнозвісній 226-й Глухівсько-Київській Червонопрапорній ордена Суворова другого ступеня стрілецькій дивізії. Був командиром 329-го Окремого винищувального протитанкового дивізіону. По шляху проходження Іванової служби під час війни можна було відтворити мапу великої країни, адже захищати рідну землю довелося аж по Кавказ. Іван Артемович завжди вирізнявся безстрашністю. Коли частину після тяжких боїв відводили на тижневий відпочинок, він рвався на передову лінію оборони.

    Гнали ворога до Берліну, звільняючи села, міста, країни від гітлерівської навали. Великою честю для Іван була участь у визволенні рідної Славути, Шепетівки. Брав участь у наступальній Східно-Карпатській операції, визволяв Словаччину, був відзначений за бої на Одері. За період служби мав 8 поранень.

Перемогу Іван Михасик разом з побратимами по зброї зустрічав у Берліні. Які емоції тоді вирували у мужньому серці, родині дізнатися не довелось…

   В очікуванні зустрічі з родиною, з подарунками та бойовими нагородами повертався Іван додому з Німеччини. 25 липня 1945 року вже на території Польщі полуторку, на якій Іван Артемович з шофером їхали, зупинив випадковий чоловік, попросив підвезти. Хлопці навіть гадки не мали, кого підібрали… Якою ж старшою була звістка для батьків про те, що їхній син, який пройшов з поразками і перемогами усю війну, не один раз дивився у вічі смерті на передовій, загинув від бандитської кулі в спину дорогою додому.

Листаємо нагородні листи… Орден Червоної Зірки, орден Олександра Невського, орден Червоного Прапора, орден Вітчизняної війни ІІ-го ступеню. І в кожному – характеристика: здібний, хоробрий командир, особистий приклад завжди і у всьому: «...Дивизион тов.Михасика – хорошо сколоченная боевая единица, личный состав смел и инициативен в бою. Дивизион всегда действует в передовых подразделениях пехоты…».

   Два сини – Василь та Іван. Дві долі, загублені війною...

   Через призму спогадів про родину Миколи Степановича Прокопченка проглядається доля мільйонів сімей українського народу, подвиг простих людей. Одні діди тяжко працювали, інші – відвойовували рідну землю, та всі мріяли про вільну країну. Їхні героїчні вчинки живуть у свідомості мільйонів нащадків. І чим далі у минуле відходять грізні обриси, тим повніше осягається велич їхнього подвигу, який передається від покоління до покоління, як символ невмирущої слави наших предків.

 

Світлана Моісеєва,

молодший науковий співробітник

 Славутського історичного музею 

Музей як віддзеркалення громади

У зв'язку з підвищенням інтересу до музеїв, перегляду їх суспільно-соціальної й культосвітньої значимості, все частіше з'являється необхідність створення нових, більш цікавих і насичених експозицій, для чого розробляються нові концепції побудови. В основі концепції музейної експозиції лежить наукове обґрунтування, різні аспекти, що впливають на цілісність експозиції. До цієї не легкої роботи долучився Славутський історичний  музей.

11 січня в оновленому приміщенні Славутського історичного музею відбулося громадське обговорення його подальшої реекспозиції за участю міської влади, науковців,  істориків, краєзнавців та громадськості міста. Перше вступне слово зробив міський голова В.Б.Сидор, наголосивши на тому, що музей має відображати багате минуле нашого краю та значимість музейної справи. Далі слово взяла радник міського голови, Заслужений працівник культури Г.Й.Фурманчук, яка довела до відома присутніх подальший зміст роботи по оновлені музею. Галина Йосипівна наголосила: представити в новій експозиції більшу кількість архівних документів; створити новий розділ експозиції -«Природоохоронний»; створити виставковий зал, де будуть проводитися тимчасові виставки. Також вона зазначила, що вся експозиція буде зорієнтована на юних Славутчан, а 2-й поверх значних змін не зазнає.

Я.М. Павлович - член Національної Спілки художників України, розробник проекту реекспозиції Славутського музею, який займався плануванням експозицій більше 30 музеїв, ознайомив присутніх з проектом нової експозиції зазначивши, що планується модульна система по його проектуванню.

У процесі обговорення музейної експозиції,  кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник Хмельницького обласного краєзнавчого музею С.М. Єсюнін довів до відома громадськості про планування восьми розділів експозиції, в кожному з яких буде розкриватися певний історичний період за допомогою речових експонатів,  акцентом на ключові події та особистості.

Експозиція 1-го поверху буде розпочинатися за хронологічним принципом, умовно будуть відокремлені зали, для візуального збільшення площі, відбудеться заміна колажів зі стін та стелі. В проектуванні експозиції С.М. Єсюнін виділив такі розділи: 1-й  – «Давнє минуле краю»; 2-й  – «Етнографія та побут Поліського краю»; 3-й  – «Заснування Славути XVI-XVII століття»; 4-й – «Славута під Сангушками»; 5-й – «Славута в першій пол. ХХ століття»; 6-й  – «Друга світова війна»; 7-й – «Роки соціалізму 1944-1991 р.»; 8-й – «Природа рідного краю».

Кандидат історичних наук, директор Центрального державного кінофотофоноархіву України ім. Г.С.Пшеничного В.Г. Берковський зазначив, що експозиція музею в жодному разі не повинна бути постійною, вона має змінюватися та заохочувати відвідувачів. Також акцентував увагу на показі кінохроніки, вніс свою ідею в кольорову гаму експозиції.

Цікаві ідеї та пропозиції  з подальшої роботи музею пролунали від історика-геральдиста, уродженця Славути В. Напиткіна,  відділення міської спілки поляків, голови міськрайонного відділення філателістів П.А. Смірнова, представників громадського об’єднання «Ліга активних славутчан», вчителів історії місцевих шкіл, краєзнавців. Колишній директор музею, Почесний громадянин Славутського району С.Ф. Ковальчук у своєму виступі розповів присутнім про проблеми, з якими доводилося зіштовхуватися працівникам та як поповнювались експонати музею протягом останніх 30-ти років.

Підсумовуючи обговорення, міський голова В.Б. Сидор зазначив, що потрібно створити дорадчу раду при музеї, яка б переймалася, допомагала та контролювала діяльність музею. До кожного розділу експозиції залучити людей, які б займалися дослідженням певного періоду та наповнювали розділ експозиції новою інформацією.

Роль експозиції в музеї неоціненна - це його основа, вона покликана нести в широкі маси історичні знання в цілому та підтримувати інтерес до конкретних історичних подій. Тому Славутський історичний музей за допомогою нових технічних можливостей, образністю та художнім смаком, з урахуванням нових вимог та ідей, удосконалює експозицію музею разом з мешканцями міста.

Молодший науковий співробітник музею С.Моісеєва

 

 

 

 

 Від князів Острозьких до князів Сангушків

   У статті йдеться про витоки роду князів Острозьких, Заславських та Сангушків, принципи створення Острозької ординації та хронологію переходу волинських володінь від князів Острозьких до князів Сангушків. 

Ключеві слова: князі Острозькі, Заславські, Любомирські, Сангушки, майорат, Мальтійський орден, Коширська та Ковельська лінії, Кольбушівська транзакція.

   Документальних відомостей про князів Острозьких з XIV ст. до нашого часу дійшло обмаль, але всі дослідники одностайно підтримують думку, що на Волині Острозькі фігурують від середини XIV ст. Проте досі тривають дискусії щодо походження цього аристократичного роду.

   За часів князя Василя-Костянтина Острозького й після його смерті спостерігалося намагання утвердити думку, що цей рід веде свій початок від давньокиївських князів, зокрема, Володимира Великого [5]. Така думка, наприклад, простежується в панегіричній поемі придворного поета В.-К. Острозького С.Пекаліда «Про Острозьку війну…» (1600). У цьому творі навіть вміщена своєрідна міфопоетична генеалогія даного роду, де акцент робиться на тому, що одним із найславніших предків Острозьких був князь Данило Галицький [6]. Так само церковний діяч, архімандрит Києво-Печерського монастиря Захарія Копистенський, який, ймовірно, здобував освіту в Острозькій академії, в апології «Про пресвітлого та преславного Василія, князя Острозького, воєводу Київського», проводить думку, що цей рід веде свій початок від Володимира Святославовича і Данила Романовича [17, с. 142-143].

    Якщо одні дослідники виводили коріння князів Острозьких від давньоруського княжого роду Рюриковичів, другі – від литовських Гедиміновичів, то треті вважали, що вони походили від дрібних литовсько-руських князів [7, с. 6]. Так, останні представники цього роду, зокрема, В.-К. Острозький, усвідомлювали себе нащадками правителів Давньокиївської держави. Варто враховувати, що Острозькі, як і представники інших династій Русі в період Середньовіччя, вважали себе фактично незалежними правителями [17, с. 143].

       Першою документальною достовірною особою з роду Острозьких є князь Данило з Острога, котрий згадується в документах під 1340 роком. Після його смерті у 1376 році залишилося п’ятеро синів: Юрій, Федір, Михайло, Дмитро і Олександр. Двоє з них, Михайло Данилович і Дмитро Волинський, поклали свої голови під час відомої своїми трагічними наслідками битви з татарами на Ворсклі 1399 року. Юрій Данилович, успадкувавши по батькові місто Холм, отримав прізвисько Холмський. Молодший син Олександр, на думку Ю. Пузини, став засновником гілки князів Четвертинських, а старший Федір (Федько), успадкувавши по батькові Остріг, започаткував гілку князів, котрі за назвою своєї резиденції почали називатися Острозькими [11].

Родовід князів Острозьких продовжив наймолодший з синів Федька Даниловича – Василь на прізвисько Красний (красивий). Саме він уперше зміцнив Острозький замок кам’яними мурами з баштами, перетворивши його на справжню фортецю. 

      У 1609 році для захисту кордонів держави і своїх володінь останнім князем з великого роду Острозьких Іваном (Янушом) Костянтиновичем Острозьким, сином Василя-Костянтина Острозького (1526-1608 рр.), засновано Острозький майорат (польською – ординацію, Ordynacja ostrogska), затверджений у 1609 році Сеймом Речі Посполитої і столицею якого згодом стало місто Дубно [7, с. 7-9]. До складу Острозького майорату входило 24 міста і 600 сіл, серед яких були: Остріг (пів міста), Дубне, Деражня, Козьмин, Костянтинів, Миропіль, Чуднів, Базалія, Красилів  [8, с. 39].

І.К.Острозький (1554-1620рр.) – князь острозький (1608-1620рр.), староста білоцерківський, богуславський, черкаський, канівський, переяславський, воєвода волинський (1585-1593рр.), каштелян краківський (1593-1620рр.). У молодому віці очолював княже військо для захисту міста від татарів. Освіту отримав при дворі імператора Священної Римської імперії. В свій час був найпотужнішим паном в Речі Посполитій. На початку XVII ст. укріпив Дубенський замок бастіонами, глибоким ровом і підвісним мостом. І.К.Острозький один з перших князів, хто перейшов до Люблінської унії (1579р.). За його заповітом було створено командорство Мальтійського ордену у Польщі.

  Мальтійський орден – найстаріший католицький духовно-лицарський орден, передісторія якого сягає 1023 року. Саме тоді купці з Південної Італії заснували в Палестині благодійне братство для надання притулку й захисту прочанам, що приходили до Святої Землі, допомоги хворим і нужденним. 1530 року орден одержав від імператора Священної Римської імперії Карла V у ленне володіння острів Мальта. За це чернече воїнство мусило охороняти Середземне море від турків та африканських корсарів; члени ж ордену дістали нову назву – мальтійські лицарі [13, с. 19]. У разі якби рід Острозьких урвався, майорат мав би перейти до Мальтійського ордену [7, с. 33, 36-37].

Історія створення цього майорату бере коріння із майже патологічної ненависті, що відчували один до одного сини Василя-Костянтина Острозького Януш та Олександр. Брати ще за життя батька збиралися воювати один проти одного. Аби цього не сталося, князь Василь-Костянтин у 1603 році змушений був поділити свій маєток між ними, а незабаром у тому ж році Олександр Острозький помер при загадкових обставинах [1, с.47].  Смерть Олександра не примирила Януша Острозького з братовою родиною – тільки протягом трьох років і тільки в Кременецьких земських книгах зафіксовано 13 конфліктів між Янушем та вдовою Олександра Анною [8, с. 39-40].

     Очевидно, князь Януш не хотів, щоб його спадщина перейшла ворожому табору нащадків брата Олександра. А вірогідність цього була досить високою, бо синів Януш Острозький не мав, хоча тричі був одружений [7, с. 37], відповідно племінники або їх нащадки цілком могли би після смерті князя висунути претензії на його маєтки. Аби цього не сталося, був і заснований майорат, статут якого недвозначно усував нащадків брата від цієї спадщини. Право на володіння землями, що входили до ординації, мало на­лежати шляхтичу-католику, який був спорідненим з родом Острозь­ких по жіночій лінії [8, с. 40].

       Фундаційний акт Острозького майорату визначав, що маєток мусить перейти синові князя Януша, якщо такий народиться, а якщо ні, то на користь його доньки Єфросинії Острозької (1605 р.н.), одруженої з Олександром Заславським (1581-1629рр.) у яких було п’ять синів: Франциск, Кароль, Владислав-Домінік, Костянтин-Олександр, Януш-Ісидор і дві дочки: Констанція і Сузанна. [7, с.38]

       Оскільки після князя Януша не лишилося спадкоємців чоловічої статі, то заснована ним Острозька ординація перейшла до рук Заславських. Першим ординатом мав стати старший син Олександра Заславського Франциск, але хлопчик трагічно загинув у 1622 році, випавши з вікна. По ньому ординат успадкував його молодший брат Владислав-Домінік. Через малолітство останнього, маєтностями до його повноліття керував батько. [3].

      Острозька ординація стала тим майновим підґрунтям, яке забезпечило Заславським першість серед інших маґнатів Речі Посполитої. На відміну від звичайних «дідичних» земель майорат не міг бути ані проданий, ані розділений на частини між спадкоємцями. [7, с.38]

      Якщо ж серед Заславських не стане жодного спадкоємця чоловічої статі, фундаційний акт ординації передбачав перехід маєтку до нащадків сестри Януша Острозького Катажини, одруженої з князем Радзівілом. У будь-якому разі майорат мусив залишатися у цілісності та недоторканості й передаватися у спадок тільки по чоловічій лінії, а сам ординат мав взяти герб та прізвище Острозьких [21]. Ординати з роду Заславських Владислав-Домінік та його син Олександр у цілому дотримувалися тих вимог, які заклав Януш Острозький у фундаційний акт. Заславські справді взяли прізвище фундатора майорату, називаючись відтоді або Острозькими, або «на Острозі Заславськими» [20].

Рід Заславських (або Жеславських – як їх частіше називають джерела XV – XVI століть) бере свій початок з молодшого сина Василя Федоровича Острозького – князя Юрія (помер близько 1500 року), який осів на Заславі (сучасне місто Ізяслав) та взяв відповідне прізвище. Заславським, як молодшій гілці Острозьких, автоматично було зарезервовано місце серед так званих «княжат головних», тобто тих, що безперервно займали найвищі щаблі в ієрархії руського суспільства протягом XV – XVII ст.

   Спалах потужності та впливовості князів Заславських припав на XVII ст. Просте співставлення майнового потенціалу цієї магнатської родини, наприклад, у 1529 і в 1629 роках свідчить про стрімкий злет Заславських: у 1529 році серед володінь роду нараховувалося орієнтовно до 700 дворів, а століттям пізніше – майже 33 тисячі. Якщо в XV – XVI ст. розмірами своїх володінь Заславські значно поступалися деяким іншим волинським князям, наприклад Острозьким, Корецьким, Вишневецьким, то вже у 20-х роках XVII століття не тільки на Волині, але й в усій Речі Посполитій не було фамілії, багатшої за Заславських [18, с. 99].

  Такі зміни пов’язані з одруженням Олександра Заславського з донькою Януша Острозького Єфросинією у 1603 році. Вже само по собі родичання із впливовими та багатими Острозькими було для Заславських вигідним та престижним. Крім того, доволі специфічна ситуація в родині тестя дала Олександру Заславському можливість зробити свого сина спадкоємцем майорату Острозьких, а також їхнього прізвища [9, с. 143].

      У 1654 році помирає остання представниця роду князів Острозьких по прямій жіночій лінії, дочка князя Олександра Костянтиновича Острозького – Анна-Алоїза вдова по Яну-Каролю Ходкевичу. Так була перервана лінія роду князів Острозьких на українських землях. Після смерті Анни-Алоїзи її маєтки, до яких входило 16 міст та містечок, 153 села з прилеглими територіями, були розділені між наймолодшим сином княгині Софії Любомирської – Костянтином-Яцком Любомирським та сином Катерини Замойської Яном Замойським [1, с. 47].

    У 1656 році помирає князь В.-Д. Заславський і його володіння переходять до сина Олександра-Януша Владиславовича Заславського, який став останнім у «роду славних князів Заславських бічної лінії кня­зів дому Острозьких», а його смерть у 1673 році остаточно пе­рервала цю родову лінію [12, с.19].

    В 1675 році польський король Януш передає усі землі Острозької ординації вдові князя Олександра-Януша Заславського та їхній дочці Теофілії-Людвіці, яка була на той час вдовою Дмитра Вишневецького, хоча звичайно жінок до майоратів не допускали. Але це порушення основного принципу майорату не призвело до ліквідації ординації, як того можна було б очікувати [10].

    По смерті матері та вихо­ду заміж за Йосипа-Карла Любомирського Т.-Л. Заславська стає єдиною володаркою усіх маєтностей князів Заславських Острозької ординації, а після смерті свого другого чоловіка у 1703 році – ще й володаркою володінь князів Любомирських [15, с.14].

     У 1709 році княгиня Т.-Л. Любомирська  помирає і всі її маєтності переходять до сина Олександра-Домініка Любомирського. Після смерті у 1720 році цього останнього представника спадкоємців усіх Заславських маєтностей та Острозької ординації володіння перехо­дять до його сестри Жозефіни-Марії-Анни Любомирської, яка у 1710 році вийшла заміж за князя Павла-Кароля Сангушка, і всі маєтки Заславських, в т.ч. Славуту, внесла в дім чоловіка. В її величезний посаг входили частина мастностей Заславських, володіння Левартівські, Локацькі, Тарновські та деякі інші [2, с. 16,22]. Відтак, тепер рід ковельських або ж любартівських Сангушків став одним з найбагатшим у Польщі [4, с. 225-226].

     Про витоки роду князів Сангушків триває кількасотлітня дискусія і є окремою темою дослідження. Історії династії Сангушків присвятило увагу чимало геральдистів, істориків, сучасників, серед них: К.Несецький, А.Бонецький, Г.-К. Стадніцький, А.Пжездецький, Ю.Вольф, З.-Л.Радзимінський, М.Грушевський, Б.Горчак, Л.Дембіцький, В.Поль, Ю.Дунін-Карвіцький, Ю.Крашевський, Е.Жищевська, А.Веритус, Е.Хлопіцький, К.Лясковський, Р.Афтанази, Т.Ярошевський, П.Хжановська, К.Солтис, В.Мейштович, Д.Бовуа, М.Ковальський, Н.Яковенко, І.Мицько, Л.Войтович, Ю.Охріменко, А.Якубюк, С.Ковальчук, В.Татаркін, В.Берковський, О.Однороженко та інші [2].

Одні дослідники вважають, що відомий у Західній Русі з ХІV ст. рід князів Сангушків бере свій початок від великого князя Ли­товського Гедиміна, онук якого Дмитро, князь Луцький, від сина Любарта (1316-1341рр.) першим у роду мав прізвище Любартович-Сангушко. Сини Дмитра Олександр і Михайло - перші відомі історії князі Сангушки [12, с. 20-21].

    Увагу заслуговують дослідження  науковця В. Вихованця, який доводить, що цей древній рід походить від великого князя литовського Ольгерда, котрий був сином завойовника Руси-України і білоруських земель Гедиміна (1275-1344рр.). В.Вихованець доводить, що лексема Сангушко є за походженням литовською, в даному випадку трансформованою в тогочасний руський пестливо-зменшений варіант імені Санґітайтіс, яке зустрічалося в литовській метриці тих років  [2].

     За М.І.Теодоровичем перша згадка про Сангушків наявна в актах від 21 серпня 1433 року, в яких князь Сангушко свідчить, що він отримав від польського короля Владислава  володіння – Ратно і Крошвичин. Далі М.І. Теодорович подає опис кордонів Волині від 1546 року, де йдеться: «Ратно и Любомль были князей наших Сендюшковичей. Если так, то тогда фамилия Сангушко, или, как пишется в древне-руских актах Сангушковичи или Сонкгушковичи или Сенгушковичи, есть сокращение из Сендюшковичей (Судия-Сендюшко-Сенгушко-Сангушко). Этот князь Сангушко и был родоначальником князей Сангушек. Он умер около 1463 года и от жены своей Анны имел трех сыновей – Александра, Михаила и Ивана» [16].

      За документами ХVІ ст. цей рід носив прізвище Cангушкевичів. Про це свідчить скарга від 1533 року «князей Федора и Василия Сангушкевичей на дядька своего князя Василия Михайловича Сангушкевича Ковельского в связи с кривдой имений их…» (Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, том 1, Санкт-Петербург, 1863 г., акт №97. ЦДІА України).

      За іншими твердженнями рід Сангушків походить від князів Київської Русі. У згаданих «Актах...» під №79 поміщена «Грамота жителям Луцкого и Владимирского уездов о послушании их князю Федору Сангушку, назначенному маршалком Волынской земли за старостью отца его князя Андрея. Князь Андрей Александрович Сангушко дозволили есьмо на его место сыну его князю Федору на тую службу нашу нынешнего и на иные службы наши, где бы потреба вказывала, з нами ездить и тым врядом маршалствовать, Волынские земли справовати Писано в Кракове 6 июня 1525 г.» [14, с. 98].

На зламі XV-XVI століть рід князів Сангушків розділився на дві головні лінії: лінію коширську («Sanguszkowie-Koszyrscy») – започатковану Міхалом та лінію ковельську («Sanguszkowie-Kowelscy») – започатковану Олександром [19, с.1].

     Першопочатково власністю та дідицтвом князів Сангушків були місто Ратно, Ковель та Несухоїжі. Від цих маєтностей і пішли назви та дві головні лінії роду князів Сангушків - Ковельська і Коширська, а також Нeсухоїзько-Локацька, як галузь Коширської. Друга і третя гілки роду вигасли ще у ХVII ст., а Ковельська лінія проіснувала до початку ХХ ст. [2].

     Маєтності лінії Коширської після її вигаснення у ХVII ст., разом з архівом перейшли до родини Красинських. Подібно й маєтності лінії Несухоїзько-Локацької, через одруження перейшли до князів Заславських і Лещинських, а у ХVIII ст. подібним чином перейшли до Ковельської лінії князів Сангушків.

      У 1729 році після смерті княгині М.Любомирської володіння Заславських, Острозьких частково Любомирських переходять до роду князів Сангушків, а саме до її сина Януша-Олександра Сангушка, який зробив своєю резиденцією місто Дубно [22, с. 30].

Останній Острозький ординат Я.-О. Сангушко (1712-1775рр.) був бездітним і, щоб не передавати свої володіння ордену Мальтій­ських лицарів, у 1753 році ним було скасовано Острозьку ординацію, а у 1774 році остаточно порушена цілісність Заславських та Острозьких маєтностей [12, с.19-20]. 07.12.1753 року Януш-Олександр здійснив відому Кольбушівську транзакцію, інакше – переводний чи передатний акт, за яким багаточисельні володіння Острозької ординації він, як бездітний, роздарив різним особам, в тому числі і багатьом своїм родичам [9, с. 145].

     Подаємо текст даної транзакції з праць М.Теодоровича: «Между сиятельным князем Янушем-Александром на Белом Ковле, Смолянах, Ракове, Заславле и Остроге Любартовичем-Сангушко, маршалком надворным великого княжества Литовского с одной (стороны), и между сиятельными князьями Чарторыйскими, Воеводами и Генералами земель Русских и Подольских, имеющими своего представителя в лице сиятельного князя Станислава Графа на Вишневце и Ланцуте (город в Галиции) Любомирского – великого коронного стражника, также между паном Малаховским – канцлером великим коронным и опочинским и Остроленским старостою, равным образом между паном Франциском Потоцким, коронным Крайчим, и паном Игнатием Сапегою, воеводою Мстиславским, также между сиятельными князьями – Антонием Воеводою Любельским, Станиславом Стражником великим коронным, Антонием Казимирским, Францишком Гольштинским, Феодором Богуславским Старостами, Станиславом коронным, Иосифом Яблоновским стольником великого княжества Литовского – с другой стороны, состоялось такое обоюдное согласие и постановление. Сиятельный князь Сангушко, маршалок надворный великого княжества Литовского, передают свои наследственные имения – ключи: Дубенский, Степанский, Константиновский, Миропольский, Вильский, Чудновский, Пиковский, Базалийский, Крантовский, Сульжинский, Острожский и Лютовижский – каковые достались ему после его матери княжны Марии-Анны из князей Любомирских, жены сиятельного князя Павла Любартовича-Сангушко, великого маршалка великого княжества Литовского, - имея любовь к общему благу, особенно ко благу Украины чрез поставление 600 людей с вышеупомянутых имений, - и они, сии дядья и братья, ценя высокую к ним милость отчизны и вместе с тем уважая благородные непреклонные намерения сиятельного князя, надворного Маршалка великого княжества Литовского, направленные к обороне Украины, учинили между собою, на случай военной экспедиции, такой раздел. Прежде всего для гарнизона Дубенской крепости, под начальством Гетмана, должны поставить – ключ Дубенский 270 пеших человек, ключ Степанский – 63 конных людей, ключ Миропольский и Вильский – 33 человека, ключ Чудновский – 32 конных, ключ Пиковский – 20 конных, ключ Базалийский – 33 конных, ключ Острожский – 31 конных, ключ Сульжинский – 32 конных, ключ Лютовижский – 7 конных людей; по столько человек в военное время, по приказанию Гетмана, для обороны края выставлять высылать и под команду пана великого коронного Гетмана назначить в удостоверении, подвергая себя Трибуналу Радомскому, мы сию Транзакцию собственноручно подписываем. Дано в Кольбушови (Галиция) 7 декабря 1753 года. Януш князь Сангушко, маршалок надворный великого княжества Литовского своим и сиятельных князей Чарторыйских Воевод и Генералов земель Русских именем подписуюсь. Станислав Любомирский, Стражник великий коронный, Францишек Любомирский – Староста Гольштинский, Ян Малаховский, канцлер великий коронный, Антоний Любомирский – Староста Казимирский, Станислав Любомирский – Подстолий коронный. Иосиф Любомирский – Подстолий Литовский» [9, с. 145-146].    

     Дана подія стала потрясінням для Речі Посполитої і викликала суперечки. Конфлікт між магнатською групою «Фамілія» та королівським двором призвів до збройного протистояння, великий коронний гетьман Ян Клеменс Браницький захопив і утримував найбільший замок ординації – Дубенський. Януша Олександра Санґушка хотіли визнати в судовому порядку неправомочним [10].

     У 1766 році Сейм дав офіційну згоду на розформування Острозького майорату, за умови відрахування з тих маєтностей 300 тис. золотих річно до державної скарбниці. У 1775 році за рахунок частини цієї суми було задоволено і претензії мальтійців: 120 тисяч річно передбачалося на утримання командорства і преора в Речі Посполитій, четверту частину цієї суми відраховували на Мальту [19, с.9].

Володіння князів Заславських поділили між собою в 1774 році брати князя Я.-О. Сангушко, народженого від Варвари Дуніної, а саме – Йосип, великий надвірний маршалок, великий коронний стражник Януш та Ієронім – воєвода Волинський, до якого відійшли  Славута, Тарнов та ряд інших ключів [3, с. 25].  

 

Джерела та література:

1. Берковський В.  Студії з історії Славутчини. - К.: Пульсари, 2008. – 232с.

2. Вихованець В. Два Євстафії Сангушки (Біографічний нарис) // Сангушківські читання: Збірник наукових праць І Всеукраїнської наукової конференції (24-25 січня 2003р., м. Славута). – Львів, 2004. – С. 16-22.

3. Вихованець В. Заслав і повіт: заможність і слава / В. Вихованець // Вісник Нетішинського краєзнавчого музею. Вип. 4. Матеріали ІІ історико-краєзнавчої конференції «Південно-Східна Волинь в контексті історії України» (до 10-річчя відкриття експозиції Міського краєзнавчого музею м. Нетішина), 27 вересня 2011 року, м. Нетішин. – Нетішин, 2011. – С.23-32.

4. Вихованець В. Князі Сангушки: «Rodv. Wyelkiego. Knize. Litewskie. 01gierdowa». Історично-генеалогічна розвідка // Минуле і сучасне Волині та Полісся. Володимир-Волинський в історії України і Волині. – Луцьк, 2009. – Науковий збірник. Вип. 32. – С. 225-226.

5. Войтович Л. Князі Острозькі: спроба відтворення генеалогії династії / Л. Войтович // Наукові записки. Історичні науки: матеріали міжнародної конференції «Князь Василь-Костянтин Острозький в історії України та Європи», (15-17 жовтня 2008 року). – Острог: Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2008. – Вип. 13. – С.44-59.

6. Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти / Войтович Л.В. – Біла Церква: Вид. О.В. Пшонківський, 2006. – 784с.

7. Володіння князів Острозьких на Східній Волині (за інвентарем 1620 року) / Пер., упор., передм. / І. Ворончук. – К.; Старокостянтинів, 2001. – 416с.

8. Жаронкін В. Ординатська спадщина князів Заславських // Науковий збірник «Метафора спільного дому. Заславщина багатьох культур»: Матеріали наукової конференції 21-22 грудня 2006р. – Ізяслав; Острог, 2006. – С.39-41.

9. Історія міст і сіл Хмельниччини (за працями Ю.Й. Сіцінського і М.І. Теодоровича). Навчальний посібник / уп. Тимощук О. – Хмельницький: Поліграфіст-2, 2011.-560с.

10. Князівські тіні над Горинню // http://www.autotourist.net.ua/zhurnal/nashi-liudy/item/1087-kniazivski-tini-nad-horynniu.html?tmpl=component&print=1.

11.  Ковальський М. Етюди з історії Острога: [нариси] / Микола Павлович Ковальський. – Острог: Острозька академія, 1998. – 288с.

12.  Ковальчук С., Ковальчук А.  Славута. Минуле і сучасне. – К., 2003. – 286с.

13.  Кочан Н. Мальтійський орден. // Людина і світ. – 1996. - №7. – С. 19-22.

14.  Крушинский Л. Исторический очерк Волыни. – Жт., 1867. – 352с.

15.  Теодорович Н. Город Заславль Волынской губернии. Исторический очерк. – Почаев, 1891. – С. 13-15.

16.  Теодорович Н. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. – Почаев, 1893. – Т.ІІІ. – 687с.

17.  Хаврук Я. Релігійні традиції дому князів Острозьких та їхня трансформація в умовах реалій ранньомодерного часу // Наука. Релігія. Суспільство. – 2010. - №3. – С.142-148.           

18. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). – К.: Наук. думка, 1993. – 416с.

19.  Якубович Г. Уривки з книги «Саги польських родов» – фонди СДМІ; Інв. № 2192. - 41с.

20. Decret seymowy w sprawie między Atanazym Puzyną, wladyką łuckim… i Wladisławem Dominikiem Ostrogskiem // Akta publiczne do interesu ordynacji ostrogskiej należące. – S. 13-17.

21.  Ordynacya J. O. Janusza Xiążęćia Ostrogskiego, Kasztelana Krakowskiego // Akta publiczne do interesu ordynacji ostrogskiej należące. – B.m., b.r. – S. 6.

22. Paulina Chrzanowska. Katalog portretov ksiazat Sanguszkow // w zbiorach Muzeum Okregowego w Tarnowie. – Tarnov 1994. – 260c.

 

Директор музею    С.Андрощук 

 

 

ВПЛИВ ХАСИДИЗМУ НА РОЗВИТОК ЄВРЕЙСЬКОЇ ДРУКАРСЬКОЇ СПРАВИ В УКРАЇНІ 

     Ключові слова: типографія, хасидизм, мітнагдіми, Баал Шем Тов, Дов Бер, Шапіро, євреї,  цар, шпіцрутени.

     Рукописна книга була розповсюджена в єврейському народному колі, ще задовго до Гутенбергового винаходу. Перша єврейська книга з’явилася в Італії у 1474р. На Україну єврейський друкарський верстат потрапляє набагато пізніше: тільки в др. пол. XVIII ст., проте транспортування єврейських книжок на Україну ніколи не припинялося. Книги закордонного друку знаходили шляхи, щоб дістатися в Російську імперію, поминувши митні перепони, і навпаки, книги, надруковані в Російській імперії, доставлялися нелегальними шляхами закордон.

Єврейський друкарський верстат з’явився на Україні тоді, коли в загальноєврейському потоці стала помітна українсько-єврейська течія, коли українське єврейство набуло самостійне культурне обличчя. Основний фактор, що обумовлював розквіт єврейського книгодрукування в колишній Російській імперії – це бурхливий зріст хасидизму.[11,c.125] Єврейська друкарська справа на Україні була тісно сполучена з релігійно-громадською боротьбою в оточенні російського єврейства в др. пол. XVIII та пер. пол. XIX ст. [2, c.48]

     Вважається, що перша єврейська друкарня на Україні виникла в 1767р. в місті Олексениці (Західна Волинь), заснована Цві Моргулісом і в 1776р. перенесена до м. Корець (Волинь). Вона друкувала памфлети проти хасидів, які ретельно скуповувалися останніми та знищувалися. Через це в бібліографії занотовано так мало творів цієї друкарні. В 1780р. в Меджибожі з’являється книга хасидського змісту «Toldoth Jacob Joseph». До цього хасидські твори розповсюджувалися в рукописах. Саме з цього часу починається швидкий зріст та розвиток єврейського друкарства на Україні.

   Розповсюдженню єврейських друкарень на Україні сприяв наказ Катерини ІІ від 1783р., що дозволяв відкривати друкарні без особливого дозволу, сплачувався лише податок за землю і за право вести бізнес. З кін. XVIII ст. до сер. ХІХ ст. було створено більше ніж півсотні друкарень в Польщі та в Росії, з них майже 20 хасидських, відкрито на Волині.

   Подаємо список українських міст, в яких на кін. XVIII – сер. ХІХ ст. функціонували єврейські друкарні: Олексенець – Волинь (1767(?) – 1776рр.); Корець – Волинь (1776 – 1819рр.); Меджибож – Поділля (1780(?), 1817 – 1823рр.); Полонне – Волинь (1783 – 1818рр.); Порицьк – Волинь (1786 – 1819рр.); Межирів – Поділля (1790 – 1808рр.); Миньківці – Поділля (1790 – 1803рр.); Славута – Волинь (1792 – 1836рр.); Дубно – Волинь (1794 – 1836рр.); Брежець – Волинь (1796 – 1803рр.); Могилів – Поділля (1798 – 1821рр.); Бердичів (1798, 1805 – 1835рр.); Судилків – Волинь (1798 – 1839рр.); Житомир (1804 – 1807рр.); Кременець – Волинь (1805р.); Білозурка  - Волинь (1806 – 1807рр.); Заславль – Волинь (1807р.); Межиріччя – Поділля (1809 – 1810рр.); Калюсь – Поділля (1809 – 1810рр.); Збриж – Поділля (1812р.); Радзівілів – Волинь (1814 – 1818рр.); Біла-Церква – Київщина (1817 – 1824рр.); Богуслав – Київщина (1820р.). [2, c.49-50]

    Українські друкарні друкували, головним чином, ті книги попит на які не можна було задовольнити із-за кордону. Більшість друкарень мандрували з одного місця на друге, існували один-два роки та були малорентабельними. Тільки деякі спромоглися поширити порівняно інтенсивну видавничу діяльність (Полонне, Острог, Славута, Судилків, Корець), але і їх річна продукція була надзвичайно низька – в середньому 2-5 книг на рік.

    Наприкінці XVIII ст. цензура єврейських книг, так доводжуваних з-закордону, як і друкованих у Росії, була зосереджена у Ризі. Проте, з огляду на віддаленість Риги, не раз порушували клопотання, щоб було призначено єврейського цензора при радзивилівській цензурі (нині м. Радивилів Рівненської області).

Цензура єврейських книг виникла в Російській імперії тільки на початку царювання Павла І в березні 1799р., коли було наказано «для разсматриваній ввозимыхъ въ Россію на еврейскомъ языке книгъ, определитъ въ Рижскую цензуру двухъ евреевъ съ приличнымъ къ таковому упражненію способностями». Увага була звернена тільки на ті книги, що привозилися з-за кордону, книжки ж надруковані в межах імперії, були з самого початку цілком забуті. За весь час царювання Павла І було заборонено цензурою, як зазначала Гесен, лише п’ять книг, та й то з самих незначних причин. [2, c.56]

     На початку царювання Миколи І кількість єврейських друкарень в Україні значно зменшилась. Єврейські книги друкувалися тільки в небагатьох містах: Бердичеві, Судилкові, Острозі та Славуті. Урядовець «Департамента Иностранных Исповеданій» Зандберг в «Записке объ еврейскихъ Типографіяхъ»  писав: «Есть типографіи, въ которыхъ печатается въ годъ на 100 т. руб., а въ другихъ на 10 т. руб. Еврейскіе типографщики весьма хорошо промышляютъ, некоторые изъ нихъ пріобрели въ короткое время капиталъ, простирающійся до 20 тыс. руб. Сіе доказываетъ, что еврейскія книги печатаються въ большомъ количествъ и продаются съ барышемъ». [5, c.203]

    Уряд Миколи І звертав непомірно велику увагу на справу «просвещенія» євреїв, що страждають від гіпертрофії освіченості, і надзвичайно обмежував культурні потреби решти своїх в масі неписьменних піданних. Створено було цілу систему заходів, що повинні були приєднати до «просвещенія» «этих людей более вредныхъ, чемъ полезныхъ для государства» (офіційний вираз). «Для евреев – именно потому, что они считались вредными гражданами, создавалась громадная привилегия, ставившая их в отношении доступа к образованию выше десятков миллионов других русских подданных, вовсе не считавшихся вредными».

Правильно зазначає дослідник цієї доби С.М. Гінзбург: «На общем фоне крайне враждебного отношения тогдашнего правительства к народному образованию, его усердные хлопоты о «просвещении евреев» могли бы казаться странными и даже несправедливыми с точки зрения интересов остального населения – если бы дело в действительности шло о просвещении евреев. Но здесь преследовались не цели образования евреевъ, а ихь «религиозно-нравственного исправления», удаления отъ нелепыхъ суеверий» Талмуда, обращение евреев на путь истины». [3, c.40-41]

   У др. пол. ХVІІІ ст. на Волині великого поширення набув «хасидизм» – одна з релігійних течій в іудаїзмі. Хасидизм (від івр. хасид – побожний, благочестивий, прибічник, послідовник) – містичне відгалуження іудаїзму, що виникло на території України у пер. пол. XVIII ст. як опозиція до догматично-обрядового формалізму і рабинської ортодоксії.

     Основоположником хасидизму став Ізраїль бен Еліезер Баал Шем Тов (Бешт) (1698 –1760рр.), що діяв як «свята людина» і «чудодій» на Поділлі. Він мав великий вплив на єврейські маси, зокрема через інших «праведних» людей, так званих цадиків. [13, c.228]

За даними С. Дубнова, засновник хасидизму народився в містечку Укопи на Поділлі в бідній сім’ї у 1700р. [7, c.68] Інші дослідники історії хасидизму – І. Левінштейн і А. Коган – стверджують, що Бешт народився в м. Тлусті на Тернопільщині в 90-х рр. XVIII ст. Бешт в ранньому віці залишився без батьків і виховувався у своїх родичів, далі навчався у хедері. Через деякий час він став помічником сторожа синагоги. Проживаючи в синагозі, Бешт захоплювався кабалою (містична філософія), зачитувався книгою «Зогар», яку вважають скарбницею єврейської кабалістичної філософії.

     Коли Бешту виповнилося 40 років, будучи вже відомим в народі Баал Шем Товом, він поселився в Меджибожі, де прожив останніх 20 років. Меджибіж став центром його діяльності, сюди стали приїздити  люди зі всіх сторін Польщі та України. Баал Шем Тов часто повторював, що проста людина, яка проникнула вірою та вміє гаряче молитися, дорожче Богу, чим вчений рабин, занурений тільки в вивчення Талмуду.

Бешт не залишив ніяких письмових праць. Свої ідеї та повчання він викладав у формі усних проповідей, народних переказів, біблійних розповідей. Одним з його учнів був рабин Я. Коген. В 1780р. Я. Коген опублікував в м. Корець книгу під назвою «Топ дот Яков Йосип», яка стала основним джерелом вивчення ідей Баал Шем Това.

      Вчення Бешта було співзвучне з сподіваннями простих людей, єврейського плебсу. Саме через це Баал Шем Тов проповідував свої вчення не на староєврейській мові, а на їдиш – мові народних мас. Їдиш став засобом спілкування хасидів, мовою спілкування між цадиками та їх прибічниками.

Хасидизм поширювався по всім єврейським общинам України, Польщі та Білорусії, зустрічаючи відсіч лише зі сторони ортодоксів у Литві. Тут більшість з духовного стану розглядали хасидизм як форму відступництва від єврейської релігії та вели з ним запеклу боротьбу. [12, c.57-60]

    Перед смертю Баал Шем Тов призначив своїм наступником одного з близьких учнів рабина Бера з Межирича. На відміну від Бешта рабин Бер більш примирливо відносився до правовірного та офіційного вчення. З 1760р. центр хасидського руху розмістився у  селі Ганнополі Славутського повіту, де поселився Дов Бер. Рабин Бер помер у 1772р., його могила на старому єврейському цвинтарі в с. Ганнопіль є місцем паломництва хасидів. Здавалося, що зі смертю авторитетного вождя, хасидський рух піде на спад, проте учні рабина Бера, роз’їхавшись по своїм домівкам, повсюдно створили малі центри хасидизму. [6, с.42]

В кін. XVIII – на поч. XIX ст. видатним діячем хасидського руху став рабин Зельман Шнеюр (Шнеєрсон) з Ліозни. Він почав реформувати хасидизм, збагачуючи його вчення більш раціональними ідеями. В своїх проповідях він доказував, що основою хасидизму повинні стати три категорії етики: «Хохма» (мудрість), «Біна» (розум) та «Деа» (знання). На цих трьох категоріях (хабад) повинно базуватися вчення хасидизму. Його проповіді мали успіх, формувалися групи його прибічників, які стали називатися «хасидим хабад» або «хабадисти». Таким чином, хабад став філософією нового хасидизму. [12, c.60-61]

    У середині ХІХ ст. більша половина єврейських громад України визнавала хасидизм. Це викликало боротьбу проти хасидів з боку оборонців ортодоксальної єврейської релігії, а також польського, а згодом російського урядів. Хасидизм поширився з України до сусідніх Литви, Білорусії, Польщі, Угорщини й Румунії. З часом частина хасидів емігрувала до Палестини, а ті, що пережили Другу світову війну, опинилися переважно в США. [8, c.4]

Із поширенням хасидського руху набуло надзвичайної ваги друковане слово, як засіб пропаганди, полеміки, битви з ворогами. Опоненти хасидів – мітнагдіми  (ортодоксальні євреї) проповідували аскетичний спосіб життя та займалися поглибленим вивченням Тори. Вони розглядали хасидизм як єретичне вчення та боролися з ним усіма засобами. Мітнагдіми також почали широко використовувати друкарство в боротьбі проти хасидів, засновуючи свої друкарні в основному в Литві, а хасиди -  в Україні та Росії. [13, c.231]

      В кін. XVIII ст. розпочалася сильна ворожнеча між рухами мітнагдімів та хасидів. Хасиди скаржилися уряду, що їхні опоненти нав’язують їм інший стиль життя, а мітнагдіми намагалися переконати владу, що хасидське вчення і його пропаганда є руйнівними та небезпечними для уряду, адже вони не визнають влади царя. Були ще опоненти хасидів та мітнакдімів – маскіліми (послідовники руху «хаскала» - просвітництво). Маскіліми вели себе таким чином, щоб очорнити хасидську літературу і хасидські друкарні в очах уряду. Особливо вони намагалися звести наклеп на славутську друкарню, тому що вона була найбільшою єврейською друкарнею Росії, мала виключно хасидський характер і була успішною з точки зору випуску продукції. [1, c.32]

     «Въ 1831 году – писав Міністр Народної Освіти Уваров – состоящій при Виленскомъ Цензурномъ Комитете для разсматриванія еврейских книгъ еврей Тугенгольдъ представлялъ, что у русских евреевъ находятся въ обращеніи книги секты хассидовъ, которыя цензурой не были дозволены къ напечатанію, и это представленіе было по принадлежности сообщено главнымъ управленіемъ Цензуры графу Бенкендорфу и Министру Внутреннихъ Делъ для изъятія этихъ книгъ».

    У своїй «Записці» Тугенгольд звертав увагу уряду на «шкідливість» хасидських книг і знайомив його з австрійським досвідом: «Книги сіи находятся наиболее на Волыни и Подоле, и тамъ въ своей колыбели онъ находятся почти во всеобщемъ употребленіи. В губерніяхъ Волынской и Подольской, почти во всякомъ местечке находятъ типографіи еврейскихъ сочиненій. Изъ нихъ знатнейшія: въ Славуте, Остроге, Суддилкове, Меджибоже; въ сихъ то типографіяхъ, равно какъ въ Шкловскихъ, Бердичевской и Полингенской (Полонное), ни одна еще полезная книга не издана. Типографіи сіи какъ бы гнездилище каббалистическихь и мистическихъ сочиненій…». [3, c.42-43]

     Міністр внутрішніх справ Блудов писав (19.01.1834р.), що «по дошедшимъ до него сведеніямъ, между евреями возникла въ новейшія времена секта хасидовъ, которая искажаетъ еврейскій законъ и издаетъ самыя вредныя для общества книги, заключающія ложныя и противныя благопознанію и нравственности правила. Увлекаясь этимъ обманомъ, еврейскій народъ предается совершенной празности, пронырствамъ, распутству и всемъ порокамъ. Хассидскія правила столь распространены между евреями западныхъ губерній, что теперь нетъ почти ни одной еврейской книги старинной печати и изданій, где бы они не были включены особыми прибавленіями или вложеніемъ въ переплетъ; хассидскія книги читаются съ невероятною жадностью, и все меры правительства для пресеченія этого зла оказываются недостаточными. Три еврея – Савицькій, Микело и Беренштейнъ предложили принять следующія меры для уничтоженія именно этого зла: строжайше пересмотреть, посредствомъ особыхъ комиссаровъ, все книги, находящіяся въ употребленіи у евреевъ, и доселе въ Польще и Россіи напечатанныя; отделить все нехассидскія, а остальные безусловно истребить, наложить строжайшее взысканіе на техъ, кто будетъ укрывать подобныя книги или сохранять ихъ, хотя бы только по недосмотру ревизоровъ; закрыть все еврейскія типографіи въ Польще и возвращенныхъ отъ Польщи губерніяхъ; дозволить существованіе не более трехъ типографій съ привилегіей на 15 летъ, предпринимателемъ при этихъ типографіяхъ определить особыхъ цензоровъ отъ правительства». [3, c.45]

  Так підготовлювався розгром єврейської друкарської та книжкової справи в Російській імперії, а його спеціальний антихасидський характер повинен був поставити Україну під головний і найсильніший удар.

***

    Важливою подіє у хасидському русі стало відкриття Моше Шапіро у 1792 році друкарні в Славуті з дозволу володаря міста князя Ієроніма Сангушка. Рабин Моше Шапіро (1760 – 1838рр.) був сином прославленого хасидського цадика рабина Пінхаса Шапіро з Корця. [10, c.111] Пінхас Шапіро (1728-1791рр.) народився в Литві, а потім оселився на Волині. Помер у м. Шепетівка під час подорожі до Ізраїлю, де він хотів, як і багато інших хасидських лідерів, прожити останні роки. [6, c.6]

     Після смерті батька Моше Шапіро переїхав з Корця в Славуту і став рабином міста. Слідуючи батьківському принципу, що людина мусить жити власною працею, він вивчився ремеслу гравіювальника і був неперевершеним в красі і чіткості написання літер Хібру (одна із сакральних стародавніх мов, на якій написана Біблія). [9, c.42]

   Великим проектом Славутської друкарні стало нове повне видання Талмуду в 1808-1816рр., який був розпроданий за короткий період часу. Вже в 1817-1822рр. в Славуті було надруковано друге видання Талмуду. Надзвичайна краса, чіткість друку, якість паперу та кольору зробили Славутську друкарню знаменитою не тільки в Росії, але й за кордоном. [1, c.30]       

   Німецька газета «Das Orient» писала: «Хто в Німеччині не чув про славутську типографію? Хто не захоплювався надрукованим в Славуті розкішним видавництвом Талмуда?». Типографія видавала головним чином класичні тексти іудаїзму – Танах, Талмуд, Мішну (книги по єврейському релігійному законодавстві), молитовники. Ці та інші книги виходили значними тиражами і швидко розкуповувалися єврейськими навчальними закладами (хедерами та ієшивами), рабинами та простими євреями. Попит був такий, що іноді, закінчивши видання книги, типографія негайно приступала до її перевидання.  Єдиною типографією, яка конкурувала з Славутською, була типографія Менехема Мана Ромма та Сімхі Зімеля у Вільно.

В похилому віці Моше Шапіро відійшов від справ і передав керівництво друкарнею синам Шмулю Аббі, 1784 р.н., та Пінхасу, 1792 р.н. Під їхнім керівництвом друкарня перетворилася на велике підприємство, вона була технологічно оснащена, володіла типографським заводом, власною паперовою фабрикою. [10, c.112]

      У 1834р. славутська та віленська типографії одночасно оголосили про свій намір почати нове повне видання Талмуду. В умовах відсутності законодавства, яке захищало авторське та видавниче право, конкуруючі видавництва звернулися за підтримкою до авторитетних рабинів.  

Справа полягала в тому, що Славутська друкарня мала монополію на друк Талмуду на 25 років, і коли в 1834 році сім’я Шапіро почала підготовку третього видання, друкарі з Вільно також заявили про початок свого друку Талмуду. Почалася велика суперечка, в яку було втягнуто 200 рабинів Російської імперії та закордону.

Біограф відомого  рабина І.-Е. Спектора, що був втягнутий також разом з іншими в цю сварку друкарів, оповідає: «нарід, керуючись не юридичними міркуваннями, а лише внутрішньою заохотою, в більшості своїй схилявся в бік Славути; цьому сприяла не тільки загальновизнана гідність самої друкарні, але й те, що власник її був відомий, як праведна і побожна людина, нащадок «цадика» р. Пінхаса, учня р. Бешта (фундатора хасидизму). Але популярність справи славутських видавців зазнала непоправний удар тоді, коли розійшлися чутки про тяжку образу, яку завдав Шапіро найпопулярнішому рабину Аківі Ейгеру – оборонцеві прав віленських друкарів». [3, c.38]

     Врешті суд рабинів в м.Гродно надав право друкувати Талмуд друкарям з Вільно, але зобов’язав їх викупити у славутської друкарні всі копії Талмуду, щоб ті не потерпіли збитків.

Брати Шапіро не погодилися з цим рішенням і продовжували друк Талмуду. На початку 1835р. славутська типографія приступила до третього видання Талмуду. Цьому виданню було приречено залишитись незакінченим, оскільки у братів Шапіро найшлися нові вороги. [10, c.112]

      У кінці 1834р. із Заслава в Санкт-Петербург був відправлений поштовий пакет, який став першим кроком, що привів не тільки до закриття типографії в Славуті, але й до більш серйозних наслідків. Пакет, адресований у Третій відділ імперської канцелярії (російська таємна поліція) жандармському офіцеру О.Васильєву, містив лист заславського православного священика М. Бендеровського. В листі Бендеровський писав: «В одній книзі, виданій на польській мові, я прочитав, що в томі Талмуду «Йоре деа», розділ 158, міститься жахливе послання відносно «акум» та «єретиків», який дозволяв їхнє вбивство. «Акум» буквально означає «ідолопоклонник», що поклоняється зіркам та планетам… Але євреї включають в це поняття також і християн. Це послання надруковане слово в слово в старих єврейських виданнях, а в нових воно змінено і не має такого змісту. Проте в останньому виданні, що друкується нині в славутській типографії, це послання, будучи змінене в основному тексті, приводиться в коментарі на тій же сторінці в своєму первинному вигляді. Книги подібного злоякісного змісту не потрібно дозволяти друкувати. В якості доказу я додаю до цього сторінку з друкуючого в Славуті видання, що таємно була доставлена мені повітовим лікарем Заслава євреєм Грінбергом». [1, c.45-46]

3 липня 1835р. сталася подія, яка врешті привела до арешту братів Шапіро. Того дня сторож Славутської синагоги Лейб Ценгер, відкривши двері синагоги для вечірньої служби, побачив повішеним на балці синагоги палітурника славутської друкарні Лазара Протегеїна. На той час Славута підпорядковувалася поліції міста Заслава, де була створена комісія для розслідування справи в складі трьох представників: заславського начальника поліції Грабовського, місцевого помічника прокурора Яніцького та лікаря із Старокостянтинова Казанського. Допитавши свідків, дружину Лазаря – Хаю, оглянувши труп і не знайшовши слідів насилля, комісія постановила, що Лазар повісився сам.

      Справа була б закрита, якби не втручання М.Бендеровського, який з’єднав тлумачення розділу «Йоре деа» і смерть Лазаря Протегеїна в Славуті, як вбивство на релігійному підґрунті. Третій відділ наказав начальнику жандармерії четвертого регіону Беку, якому належала судова влада Волинської губернії, розслідувати цю справу. У жовтні 1835р. Бек таємно приїхав в Славуту і наказав Грабовському надати детальну доповідь в справі. Розпочалося друге розслідування, допити різних свідків. [1, c.49-51]

      В грудні 1835р. доповідні полковника жандармерії Бека поступили в Петербург, в яких повідомлялося: «Згідно із зібраними матеріалами Лазаря справді повісили. Перше розслідування було проведено неправильно». Начальник Третього відділу імперської канцелярії  граф О.Бенкендорф представив детальний рапорт царю стосовно славутської справи, де наводилися обидва листи М.Бендеровського, історія про сторінку з «Йоре деа», а також доповідні полковника Бека.

     16 лютого 1836р. Микола І власноруч написав на рапорті наступну резолюцію: «Для того, щоб розслідувати цю справу знову, точно, на місці, відправити туди лейтенант-ад’ютанта графа Васильчикова. Йому надається право арештувати винних офіційних осіб і відіслати їх в Київ під суворим наглядом. Всі винні в справі повинні постати перед військовим судом». Вже на наступний день О.Бенкендорф доповів про імператорську резолюцію у військове міністерство для графа О.Чернишова. Одночасно про імператорський наказ був проінформований генерал-губернатор Києва граф Гур’єв. І вже через декілька днів лейтенант-ад’ютант І.Васильчиков виїхав з Петербурга у Славуту. [10, c.113]

     Правою рукою у розслідуванні справи І.Васильчикова став єврейський лікар Якоб Ліпс, який проживав в м. Шепетівка, а з 1835р. оселився містечку Копель (Ковель) на Волині. В грудні 1835р. губернатор розпорядився, щоб доктор Ліпс приймав участь в другому розслідуванні, яке проводилося Осиповим та Малевичем. [1, c.59] Для І.Васильчикова докази, представленні Я.Ліпсом, були достатніми, щоб визнати, що славутські євреї вбили Лазаря. І.Васильчиков арештував власників друкарні братів Шмуля Аббу, Пінхаса Шапіро та багатьох інших славутських євреїв. [9, c.114] Розслідування тривало 6 тижнів. Разом з іншими євреями був ув’язнений омбудсмен (градоначальник) Славути  Яше Крімер. [1, c.71]

     На початку квітня 1836р. І.Васильчиков арештував і відправив в Київ чотирьох офіційних представників, які вели попередні розслідування: Грабовського, Яніцького, Осипова та Малевича. Братів Шапіро, Якова Ціпріна та Якова Барбаша також було відправлено в Київ. Всі заарештовані були поміщені у фортеці Києво-Печерської цитаделі. Братів Шапіро утримували в секретному відділі - Шмуля Аббу в камері №7, а Пінхаса в камері №14, і під цими номерами вони фігурували на суді.

     20 квітня 1836р. військовий міністр граф О.Чернишов представив Миколі І останній звіт І.Васильчикова. Цар наказав звинувачуваних доставити до військового суду і судити їх з найбільшою суворістю. Одночасно він наказав міністру внутрішніх справ Д.Блудову покласти край всім непорозумінням щодо видавництва єврейських книг і ввести суворий нагляд над єврейськими друкарнями. Була створена спеціальна комісія під керівництвом генерала Ріпницького. [1, c.83-84]

     Указ Миколи І від 27 жовтня 1836р. містив два пункти:

Пункт перший. Всі євреї за рік повинні представити місцевим поліцейським відділам єврейські книги, що не мають печаті цензора. Було призначено декілька рабинів, які повинні були ретельно інспектувати книги і віддавати в поліцейські відділи при найменшому сумніві в змісті книги. Таким чином, зібралася величезна кількість друкованого матеріалу, який передбачалося відправити в Петербург. Але кількість книг була така велика, що зробити це було неможливо, і 29 листопада 1937р. був виданий новий закон, який дозволяв їх знищувати. Були спалено сотні тисяч книг, серед яких були рідкісні та цінні видання.

Пункт другий. У пункті йшлося про закриття єврейських друкарень в різних містах і містечках Росії. [10, c.115] Так, 1837р. російський уряд закрив всі єврейські друкарні, що існували на теренах колишньої Російської імперії, офіційно «за для полегшення догляду за ними». Згідно з законом було дозволено існувати лише двом друкарням – у Вільно та Києві, яким надавались монополії. [4, c.30] Проте на відміну від Вільно, де вже існувала друкарня, в Києві вона не була ще створена. 

     По славутській справі перед військовим судом постали: брати Шмуль Аба та Пінхас, Яков Ціпрін, Яков Барбаш, Нотей Бріндіс, Грабовський, Яніцький, Осипов та Малевич. Звинувачено було також 31 особу, яких було притягнуто до відповідальності у зв’язку з певною діяльністю. Починаючи з травня 1836р. розслідування та засідання військової комісії (під головуванням генерала Ріпницького) тривало майже два роки і тільки 30 березня 1838р. комісія винесла вирок. В його основі лежало те, що звинуваченні брати Шапіро, належачи до секти хасидизму і маючи великий вплив на єврейську общину, друкували книги без належної цензури. Військова комісія остаточно підтвердила, що шкідливі закони хасидської секти насправді існують і вони точно виконуються. Виходячи з вищесказаного, військовою комісією був винесений вердикт: всіх 9 чоловік, окрім Осипова та Малевича, засудити до «політичної смерті» - позбавлення всіх прав та заслання в Сибір. Осипова та Малевича позбавили звань. Щодо 31-ї особи військовий суд за браком свідчень не виніс ніякого покарання і вирішив, що їхні справи повинні бути розглянуті в цивільному суді. [1, c.111-116]

     Згідно діючої на той час процедури вердикт військової комісії відсилався на дорозслідування в Петербург, а перед цим його подавали генерал-губернатору Києва, Поділля та Волині для висловлення власної думки. На той час пост генерал-губернатора займав генерал Д.Бібіков. [1, c.117]  У кінці серпня 1838р. вирок Київської військової комісії разом з письмовим додатком Д.Бібікова було відправлено в Петербург до найвищого військового суду – Генеральського аудиторієму. [1, c.122-123]

      1 червня 1839р., більш ніж через три роки після початку звинувачення, Генеральський аудиторіум виніс свій вердикт, який підтверджував попередні вироки. Перша стаття вироку гласила: «Шмуль Аба Шапіро та Пінхас Шапіро, по відношенню їх до вбивства Лазаря, внаслідок недостатніх доказів, повинні бути залишені під сильною підозрою, також і за друк ними єврейських книг з недозволеними та незаконними посланнями…,а також за підкуп чиновників…засуджуються до покарання 1300 ударами шомполом кожен, позбавленню всіх прав і на довічне виселенням у Сибір». 15 червня 1839р. вердикт Генеральського аудиторієму був представлений Миколі І, який підтвердив його, написавши «Быть по сему».

   Так, була поставлена крапка в історії типографії Шапіро в Славуті, а також десятків інших єврейських типографій. Всі вони були закриті та тривалий час єврейські книги друкувалися лише у Вільно. [10, c.115]

Перший, хто підніс клопотання про монополію на київську друкарню, був Теофіл Гліксберг з родини друкарів та видавців у Варшаві, друкар Віленської медично-хірургічної академії. Згодом аналогічне клопотання порушила ще ціла низка підприємців, які добре враховували велику матеріальну користь, що вони матимуть з такої монопольної друкарні. Гродненський друкар Зіммель – типограф, компаньйон віленського Ромма, також клопотав про київську друкарню. Його клопотання дійшло до київського генерал-губернатора, який  повернув його, зазначаючи, що в Києві, ще немає єврейського цензора і тому ще зарано заходитися коло друкарні. Бердичівський купець та відомий в свій час банкір Гальперін пропонував за київську друкарню орендну платню – 1200 крб. щорічно.

     В 1838р. в Києві було засновано єврейську цензуру і на посаду цензора призначено  Й.Зейберлінга. Через декілька років київська Губерніальна Управа дозволяє колишньому друкареві з Острога Ф. Айзенбергові влаштувати в Києві єврейську друкарню. Але цей дозвіл скасував генерал-губернатор, який передав справу Міністерству Народної Освіти. Міністр поклав таку резолюцію: «Про умови на право утримання єврейських друкарень буде своєчасно оголошено через публічні відомості». Ф.Айзенберг вдруге подав своє клопотання, але отримав ту ж саму відповідь.

     Не зважаючи на гостру потребу в друкарні, що відчувалась всіма верствами єврейської суспільності України, від «фанатиків» до «освічених» - нікому цієї монополії дано не було. Не пощастило тим, хто пропонував великі гроші, як і тим, що мали певний вплив в офіційно-урядових колах. Після виселення євреїв з Києва в 1835р., а також зміни закону про єврейські друкарні, друкарня з Києва переносилася до м. Житомира, як місця, де має бути друга єврейська друкарня. Житомир був обраний, очевидно, через те, що там заснувався урядовий Рабинський Інститут (також, як і Вільно). [4, c.30-32]

    Монополію на Житомирську друкарню отримали сини засуджених братів Шапіро, друкарню було відкрито 25 січня 1847р. Вона до 1862р. залишалась єдиною єврейською друкарнею на Україні і проіснувала практично до Жовтневої революції.  [10, c.115]


Список використаної літератури:

1.      Ginsburg S.М. The Drama of Slavuta [translated from the Yiddish by Ephraim H.Prombaum].  – Lanhan; New York; London, 1991. – 155 p.;

2.      Боровий С. Нариси з історії єврейської книги на Україні.//Бібліологічні вісті – 1925. – С. 47-58;

3.       Боровий С. Нариси з історії єврейської книги на Україні.//Бібліологічні вісті – 1926. – №1-2. – С. 36-48;

4.      Боровий С. Нездійснені проекти утворити в Києві єврейську друкарню (1836-1848рр.). //Бібліологічні вісті – 1929. – №4. – С. 30-32;

5.      Гесен Ю. К истории еврейских типографий.// Еврейская старина – 1909. - №4 – С.203;

6.      Городецкий С. Рабби Пинхас из Корца.//Лехаим.  – 2008. - №11. – С.8-9. №12. – С. 6-7;

7.      Дубнов С. История хасидизма в трех томах. – Вільнюс. – 1931. – С.68-70;

8.      Ковальчук С.Ф. До історії села Ганнопіль.//Трудівник Полісся. – 1997. - №37

9.      Ковальчук С.Ф., Ковальчук А.Б. Славута. Минуле і сучасне: посібник. – К.: «Київська Правда», 2003. – 268 с.;

10.  Несис А. Неоконченное издание братьев Шапиро.//Восточная коллекция. – 2001. - №1(4).  – С. 110-115.;

11.  Перлин Г. Нотатки з історії єврейського друку на Україні.//Бібліологічні вісті – 1928. – №1. – С. 123-126;

12.  Хонигсман Я.С., Найман А.Я. Евреи Украины (краткий очерк истории) часть І. – К., 1992. – 160с.;

13.  Шавит Ш., Циммерман М. История еврейского народа от талмудической эпохи до эпохи эмансипации: підручник. – Иерусалим: «Библиотека-Алия», 1994. – 300с.

 

С.Андрощук 

 


До історії розвитку музейної справи на Славутчині

Анотація. Стаття висвітлює розвиток музейної справи на Славутчині з XVІІІ по сьогодення. На протязі років змінювалися місце, назва музеїв та тематика їх експозицій.

Ключові слова: музей, музейна справа, Р.В.Сангушко, В.І.Кочубей, ВУАН, І.Г.Звада, В.І.Бекреньов, С.Ф.Ковальчук, експонат, громадський музей.

 

Архівна та музейна справа на Славутчині започаткована ще за часів відомого князівського роду Сангушків, які проживали в місті  з кінця XVІІІ  до початку ХХ ст.

Дослідник Волині та Поділля М.І.Теодорович (1856-1917) в своїй праці «Історико-статистичний опис церков і приходів Волинської губернії за 1893 рік» відмітив, що в Славуті в княжому палаці була наявна бібліотека, архів, картинна галерея та музей рідкісних предметів. Бібліотека розміщалася у двох залах і нараховувала більше 5 тис. томів. В архіві князів Сангушків розміщалось багате зібрання старовинних рукописів грецьких і латинських, листування князів Сангушків, документи про історію козацтва до Б.Хмельницького. Найстаріші документи відносилися до 1284 року. В картинній галереї Сангушків були наявні картини, що зображували Сигізмунда ІІІ на сеймі, перемогу польного гетьмана Литовського, воєводи Брацлавського князя Р.Ф.Сангушка під Углею в 1568 році. В музеї рідкісних предметів у маєтку знаходилося дорогоцінне зібрання старовинної зброї, декілька старовинних прапорів, шитих на атласі, великий срібний старовинний хрест з Розп’яттям та багато інших цінних предметів [8, с. 340-341].

За останнього славутського князя Р.В.Сангушка (1832-1917) протягом 1887-1910 років у Львові видано 7-томний родинний архів князів Сангушків за участю істориків Зигмунта Люби Радзимінського (1843-1928), Петра Скобельського (1849-1912), відомого архівіста Броніслава Горчака (1854-1918). До архіву Сангушків ковельської лінії роду із часом увійшли частина родового архіву князів Острозьких, Заславських, Тарнавського родового архіву, а також двох згаслих по чоловічій лінії відгалужень Сангушків – Несухоїзько-Локачівської та Коширської гілок [5]. В 1915 році архів було перевезено у глиб Польщі, а на початку 1940-х він потрапив до Кракова, де зараз є одним із важливих документальних фондів Національного архіву.

Новим поштовхом в розвитку музейної справи на Славутчині стало відкриття у жовтні 1926 року краєзнавчого музею в Славуті, який розміщався в приміщенні колишньої єврейської школи. Музей очолив знаний дослідник історії Південно-Східної Волині та Поділля Володимир Іванович Кочубей (1888-1937) [1, с. 65].

Краєзнавчий музей в Славуті складався з трьох відділів: природничого (у складі п’яти підвідділів: геологічного, ентомологічного, орнітологічного, дендрологічного та зоологічного), соціально-економічного (у складі двох підвідділів: кустарного та промислового) та культурно-історичного (у складі шести підвідділів: археологічного, історичного, нумізматичного, художнього, шиття та підвідділу рукописів і друку). Одним з основних завдань музею була робота по формуванню колекції експонатів і бібліотеки. Заклад працював для відвідувачів тричі на тиждень та щоденно для попередньо замовлених екскурсій.

В 1927 році музей, набувши статусу окружного, отримує нову назву – «Шепетівський окружний музей у м.Славута» [6, с. 139].  При музеї розпочало діяльність наукове товариство при Всеукраїнській академії наук (ВУАН), що згуртувало навколо себе фахівців з різних галузей науки, лікарів, учителів, студентів та інших. Члени товариства популяризували історію Шепетівщини у місцевих часописах, вміщували свої краєзнавчі статті у «Бюлетені Шепетівської інспектури народної освіти».

У своїй науковій діяльності музей співпрацював з Всеукраїнським археологічним комітетом, Всеукраїнським історичним музеєм, Науково-дослідним інститутом геології в Києві, Науково-дослідним інститутом в Харкові, Всеукраїнським історичним музеєм в Києві, Волинським науково-дослідним музеєм в Житомирі, Всенародною бібліотекою України при УАН та Всеукраїнським музеєм культів у Києві [12, с. 60-61].

У 1928-1929 роках музей організував геолого-археологічну експедицію під керівництвом професорів О.Безбородька та С.Гамченка. Дослідниками були видані матеріали «Археологічне обстеження берегів р.Горинь» (1928), «До реєстрації археологічних першоджерел на Шепетівщині» (1929), «Досліди археологічні 1927 р. на Шепетівщині» (1929), «Смолярна промисловість та запаси сировини для неї в районі Славутського лісництва» (1928) [14].

Разом зі своїм невеликим колективом В.Кочубей збирав пам’ятки українського мистецтва, що були при церквах, костьолах, досліджував килимарство, гончарство, іконографію регіону, їздив з цією метою по окрузі. Із збільшенням бюджету музею в 1928-1929 роках з 3 до 5 тис. крб., вдалося розширити відділи музею, підготувати нові виставки, виділити кошти на купівлю нових експонатів від населення [12, с.61].

За два роки своєї діяльності в Славуті працівникам музею вдалося зібрати колекцію музейних експонатів кількістю в 1556 одиниць зберігання. У відділах та підвідділах музею нараховувалося колекції корисних копалин, грунтів, жуків, метеликів, бджолиних, опудала птахів та тварин, що зникли на території України, сучасних хижих тварин, шкідників, предмети гончарного виробництва, килимарства, фаянсового та фарфорового виробництва, кераміка та знаряддя праці періоду мезоліту та неоліту, документи про революційний рух на Шепетівщині, російські та польські монети, портрети ХVІІІ ст., портрети українських майстрів, український іконопис ХVІІ-ХVІІІ ст., гравюри та мотивні портрети ХVІІІ ст., мармурові скульптури, стародруки ХVІІ-ХVІІІ ст. латинською, польською, давньослов’янською та єврейськими мовами, польські орнати, московські ризи, зразки французьких тканин ХVІІІ ст. [6, с.143-144].

Протягом 1928-1929 років музей відвідало 3950 чоловік. Проте відсутність належного приміщення, відірваність від окружного центру, розташування за 10 верст від кордону, брак персоналу та асигнування на дослідну роботу створювали несприятливі умови для роботи музею і наукового товариства. Саме тому в 1929 році було прийнято рішення перевести музей із Славути до Шепетівки та забезпечити його належним приміщенням [12, с. 61].

Як вважає дослідник В.Прокопчук, з кінця 1920-х років краєзнавчий рух в Україні пішов на спад, «золота доба» українського регіонального дослідництва завершилися репресіями проти краєзнавців [16, с. 54, 123]. Починаючи з кінця 1930 року окружний музей у Шепетівці починає занепадати в той час, коли закривається Наукове товариство при ВУАН. В 1931 році заклад було позбавлено статусу окружного та переведено до групи міжрайонних музеїв.

Згідно витягу з протоколу засідання президії Славутської селищної ради від 08.02.1935 року відомо, що  «житловий будинок по Артилерійській вулиці, 42 з приватного користування позбавленого виборчих прав гр. Германа вилучити і використати його для музею, оскільки дане приміщення за своїм місцем знаходження і технічним станом цілком відповідає даним потребам» [7]. Фактично останньою згадкою про існування музею є бюджетні відомості за 1938 рік, де згадується Славутський та Заславський музей [6, с. 149-150].

Період  1930-1940-х років характеризувався на Славутчині занепадом не тільки музейної, але й краєзнавчої роботи. Відродження музейно-краєзнавчої роботи на теренах сучасного Славутського району розпочалося в 1958 році, коли в с.Берездів було утворено Народний меморіальний музей М.Островського.

В 1959 році у місті в школі-восьмирічки №4 відкрито «Музей партизанської слави», а в 1967 році відбулося відкриття музею у новому приміщенні по вул. Дзержинського, 27 (суч. Козацька) та надання йому статусу народного музею [6, с.151]. Ініціаторами створення музею стали І.Г.Звада, М.І.Грянкіна, Г.Г.Архипова, А.Т. Корсун, В.М. Пильков. Наголос був зроблений на висвітленні партизанської боротьби на теренах краю. З 1967 по 1976 роки музеєм завідував І.Г.Звада (1900-1976) [10].

Експозиція музею партизанської слави складалася з чотирьох відділів: дореволюційна Славутчина; революція та громадянська війна; участь славутчан у Великій Вітчизняній війні; трудова діяльність славутчан в післявоєнний період [13].

Згідно Рішення виконавчого комітету Славутської районної ради депутатів трудящих Хмельницької області від 08.07.1977р. №163-А  «Про відкриття в місті Славута районного музею партизанської слави» Народний музей партизанської слави був перенесений до нового приміщення – районного лекторію товариства «Знання» по вул. Леніна, 104 (суч. вул. Миру) Завідуючим лекторію товариства «Знання» та директором музею призначений ветеран В.І. Бекреньов [18].

Право зробити перший запис в Книзі відгуків музею було надано першому заступнику голови правління республіканського товариства «Знання», колишньому комісару з’єднання партизанських загонів Кам’янець-Подільської області Г.В.Кузовкову: «Я гордий, що мені надали можливість першому з відвідувачів щойно відкритого музею партизанської слави залишити запис у цій книзі. Все, що представлено в експозиції цього музею, для мене безмежно близьке і дороге. Це – і частка мого життя в роки бойової юності. Хай музей живе і процвітає. Хай він завжди буде відкритий для трудящих. Бажаю організаторам музею подальших успіхів у розвитку цього чудового пам’ятника народним месникам-партизанам і підпільникам Славутчини...» [15]. В подяку за створення музею партизанської слави Г.В.Кузовкову у 1978 році було присвоєне звання почесного громадянина міста Славути [10].

Протягом перших двох місяців своєї роботи музей прийняв близько 2 тис. відвідувачів з різних сторін колишнього СРСР [3]. Працівники музею зібрали чимало літератури, матеріалів, спогадів, про події Великої Вітчизняної війни на теренах Славутчини завдяки переписці з колишніми воїнами 226 Глухівсько-Київської Червонопрапорної ордена Суворова ІІ ступеня стрілецької дивізії та партизанами, які визволяли Славутчину [4].

Експозиція музею містила  наступні розділи: Славутчина напередодні війни; підпільні групи Славутчини; Славутське партизанське з’єднання; визволення Славутчини; Герої Радянського Союзу Славутчини; Славутчани на фронтах Великої Вітчизняної війни; Славута сьогодні [19]. Методичне керівництво над районним музеєм партизанської слави здійснював Шепетівський літературно-меморіальний музей ім. М.Островського. Загальна площа музею складала 65,8 м2, загальна кількість експонатів – 461 (з них оригінальних 180).

Наступним рубіжним періодом в історії музейництва на Славутчині стала середина 1980-х років. 8 травня 1985 року на базі громадського Музею партизанської слави в Славуті був відкритий «Музей історії партійної та комсомольської організацій Славутчини» у новозбудованому двоповерховому приміщенні по вул. Газети Правди, 48 (суч. вул. Я.Мудрого).

Приміщення музею споруджене за проектом хмельницького архітектора Н.В.Чекерди. Будівництво музею здійснив колектив міжгосподарської будівельної організації на чолі з начальником А.Д.Фрідманом. Допомогу також надали колективи ремонтно-механічного заводу, заводу ЗБК, монтажного управління №13, комбінату побутового обслуговування, фабрики «Реммеблі», районної друкарні [17, с.3].

Художнє оформлення і експозицію виконано під керівництвом лауреата премії ім. Т.Г.Шевченка архітектора А.Ф.Ігнащенка та члена спілки художників України О.С. Кириченко [9, с.234]. Допомогу у створенні тематико-експозиційного плану музею надали директор Шепетівського краєзнавчого музею О.П.Царик, старший науковий працівник державного музею м.Острога А.О.Хведась.

Протягом 1985-1989 років директором Музею історії партійної та комсомольської організацій Славутчини працював В.І.Бекреньов [9, с.234]. За цей час зали музею відвідало понад 86 тис. чоловік, проведено близько тисячі екскурсій. Із книги відгуків відомо, що лише протягом першого року своєї діяльності музей відвідали гості з різних країн колишнього СРСР, а також із закордону [2].

З 1 січня 1989 року Музей історії партійної і комсомольської організацій Славутчини отримав статус державного та став філіалом Хмельницького обласного  краєзнавчого музею. У 1989-1995-х рокак директором музею працював В.П.Савчук. В цей час у фондах музею нараховувалося близько 1,5 тис. експонатів [10].

Часи незалежності України позначилися новим етапом розвитку музейної справи на Славутчині. У 1996 році Музей історії партійної та комсомольської організацій змінив свою назву на «Славутський історичний музей». Його директором з 1995 року по 2000 рік працювала Л.О.Ворощук, а з 2000 року цю посаду обіймає С.Ф.Ковальчук [9, с.234]. Незважаючи, що в штаті був тільки директор і півставки наукового працівника, наукова діяльність проводилася. Пожвавилась робота музею з розширенням штатів музею до 4-х чоловік у 2009 році.

Працівники музею проводили дослідницьку роботу, а результати своєї діяльності доводили до широкої громадськості через систематичні виступи у місцевій пресі, по радіо та телебаченню, займалися видавничою діяльністю. У 2001 році видавництвом  «Поділля» (м. Хмельницький) видано документальну повість «Шалом, славутчани» за авторством Ковальчука С.Ф. та Фрідмана А.Д.  У 2003 році у видавництві «Київська правда» (м. Київ) тиражем у 1000 примірників вийшла книга Ковальчука С.Ф. та Ковальчук А.Б.  «Славута. Минуле і сучасне», яка користується великим попитом у населення. В 2005 році працівниками музею надано допомогу видавництву «Новий світ» (м. Тернопіль) у підготовці до друку багатого змістом та ілюстраціями буклету «Славута. Історія – Культура – Туризм». У 2006 році у видавництві «Київська Правда» вийшла книга С. Ковальчука і Т. Жоган «Йшли в Славутські ліси партизани». У 2008 році на основі матеріалів, підготовлених працівниками музею Славутська РДА видала книгу «Гірка пам’ять Славутчини» про Голодомор 1932-1933 років. У 2010 році видано книгу «Славута. Відродження пам’яті», де вперше було зібрано документальні відомості і спогади очевидців про трагічну долю в’язнів табору «Грослазарет Славута». 

За останні роки музей істотно поповнився новими експонатами історичної тематики, таким чином виправдовуючи назву історичного. Істотно поповнено оригінальними експонатами старовини інтер’єр помешкання поліського селянина початку ХХ ст. З неприхованим інтересом жителі та гості міста оглядають домашній ткацький верстат, виготовлений понад століття тому жителем с.Гута Славутського району Степанюком Ф.Г. Відвідувачі навіть мають змогу випробувати своє вміння у ткацтві,  побачити, як ще в недалекому минулому мололи на жорнах зерно. Прикрашають світлицю селянина вишивки з різноманітним орнаментом, домоткані рушники, одяг тощо.

Станом на 1 січня 2015 року в Славутському історичному музеї зберігається 7072 предмета основного та 4935 предметів науково-допоміжного фондів. Кожного року музей в середньому відвідує близько 4 тис. чоловік. Музей працює щоденно з 8 до 17 години, окрім суботи. Експозиція музею нараховує більше 3 тисяч предметів та складається з наступних розділів: «Інтер’єр помешкання поліського селянина початку ХХ ст.»; «З історії первіснообщинного ладу на Славутчині», «З історії роду князів Сангушків»; «Події на Славутчині у 20-30 роках ХХ ст.»; Табір «Грослазарет Славута»; «Підпільний рух та партизанська боротьба в краї у 1941-1944 рр.»; «Діяльність ОУН-УПА на Славутчині»; «Орган Перемоги »; «Твої люди, Славутчино»; «Продукція промислових підприємств міста»; «Афганістан болить в душі моїй»; «Вони рятували нас»; «Мистецтво»; «З історії єврейського населення на Славутчині; «З історії міської ради міста Славути».

Для жителів Славутчини цікавою стала експозиція про  життя та діяльність князів Сангушків, які з кінця ХVІІІ до початку ХХ ст. створили у місті більше десятка підприємств, окремі з яких успішно працюють і нині. Відвідувачі мають змогу побачити макет палацу князів Сангушків, діючий старовинний грамофон та інші речі, що відображають довоєнний період краю. Широко представлена продукція підприємств міста, зокрема вироби європейського рівня комбінату «Будфарфор» та руберойдового заводу.

Експозиція музею висвітлює не тільки історичне минуле. Запроваджено ще один напрямок роботи: широке ознайомлення з сьогоденням краю. Так, облаштовано вітрину «Твої люди, Славутчино». Відвідувачі мають можливість ознайомитися з інформацією про докторів наук, генералів, Героїв Радянського Союзу і Героїв Соціалістичної Праці, заслужених працівників промисловості, сільського господарства, освіти, майстрів спорту, які є вихідцями зі Славути чи Славутського району.

Нині в музеї проводиться значна пошукова і науково-дослідницька робота про події на Славутчині у 1930-1950-х роках минулого століття: досліджено питання голодомору в населених пунктах Славутського району, працівниками музею складені списки померлих від голоду. Зібрано спогади та досліджено матеріали про діяльність на Славутчині воїнів ОУН-УПА, досліджено питання депортації осіб польської національності у Луганську область та Казахстан у 1935-1936 роках, опрацьовані матеріали і документи про революцію в Україні у 1917-1920 роках, опрацьовано документи, книги, публікації та спогади очевидців про нацистські табори шталаг-301 та шталаг-357 в Славуті, складені електронні списки 18360 військовополонених, які  загинули в даних таборах, інформація про загиблих розміщені в Інтернеті, досліджено історію Голокосту на теренах Славутчини. З усіх перелічених тем оформлено постійно діючі виставки та експозиції в музеї, по матеріалах досліджень регулярно публікувалися статті у районних та обласних газетах.

Кінець ХХ – початок ХХІ ст. на Славутчині також позначився створенням ряду нових громадських музеїв. Якщо до цього часу громадські музеї існували в основному на підприємствах міста (ПАТ «Славутський комбінат «Будфарфор», ДП «Славутський лісгосп»), то сьогодні вони діють у школах, дошкільних та позашкільних закладах міста.

Так, у жовтні 1991 року в приміщенні Берездівського НВК Славутського району створено унікальний шкільний геологічний музей, який за своїм профілем є єдиним в Україні. Протягом двадцяти років музей очолював Заслужений вчитель України Анатолій Дем'янович Горанський. Основними експозиційними розділами музею є: «Кристалографія», «Морфологічні властивості», «Оптичні властивості», «Механічні властивості», «Мінерали», «Гірські породи», «Корисні копалини Хмельницької області». Цінними експонатами музею стали шліфи агатів і сердоліків, привезені з Чукотського мису Шмідта, загадковий кристал димчастого кварцу з вкрапленнями окису заліза із священної гори Хариф, скам'яніла фораменіфера з Голгофи, фрагменти діоритових сокир, амулети, серп, рубило та тертка з пегматиту, лазурит, ауропігмент, колекція слюди: зразки з місця падіння Тунгуського метеорита, зразки з Антарктиди. У 1993 року музею було присвоєно звання «Народний музей», а у 2009 році  він став  переможцем в номінації «Краще експозиційне оформлення» у Всеукраїнському конкурсі на кращий музей серед 1000 громадських музеїв України [11].

Сьогодні  в місті Славуті  нараховується 15  громадських музеїв, серед них:  Музей історії школи ЗОШ І-ІІІ ст. №1; Музей народного побуту ЗОШ І-ІІІ ст. №4; Музей історії школи «Гордість минулого і надії сучасного» ЗОШ І-ІІІ ст. №6; Музей української народної вишивки ЗОШ І-ІІІ ст. №7; Музей українознавства «Берегиня» та Музей інформації НВК «СЗОШ І-ІІІ ст. ліцей «Успіх»; Музей «Бойової слави» Славутського професійного ліцею; Музей партизанської слави Славутського обласного спеціалізованого ліцею-інтернату; Музей історії Славутського обласного спеціалізованого ліцею-інтернату; Музей історії Великої Вітчизняної війни Славутського обласного спеціалізованого ліцею-інтернату; Музей трудової слави ПАТ «Славутський комбінат «Будфарфор»; Музей історії розвитку технічної  творчості станції юних техніків (СЮТ); Музей дитячих об’єднань та організацій будинку дитячої творчості (БДТ); Музей природи Славутського еколого-натуралістичного центру школярів; Музей козацької слави ДНЗ №2 «Подоляночка». Унікальними та єдиними за своїм профілем є  Музей інформації в НВК «СЗОШ І-ІІІ ст., ліцей «Успіх» та Музей козацької слави ДНЗ №2 «Подоляночка» міста Славути. 

В Славутському районі музейна справа також розвивається, діє 8 музеїв, а саме: Народний геологічний музей с.Берездів; Музей бойової слави с.Варварівка; Музей історії с.Піддубці; Музей історії с.Клепачі; Музей історії с.Крупець; Музей історії сіл Малий Скнит і Шатерники; Музей історії с.Губельці; Народознавчий музей районного будинку культури.

Водночас у музейній галузі існує багато проблем та недоліків. Серед основних – слабка матеріально-технічна база та недостатнє фінансування музеїв. Більшість музеїв розташовано у приміщеннях, де неможливо зберігати фонди. Також, через брак фондів, виникають проблеми з експонуванням та реставрацією музейних експонатів.

Та попри наявні складності, музейна справа на Славутчині продовжує існувати та розвиватися. Музеї Славутчини - це чи не єдине місце сьогодні, де можна доторкнутися до історії малої Батьківщини, почерпнути багато корисної та цікавої  інформації про рідний край, ратні подвиги та трудові здобутки земляків тощо. Успішна робота музеїв в значній мірі обумовлена інтересом місцевих жителів до музейної справи та історії рідного краю.

 

Джерела та література:

1.  ІІ з’їзд Всеукраїнської спілки краєзнавців (25 грудня 1996, м.Київ). Матеріали та документи. / упоряд. О. Г. Бажан, А. А. Ситник ; гол. ред. П. Т. Тронько [та ін.]. - К.: Рідний край, 1997. - 185 с.

2.   Бекреньов В. Двері музею відкриті всім // Трудівник Полісся. – 1988. - №28.

3.   Бекреньов В. Запрошує музей // ТП. – 1977. - №101.

4.   Бекреньов В. Пишуть визволителі міста...// ТП. – 1984. - №1.

5.   Берковський В. Забуті сторінки історії Славутчини // Славутчина. – 2001. – вересень.

6.   Берковський В. Студії з історії Славутчини. – Київ: Пульсари, 2008. – 232 с.

7.   Державний архів Хмельницької області. – Ф. 762. – Оп.1. – Спр. 1031.

8.   Історія міст і сіл Хмельниччини (за працями Ю.Й. Сіцінського і М.І. Теодоровича). Навчальний посібник / уп. Тимощук О. – Хмельницький: Поліграфіст-2, 2011.-560 с.

9.    Ковальчук С., Ковальчук А.  Славута. Минуле і сучасне. – К., 2003. – 286 с.

10.  Ковальчук С. Славутському музею – 20 років // ТП. – 2005. - №19.

11.  Мальчук В. Дивовижний світ каменю // ТП. – 2010. - №29.

12. Нестеренко В.А. Етнонаціональний розвиток Славутчини в 20-30-ті роки ХХ ст. // Сангушківські читання. Збірник наукових працю І Всеукраїнської наукової конференції. – Львів, 2004. – С. 60-61).

13.  Павлович М. Народний музей відкрито // ТП . – 1967. - №137.

14. Павлюк В.В. Шепетівське наукове товариство історії краю та його досліди на теренах Славутчини // Славутчина. – 2001. – вересень.

15.  Потапенко І. Книга відгуків музею // ТП. – 1977. -  №87.

16.  Прокопчук В.С. Історичне краєзнавство Правобережної України 30-х років ХХ – початку ХХІ ст.: від репресій, занепаду – до відродження, розквіту.-Кам’янець-Подільський, 2005.

17. Смагленко М. Відкриття музею історії партійної і комсомольської організацій Славутчини // ТП. – 1985. - №16. 

18. Смагленко М. Патріотизм – джерело подвигу. Відкриття лекторію районної організації товариства «Знання» і музею партизанської слави в новій експозиції // ТП. – 1977. -  №85.

19. Уніфікований паспорт Славутського районного музею партизанської слави. - вересень 1977 -  фонди СІМ; Інв. № Дкд-703.

Сергій Андрощук

 

До 180-річчя від дня народження Р.В.Сангушка


Останній славутський князь в історії краю  

У жовтні 2012 року виповнюється 180 років від дня народження останнього славутського князя Романа Сангушка, ім'я якого тісно пов’язане з історією нашого міста та краю. Велика кількість пам’яток історії та культури на сьогодні уособлює в собі життя та діяльність цікавої, шанованої та водночас трагічної постаті Романа Владиславовича Сангушка.     

***

Роман Даміан Владиславович Сангушко (1832-1917) - громадський і політичний діяч, промисловець і землевласник, колекціонер, перший і останній заславський ординат, камергер російського царя (придворний чин високого рангу у багатьох європейських монархіях. При російському дворі Р.В.Сангушко мав посаду конюшого царського двору та ранг таємного радника), ротмістр (військове звання старшого офіцера у кінноті імператорської гвардії), член управління державними стадами з 1901 року, радник Заславського повіту з 1904 року, кавалер великої стрічки турецького ордену «Меджидіє» І ст. - найстарший син князя Владислава Сангушка (1803-1870) та княгині Ізабелли Любомирської (1806-1890), внук генерала і віце-регіментаря польських військ, князя Євстафія (1768-1844) і Клементини (1780-1852) з князів Чарторийських-Сангушків.

Батько Романа Даміана Владислав Геронім Сангушко родився в Славуті і був молодшим братом прославленого «князя-сибіряка» Романа-Адама. До 18-річного віку обидва виховувались в родових резиденціях, далі закінчили навчання в університеті в Берліні. 7 серпня 1829 року князь Владислав одружився на своїй двоюрідній сестрі княжній Ізабеллі, дочці Генріха Любомирського – першого володаря Пшеворського маєтку. Коли спалахнуло листопадове повстання 1830 року, обидва брати поступили добровольцями в польське військо. Владислав Сангушко став ад’ютантом вождя повстання в чині поручика. Внаслідок поранення в ногу та за проявлену мужність у ході повстання нагороджений золотим орденом «Virtuti militari». Разом з другим корпусом генерала Р.Раморіни при переході в Галіцію був інтернований і тільки завдяки цьому уник долі брата – заслання в Сибір. На звістку про початок революції у Відні в 1848 році Владислав Сангушко оголосив про скасування кріпосництва в своїх маєтках.

Владислав Сангушко у своїх політичних поглядах постійно виступав за єднання поляків та русинів. Ще за рік перед смертю в своїй промові в сеймі критикував багатьох представників польської шляхти: «Це тепер тріумф для москалів, для цієї невиправної шляхти, яка з 1648 року нічому не навчилась. Дарма Хмельницький пролив ріки крові, дарма Гонта влаштував Уманську різню в 1768 році, дарма Польща була розділена,  а ми і далі не можемо вибити із своєї голови помилкового твердження, що русинів немає і що осторонь них можемо встановити порядок». Помер Владислав Геронім Сангушко 15 квітня 1870 року, похований в Тарнові, Польща.  

***

Роман Даміан, старший син Владислава Сангушка, народився 17 жовтня 1832 року у місті Пшеворську (Польща). Окрім Романа Даміана, в сім’ї було ще четверо дітей: Ядвіга Клементина (1830-1918), Гелена (1836-1891), Павло Роман (1834-1876) – посол на Галицькому сеймі, Євстафій Станіслав (1842-1903) з Тарнова – маршалок землі Галіції, намісник Галіції.

Дитинство і юність Роман Даміан Сангушко провів у Галіції, далі вивчав фізику у Сорбонні (Франція). Після закінчення навчання в 1851 році одержав ступінь бакалавра психології та був проголошений спадкоємцем Волинського помістя князів Сангушків. Незважаючи на те, що Р.В. Сангушко був австрійським підданим, він змушений був вступити на службу до російського війська юнкером лейб-кінної гвардії у Петербурзі, бо лише за цією умовою йому було дозволено володіти величезними маєтками на Волині.

У травні 1855 року Р.В.Сангушко отримав російське громадянство, а пізніше – посаду військового аташе при російському посольстві в Неаполі, де і перебував декілька років.

В січні 1862 року у чині ротмістра кінної гвардії кавалергардського полку Роман Даміан Сангушко покинув службу, внаслідок отриманого запалення легень, і близько трьох років жив та лікувався за кордоном.

У 1868 році Р.В.Сангушко у Празі одружується з графинею Кароліною Тун-Гогенштайн, дочкою посла Австрії в Росії графа Фредеріка та Леопольдини Ламбергів.

Господарська діяльність Р.В.Сангушка

Після шлюбу молоде подружжя Сангушків переїхало на Волинь і поселилося в Славуті. Князь Роман Даміан одразу взявся за проведення реформ у своєму маєтку, для чого запросив цілу групу чеських управителів. Він був противником передачі своїх володінь в оренду, волів господарювати в них сам.

В адміністративно-економічному відношенні земельні володіння Сангушків ділилися на три ключі: Славутський, Заславський та Білогородський, до яких входило 97 сіл, місто Заславль, містечка Славута, Корниця та Білогородка. Землі Сангушків простягалися від Новоград-Волинського і Острозького повітів Волинської губернії до Подільської губернії, протяжністю 96 км з півночі на південь та 32 км зі сходу на захід. Загальна площа князівської землі складала 112 тис. га, з яких більше половини орної землі, а решта – під лісами (33,6 тис. га), озерами та ставками. Газета «Киевлянин» від 13.07.1898 року писала, що у 1885-1890рр. лише ліси давали для Р.В.Сангушка 173,2 тис. крб. чистого прибутку щороку.

До Славутського ключа Р.В.Сангушка входили 18 фільварків (відокремлене господарство разом з садибою господаря): Улашанівка, Перемишель, Вачів, Іванівка, Жуків, Пузирки, Дяків, Мирутин, Зубовщина, Сьомаки, Марачівка, Хоровець, Бачманівка, Корчик, Романіни, Миньківці, Цвітоха і Варварівка. Крім того, до володінь князя належали села Дятилівка, Ногачівка, Губельці, Пашуки, Дубовка, Романів, Хуторок, Голики, Очеретина (хутір, що нині входить до с.Варварівка), Понора, Кам’янка, Хоровиця і Радошівка.

Господарські реформи князя Р.В.Сангушка співпали у часі з реформами 1861 року, коли відбулося скасування кріпосного права. Згідно викупного акту від 1861 року у Славуті нараховувалося 239 селянських дворів, які захотіли викупити свої земельні наді­ли. Всього у користуванні селян Славути перебувало 110 десятин присадибної і 159 десятин польової землі. За все це вони мали сплатити князю 5835 крб. 50 коп., щорічні викупні платежі складали 305 крб.

Земельна реформа прискорила розвиток промисловості у місті. Так, у 1864 році відновлено роботу паперової фабрики, яка щороку виробляла до 60 тис. пудів паперу, головним чином, для пакування цукру на заводах в Шепетівці та Клембівці. Успішно працював механічний завод, що виготовляв землеобробні знаряддя праці, локомобілі невеликої потужності. Тут працювало понад 200 робітників, щороку випускалося продукції на 500 тис. крб. На фабриці сукна та шерстяних виробів з прядильнею, на якій на початку 90-х рр. ХІХ ст. працю­вало 400 робітників, виготовлялося продукції на 400 тис. крб. Також у Славуті діяли цегляний та чавуно-ливарний заводи, 4 водяних млина, тартак (лісопильня). У 1870 році чавунно-ливарний завод викупив  англійський підприємець Варт.

До кінця XIX ст. у Славуті Р.В.Сангушком було відкрито миловарний, свічковий, пивоварний заводи, каретну майстерню, ще одну лісопильню. На подальший розвиток промисловості міста вплинуло і те, що у 1870 році північніше Славути було прокладено залізницю Києв – Брест.

Умови праці робітників на підприємствах міста були важкими. На механічному заводі робочий день тривав 11,5 годин, а для машиністів і кочегарів – 13,5 годин. Робітники механічного заводу, паперової та суконної фабрик одержували по 14-15 крб. в місяць, тоді як 1 кг. пшеничної муки вищого сорту коштував 12 коп., вершкового масла – 1 крб. Важкі умови праці спонукали працюючих до невдоволення і страйків. Першими у 1872 році застрайкували робітники чавунно-ливарного заводу, вимагаючи підвищення заробітної плати і поліпшення умов праці. Страйк набрав такого розмаху, що підприємець погодився підвищити зарплату. Характерним для Р.В.Сангушка було те, що фабрики і заводи функціонували навіть тоді, коли були збитковими. Князь не бажав лишати робітників заробітку.      

Роман Сангушко не був прибічником фабричного промислу переважно з тих міркувань, що із його розширенням йшло б винищення лісів, які він любив та оберігав. Більшість підприємств було здано в оренду, а у 1908 році механічний завод викупив одеський купець У.Сігал, який через рік на його базі відкрив фаянсовий завод.  У 1911 році в Славуті князю Роману належали: фабрика обгорткового паперу (54 робітники), лісопильний завод (45 робітників), водяний млин (8 робітників), плодовий розсадник, суконна і шерстяно-фарбувальна фабрики (200 робітників), ліси та біля 100 будинків по вулицях міста.

Як конюший царського двору, князь Роман Даміан продовжив традицію роду по вирощуванню відомої в Європі англо-арабської породи коней. В утриманні кінного табуну вбачав не економічну вигоду, а свій обов’язок громадянина.

Ось що писав журнал «Тижневик ілюстрований», що вийшов у Варшаві, в 1873 році: «Давня власність та резиденція князів Сангушків – Славута могла б гарно слугувати ілюстрацією решти багатств цього дому, розкиданого на Волині. Багаті фабрики і навіть поселення значної кількості іноземців не надали місту жодної чужої риси. Ось чому містечко Славута є однією з тих щасливих  місцевостей, які з першого погляду припадають мандрівникам до серця. Великі, добре збережені соснові ліси, оточуючи її довкола, утворюють краєвид, на якому чудово виглядають білі хатинки фабричних робітників та службовців. В центрі великого ринку височить прекрасна ратуша, оточена крамницями...

Механічний завод, обширні плантації буряків, а також фабрики сукна, цукру та паперу, вироби яких відомі у цілій країні, піднесли добробут та заможність населення, що проживає в маєтках князя Романа та у навколишніх селах. З повагою на Волині згадують ім’я цього магната, який так добре збагнув своє завдання і так сумлінно його виконує».

Щоб не допустити в майбутньому подрібнення землеволодінь Сангушків на Волині між нащадками, князь Р.В.Сангушко за згодою російського царя Миколи ІІ у 1907 році проголосив створення Заславського майорату, внаслідок чого всі майнові привілеї надавалися старшому сину або іншому родичу, тоді як всі інші діти та родичі виключалися з права на спадщину.

Кумисо-лікувальний заклад

В 1876 році Роман Владиславович Сангушко у сосновому гаю поблизу річки Горинь відкрив курорт – кумисо-лікувальний заклад. (Кумис – це кисломолочний продукт, отриманий з кобилячого молока в результаті бродіння, він є цінним харчовим продуктом, який широко застосовують у медицині для лікування туберкульозу та інших захворювань легенів. Рекомендується лікарями при функціональних розладах нервової системи, захворюваннях печінки, жовчних шляхів).  

Завдяки добрим кліматичним умовам, великим хвойним лісам, наявності багатоводної річки Горинь, прямому сполученню по залізничній дорозі, кумисна станція в Славуті здобула популярність незабаром після свого відкриття. Спочатку вона складала лише гарну дачну місцевість, де заготовляли кумис, а хворі ж поселялися на приватних квартирах.

Вже у перші роки свого існування славутський курорт привернув до себе увагу лікарів, а пізніше і медичного департаменту, який знайшов загальнокорисним задовольнити прохання власника кумисної станції в Славуті про створення там же лікувального закладу. Для створення кумисо-лікувального закладу князь Р.В. Сангушко у сосновому гаю над річкою Горинь (нині вул. Паперника) побудував біля двох десятків дерев’яних будинків дачного типу. Місцеві мешканці знали цей закритий район як «кумис».

Внаслідок подання медичного департаменту, міністр внутрішніх справ 25 березня 1879 року затвердив статут Славутського кумисо-лікувального закладу, і з тих пір він рік від року, розширюючи коло своєї діяльності, займав видне місце в ряду кліматичних станцій і кумисолікувальних закладів Російської імперії. А 6 червня 1894 року міністр внутрішніх справ затвердив статут ще і славутського гідропатичного закладу. Таким чином, в Славуті діяло два медичних заклади: кумисолікувальний та водолікувальний, які не залежали один від одного, мали власні статути, інтернати, кухні, прислугу, білизну тощо.  

Про особливості Славутського кумисо-лікувального закладу дізнаємося з путівника за 1911 рік «Славута. Климатическая лесная станция. Кумысо-лечебное и гидропатическое заведения врачей Г.И. Добржицкого и Ф.И. Дзержбицкого (собственность князя Сангушка). Сезон с 28 мая по 14 сентября».  

Загальні відомості.

…У кімнатах для проживання підлога викрашена олійними фарбами, житлові приміщення дезінфікуються на початку та в кінці сезону і після від’їзду кожного клієнта, незважаючи на те,  був він здоровий чи хворий… Постільна білизна: подушки, ковдри і простирадла кожен приїжджаючий, згідно вимог гігієни, повинен привозити з собою…

Кухня знаходиться під постійним наглядом лікарів закладу, кожного дня забезпечується старанний огляд продуктів, що надходять на кухню. Щоденно вранці з 10 до 12 години та після обіду з 5 до 8 години в парку закладу грає оркестр. В закладі є бібліотека, багато ілюстрацій та щоденних видань, роялі, шахи, крокет, більярд, екіпажі, човни тощо. В окремому приміщенні – концертний зал, театр, більярдна і просторий пасаж для прогулянок під час непогоди. Поряд збудована кумисна. У головному корпусі, так званому кургаузі, при якому побудо­вана простора на всю його довжину веранда для прогулянок, зна­ходиться їдальня на 50 чоловік, у тому ж приміщенні є житлові по­мешкання. Але більшість пацієнтів живуть у будиночках, розкиданих по парку. Для зручності хворих кургауз з'єднаний з концертним залом галереєю. На випадок сильного дощу можна перейти без парасольки з одного приміщення в інше або прогулятися на відкритому повітрі.

Слід відмітити, що на території закладу, на правому березі річки Горинь, є більше 300 джерел, вода яких зливається у два басейни і славиться прекрасним смаком і освіжаючою температурою. Вона придатна і для чаю, і для лікарських цілей. Пошта і телеграф на місці. Листи і газети доставляються відразу ж  після приходу потягів…

 Лікувальні засоби.

1. Лісний клімат. Величезні хвойні ліси Славути служать природними інгаляторами, яких неможливо замінити штучними пристроями. Вони насичують повітря смолянистими речовинами, постійно сприяють виробленню озону, захищають від вітрів, пом’якшують коливання температури. Цим пояснюються великі успіхи при лікуванні легеневих і гортанних хвороб у лісних санаторних станціях. В цьому відношенні Славута займає чи не найперше місце між всіма лісними станціями країни. Сильний, підбадьорюючий аро­мат, незчисленна кількість лісових квітів, конвалій і суниць надають лісам чудового вигляду. На березі річки Горинь ростуть майже з води велетенські сосни, створюючи непроникну для світла стіну, чим нагадують незаймані ліси Америки. А так зване Святе озеро, яке, якщо вірити легенді, було шановане в доісторичну епоху язичництва, є чарівним місцем для екскурсій. Терапевтичні показання при використанні лісного клімату надзвичайно широкі. У поєднанні з кумисом він дає вражаючі результати…

2. Кумис. Для виробництва кумису у закладі є до ста кобил. Кумис заготовлюється спеціалістом-татарином під постійним наглядом ординаторів закладу і лікарів-асистентів. Виробництво кумису здійснюється на очах у публіки, яка має можливість бачити весь процес одержання кумису, а саме: огляну­ти луг і пасовища, побачити процеси доїння, бродіння та розлив кумису у пляшки. (Підвальне приміщення для зберігання кумису – «холодильник» і нині знаходиться по вул. Паперника і використовується місцевими мешканцями для збереження овочів та фруктів-Авт.). Подібна гласність у справі виготовлен­ня кумису підтримує у хворих довір'я до лікування…

Серед інших процедур – купання у річці Горинь, яке в окремих випадках може замінити навіть гідропатію, сольові ванни для дорослих та дітей зі спеціальними компонентами, надісланих з відомих курортів, в тому числі з Карлових Вар, Єсентуків і Кісінгена. Екстракт для ванн із соснових гілок заготовлюється у Славуті шляхом сухої перегонки під кінець весни, коли молоді соснові бруньки найбільш придатні для цього. Є також лікування електрикою, масаж, різноманітні прилади, в тому числі для промивання шлунку, що доповнюють лікувальні процедури кумисолікувального закладу…

У Славуті лікуються такі хвороби і недомагання: хронічні хвороби органів дихання, бронхіти, плеврити, катари стравоходів, різного виду нерво­ві хвороби, загальне виснаження організму, жіночі хвороби. Медичний персонал складається з 4 лікарів. Кожен  хворий обстежується двома лікарями-ординаторами, які складають план лікування та історію хвороби. Лікарі-асистенти спо­стерігають за виконанням вимог, даних пацієнтам ординато­рами, проводять хімічні аналізи і мікроскопічні дослідження для діагностичних цілей. Неподалік закладу на період сезону відкривається аптечне відділення, в якому можна одержати ліки, мінеральну воду свіжого розливу тощо. Заклад має і свою аптеку, де є все необхідне…

В Славуті побудовано багато житлових бу­динків, будиночків, дач, що конкурують із закладом князя Сангушка. Особам, які відправляються на лікування в Славуту, необхідно пам'ятати наступне: приїхавши на залізничну станцію в Славуту, потрібно брати коней, які належать закладу князя Сангушка, а при відсутності таких відправлятися на повозці прямо у заклад, не зупиняючись ніде по дорозі і не слухати пропозицій візників; не наймати квартир, запропонованих візниками, які перебувають у змові із власниками квартир і розхвалюють найгірші квар­тири, обманюючи приїжджих; не платити наперед домовласникам за тривалий час проживання, поки не ознайомитеся з місцевими умовами. Слід додати, що віз­ники на шляху з вокзалу у містечко будуть вас завіряти, що в Славуті нібито є кращі санаторії, ніж санаторій князя Сангушка, що в ньому непомірна дорожнеча і що він переповнений важкохворими. Однак ви вимагайте, щоб везли вас у санаторій князя Сангушка.

Прейскурант кумисолікувального закладу для осіб, що проживають в ньому:

Мебльовані кімнати з прислугою за добу – до 2 руб. 25 коп.;

Повний пансіон з однієї особи за добу – 2 руб. 50 коп.;

Для дітей до 10 років – 1 руб. 50 коп.;

До повного пансіону відноситься: сніданок, обід вечеря, медична допомога протягом доби, право користуватися періодичними виданнями, бібліотекою, човнами, хором музики в парку тощо.    

Сезонний квиток на право входу в парк закладу і великий

ліс, слухання музики, користування газетами, човнами       - 3 руб.

Сезонний квиток на вхід у великий ліс                                   - 1,50 руб.

Разовий квиток на вхід у парк                                                  - 15 коп.

Разовий квиток на вхід у великий ліс                                      - 5 коп.

Курс кумису (150 пляшок)                                                        - 40 руб.

Гідропатичне лікування в місяць (30 днів)                              - 20 руб.  

Одна пляшка кумису                                                                  - 40 коп.

Кишенькова плювальниця                                                         - 80 коп.

Консультації двох лікарів                                                           - 3 руб.

Екіпаж на залізничну станцію у два кінці                                 - 1,50 руб.

Також існував окремий прейскурант для осіб, що проживали за межами закладу.

Станом на 1903 рік у Славутському кумисо-лікувальному закладі  пролікувалося 15800 хворих. Є підстави вважати, що у 1904 році в кумисолікувальному закладі перебувала Леся Українка. З становленням радянської влади на  території кумисолікувального закладу до 1941 року існував будинок відпочинку.    

Благодійна та культурно-просвітницька діяльність Р.В.Сангушка

У 1912 році широко відзначено 80-річчя князя Р.В.Сангушка. В численних публікаціях відзначалися його заслуги у розвитку  краю і держави. Газети писали, що князь Р.В.Сангушко понад чверть століття був почесним суддею, гласним земства, кореспондентом наукових установ. Писалося і про його благодійницьку діяльність, зокрема, про те, що його заводи  і фабрики працюють і тоді, коли їх робота збиткова казні князя, аби залишити робочим заробіток. У заслуги князю ставилося і те, що він відкрив  у своєму маєтку притулок для своїх слуг, нездатних працювати по віку, купив будинок для комерційного училища, відкритого у 1910 році ( з початком Першої світової війни училище було евакуйоване в тил, звідки у Славуту не повернулося).

«Судити про велич роду Сангушків можна було з його останнього представника. Уявіть собі великого пана прекрасної військової статури, одягненого у небагату жовтого кольору з червоним низом славутську бурку. Від його поважного обличчя, зарослого білою летючою за вітром бородою, від його швидкого, разом з тим, ласкавого погляду та аристократичного профілю, й, на кінець, від всієї його шляхетної статури віяло такою величчю, що хотів хто того чи ні, вимушений був признати у ньому представника одного з наймогутніших родів», - писав відомий польський дослідник-археограф Зигмунт Радзимінський.

 У 1893 році історик Волині М.І.Теодорович писав про Славуту: «На піщаному пагорбі розміщений князівський палац, в якому є бібліотека і архів рідкісних документів. Бібліотека розміщена у двох залах і нараховує більше 5 тисяч томів на різних мовах. Є тут цінні рідкісні видання, як-от: Біблія Острозька від 1581 року, Біблія Радзивилівська 1568 року, Біблія Львівська 1577 року, повне зібрання польської хроніки. Є в архіві багате зібрання старовинних рукописів грецьких і латинських, листування князів Сангушків із Сапегами у ХVІІ ст., листи князів ХVІІІ ст., книги контрактів з 1669 року по 1692 роки, документи про історію козацтва до Богдана Хмельницького. Найстаріші документи відносяться до 1284 року, а найновіші –1792 року…Серед рідкісних та цінних предметів у маєтку знаходиться дорогоцінне зібрання старовинної зброї, декілька старовинних прапорів, шитих на атласі, великий срібний хрест з розп’яттям та інше».

У родинному маєтку князя Р.В.Сангушка також була велика картинна галерея, в просторих залах якої розміщувалися оригінали картин кращих польських художників, видатних майстрів старої італійської, фламандської шкіл. Тут, зокрема, були представлені цінні зібрання рідкісних картин видатного фламандського живописця кінця XVI - початку XVII ст. П.П.Рубенса. Серед них були такі шедеври, як «Життя Марії Медічі», «Лихо війни», «Селянський танець», «Кермес», «Охота на кабана», «Пейзаж з райдугою». Серед інших була картина, на якій зображено перемогу польного гетьмана Литовського, Брацлавського воєводу князя Романа Федоровича Сангушка під Углею у 1568 році. А ще в палаці князя Р.В.Сангушка стояли мармурові скульптури, статуї святих видатного італійського скульптора XVIII ст. Антонія Канови, дві мармурові статуї святих видатного італійського скульптора Б.Мікельанджело.  

У 1887 році багатий архів княжого роду Сангушків був перевезений до Львова. При допомозі знаного в ті часи архіваріуса Броніслава Горчака, котрий мешкав в Славуті і був зберігачем князівського архіву, протягом 1887-1910 років у Львові випущено 9-томне зібрання «Архіву князів Сангушків в Славуті», що вмістило майже 2500 документів і охоплювало період від 1284 до 1577 року. З початком Першої світової війни, аби не допустити знищення архіву, його перевезли у Польщу до міста Гумніска. Під час Другої світової війни архіваріуси доставили архів до Кракова. На сьогоднішній день він зберігається у Державному архіві міста Кракова і налічує 1108 одиниць зберігання.

Князь Р.В.Сангушко вважався надто бережливим, скнаристим і сам цього не заперечував. Він і гроша не виділяв, поки не переконувався, що його допомога піде за призначенням, а не потрапить до рук орендаря. Коли до нього зверталися про кошти для того, щоб купити квиток на потяг, князь не відмовляв, але грошей на руки не давав. Він посилав слугу на вокзал із завданням купити квиток і вручити його прохачеві в потягу для того, щоб квиток не можна було перепродати.  

Не було дня, аби пошта не приносила в Славуту декілька десятків прохань про підтримку або допомогу. Стільки ж людей щодня чекали князя з усними та письмовими зверненнями біля хвіртки в огорожі, через яку він ходив до головного управління маєтком щоденно в один і той же час. Князь терпеливо вислуховував звернення і надавав допомогу. Не було випадку, щоб викладене прохання після детального його вивчення було відкинуте.

На суспільні справи Роман Владиславович грошей не жалів. Він виділяв кошти на будівництво і ремонт костьолів в Острозі, Києві, Бердичеві, Рівному, Фастові, на управління римо-католицької семінарії у Житомирі. В своїх маєтках князь утримував прості та професійні школи, виділяв значні фонди на польські наукові заклади, а саме Осолініум у Львові та музей Чапських у Кракові.

У Славуті Роман Сангушко побудував лікарню Святого Романа з притулком для непрацездатних та дітей, відкрив позичкову касу у 1904 році. У заяві на ім’я інспектора Волинської губернії князь писав: «Имею честь довести до Вашего Превосходительства, что мной устроена на мои средства в м. Славуте больница на 20 кроватей (12 – для взрослых и 8 – для детей) под наименованием «Больница Святого Романа» для бесплатного лечения больных, работающих на моих фабриках, а также служащих в моем имении и членов их семейств. При больнице устроен покой для приема амбулаторных больных. Заведующим больницы состоит вольно-практикующий врач Ф.Й. Дзржбицкий. Марта 13, 1904 года». Лікарня розміщалася на першому поверсі будинку по вул. Миру (неподалік ресторану «Україна»), мала 7 палат для хворих, операційну, аптеку, кабінет лікаря, кімнати для прислуги та сторожа. На другому поверсі лікарні розміщався притулок для престарілих. Не без участі князя у 1902 році в місті відкрито двокласне народне училище, у 1914 році – польську парафіяльну школу по вул. Князів Сангушків.

Князь Сангушко, будучи знаним у царському дворі, одержав почесну посаду конюшого царського двору та ранг таємного радника, але своїх обов’язків конюшого не виконував. Посилаючись на похилий вік, у 1906 році князь Роман зняв свою кандидатуру при обранні його до російської Державної думи. Проте він сумлінно займався справами мирового судді в Острозько-Заславській окрузі, радника Заславського земства. З 1907 року Роман Владиславович очолював «Польське Товариство Крайове в Київській, Волинській і Подільській губерніях» та брав активну участь у ньому до самого розпуску.

В 1912 році в день свого 80-річчя, Р.В.Сангушко офіційно назвав наслідника свої володінь – улюбленого 11-річного племінника Романа Владислава Антонія – сина рідного брата князя Євстафія-Станіслава Сангушка (дітей у Р.В.Сангушка з Кароліною Тун Гогенштайн не було),  якому так і не судилося стати власником князівських володінь. Він помер у далекій Бразилії у 1984 році.

Обставини загибелі Р.В.Сангушка

Життя останнього славутського князя Романа Владиславовича Сангушка трагічно обірвалося 1 листопада 1917 року внаслідок конфлікту між драгунами, які охороняли княжі володіння, та солдатами 264 запасного піхотного полку.   

Після лютневої революції 1917 року князь Р.В.Сангушко для власної охорони та охорони своїх лісових масивів запросив з м.Дубно 25 драгунів, які з вересня 1917 року квартирувалися у княжому маєтку в парку. Драгуни ревно несли службу, за самовільну рубку дерев чинили розправи  не тільки над селянами, але і над солдатами полку, який розміщався у Славуті, Улашанівці та Перемишлі.

Повний сил та енергії, за щоденними господарськими турботами у свої 85 років князь Р.В.Сангушко 1 листопада 1917 року біля 10 години ранку виїхав на оглядини робіт по будівництву усипальниці ксьондзу Семену Рушинському, неподалік костьолу. Вже знаючи про сутичку в лісі між його драгунами та солдатами полку, як і про те, що солдати увірвалися у парк і оточили палац, шукаючи драгунів, князь Роман, покладаючись на власний престиж та відвагу і незважаючи на попередження кучера, офіцера та православного священика, повернувся до палацу, щоб стати на захист своєї власності».

4 листопада 1917 року прокурор Житомирського окружно­го суду доповідав прокурору Київської судової палати про обставини загибелі Р.В.Сангушка: «Прибувши в ніч на 3 листопада у містечко Славуту, я мав можливість встановити в загальних рисах обставини вбивства князя Романа Владиславовича Сангушка і пограбування його палацу. У Славуті та прилеглих селах розквартирований 264 запасний піхот­ний полк. (Полк готувався до відправки на фронт, серед його солдатів було чимало кримінальних елементів, випущених перед тим з Бутирської тюрми-Авт.). Вранці 1 листопада у штаб надійшла те­лефонограма від командира 13 роти, розміщеної в селі Улашанівка, про те, що солдати цієї роти хвилюються, розібрали гвинтівки і вимагають видачі бойових патронів. Приводом послугували чутки про те, що драгуни порубали на куски двох солдат полку… Отримавши вказані відомості, командир полку вибув в с. Улашанівку, де від командира  батальйону довідався, що відомості про вбивство солдатів драгунами - вимисел».

А 12 листопада прокурор подав додаткові відомості про події у Славуті такого змісту: «…Суворе виконання драгунами покладених на них обов'язків, їх дисциплінованість і постійний антагонізм, існуючий між піхотними і кавалерійськими частинами, породили серед солдатів полку неприязні відносини до драгунів. Сол­дати вважали їх найманцями князя, охоронцями майна «буржуя» і неодноразово вимагали їх виведення. 1 листопада ранком драгунський роз'їзд виявив у лісі декількох солдатів 264 полку, які самовільно рубали ліс. На вимогу драгун припинити вирубку солдати погрожували застосувати наявні в них сокири, на що драгуни оголили зброю, і один з них вдарив плазом шаблі солдата 13 роти Шаброва, завдавши йому на спині незначний крововилив. Цей інцидент і став приводом до виникнення всіх подальших безпорядків.

Поспішивши у свою роту, Шабров розповів про те, що сталося,  і рота у повному складі зажадала від командира роти видачі зброї і бойових патронів. Вмовляння командира і, прибулого пізніше, командира 4 батальйону припинити хвилювання і пере­дати справу через ротний комітет на обговорення полкового комі­тету успіху не мали. Солдати самовільно розібрали гвинтівки і настирливо вимагали видачі бойових патронів для того, щоб «вбити драгунів і повісити князя Сангушка». Прибулий командир полку застав 13 роту уже об'єднаною з 15 ротою, що теж розміщалася в с.Улашанівка. Солдати поставили вимогу про видачу бойових патро­нів і після категоричної відмови командира полку, почали осипати його лайками, а окремі навіть наставили на нього багнети. Потім обидві роти відправи­лися у Славуту, заставивши командира полку, батальйонного та ротного командирів слідувати з ними.

Прибувши у м. Славуту, солдати напали на склад зброї 11 роти, що був під охороною караулу, і захопили наявні там гвинтівки. Частина солдат була відправлена для захоплення бойових патронів з патронного складу, який теж охоронявся караулом, що і було зроблено. В обох випадках нападу караули опору не чинили. Натовп солдатів, примножений солдатами з інших рот, ввійшов у садибу князя і розсипався по парку, оточуючи палац. Частина натовпу кинулася на пошуки драгунів та, виявивши 10 чоловік у розміщених недалеко від палацу конюшнях, хотіла покін­чити з ними самосудом. І тільки втручання голови полкового ко­мітету прапорщика Александрова врятувало їх від цього. На його ви­могу драгуни були відведені  на полкову гауптвахту.

У цей час інша частина солдатів оточила палац та відкрила по ньому стрілянину. Судячи з показань свідків, стрілянина була викликана тим, що частина солдатів, підійшовши до палацу з протилежної сторони, зробила декілька пострілів. Ці пост­ріли були прийняті як постріли з палацу і привели до його обстрілу. Присутній командир полку ще зміг переко­нати солдатів припинити обстріл, ввійти у палац і провести там обшук з метою виявлення зброї. Разом з командиром полку та офіцерами частина солдатів ввійшла у палац та провела обшук, було виявлено 4 рушниці і 2 револьвери, які передали у штаб полку. Командиру полку вдалося навіть у деяких місцях виставити караул, але поступово палац  почав наповнюватися солдатами, які грабували і нищили наявне у ньому майно. Довгий час князь Сангушко знаходився в палаці і не піддавався ніякому насильству з боку солдатів. О п'ятій годині дня частина натовпу з криками «вивести князя» кинулася у палац і вивела його звідти. Оточивши тісним кільцем і підштовхуючи ззаду, натовп провів князя через парк на вулицю, де йому було нанесено перші удари прикладами гвинтіво­к по голові, а потім - рани багнетом. Коли князь повалився на землю, до нього підійшли три солдати і нанесли йому багнетами рани в груди, від яких він помер (князя вбито біля сучасного Центру зайнятості по вул. Миру, 20 – Авт.).

Розгром палацу та інших приміщень продовжувався приблизно до опівночі, коли у Славуту прибув взвод 13 драгунського полку під керівниц­твом ротмістра Мироманова. Натовп у цей час був зайнятий  розкраданням грошей з двох роз­битих кас. Мироманов з драгунами рушив в атаку на людей, які швидко розсіялися, залишивши в одній із кас 208 тис. рублів. Звільнивши заарештованих драгунів і озброївши їх гвинтівками ротмістр Мироманов зайняв маєток, в який пізніше прибули інші військові частини, надіслані для припинення безпорядків.

Племінниця князя, графиня Єва Ржищевська, яку солдати схильні були вважати активною учасницею виявлення лісних рубок, залишалася у дворі конюшні. Пізніше їй вда­лося пробратися на квартиру одного із слуг, де вона передяглася і під виглядом хворої сестри господині лежала на печі. Солдати заходили у цей будинок та питали про неї, але повіривши поясненням господині не зачіпили її. Далі графиню помістили в один із військових госпіталів, звідки в одязі сестри милосердя вона ввечері покинула Славуту.

Племінник князя граф Ржищевський та друга його сестра Євфимія перебували у палаці до того часу, коли з нього вивели та вбили князя. Після вбивства у натовпі солдатів пролунали крики по те, щоб розправи­тися і з графом, та один солдат-поляк проник до них у палац, одягнув  пораненого графа у халат і в такому вигляді вивів їх з палацу, провівши через натовп солдат у будинок ксьондза, а потім – у військовий госпіталь, звідки ввечері вони були виве­зені у м. Остріг…».

У зв'язку з подіями 1 листопада у Славуту для придушення заколоту було направлено батальйон чеських солдат, 4 панцерники, дві сотні козаків Атаманського полку, ку­леметна команда, кіннотники з Шепетівки тощо. 264 полк розформували, 80 солдатів заарештували.  Суд, який відбувся 18-21 листопада, засудив на 10 років катор­ги солдата Мамашена,  Зіновіна - до 8 років, Дрозда і Павлова - до 4 років. Одержали різні строки ув’язнення й інші солдати, але революція, що відбулася через тиждень, звільнила їх від покарання.

Звіряче вбивство князя справило на славутчан велике враження. Оточений загальною увагою і шаною, гідний у своїй незахищеності 85-річний старець вбитий без будь-яких причин людьми, які до цього навіть в очі його не бачили.

4 листопада князя Романа Сангушка урочисто поховали у підземеллі костьолу Святої Дороти. На похоронах, окрім ксьондза, виступали православний священик та рабин єврейської общини. Відомого в Європі князя ховали у лікарняній білизні, без взуття, в порваному солдатськими багнетами одязі. Місце перезахоронення князя та ще шести представників княжого роду, останки яких лежали у підземеллі костьолу, нині залишається невідомим.

Славутчани і сьогодні користуються багато чим з того, що створив знаменитий рід Сангушків. З покоління в покоління передається пам’ять жителів міста про добрі справи останнього з них – князя Романа.

Минуло 95 років з того часу, як загинув останній славутський князь Роман Сангушко і Славута перестала бути резиденцією відомого княжого роду на Волині. Але в місті залишилося багато пам’яток культурної спадщини, створених цим величним родом. До кінця ХХ ст. працювали засновані ними підприємства: суконна та паперова фабрики, чавуноливарний та пивоварний заводи, ДОК та відкритий у 1909 році на базі механічного заводу князів Сангушків комбінат «Будфарфор». І нині діють побудовані князями костел Святої Дороти, церква Різдва Пресвятої Богородиці, прикрашають наше місто вирощені князями ліси, парк, ставок в центрі міста. У їхніх будинках функціонував військовий шпиталь, спеціалізований ліцей-інтернат, досі проживають чимало мешканців міста.

На жаль, багато з того, що залишили нам князі Сангушки, сьогодні занепадає. Припинив існування відомий в Україні деревообробний комбінат, зменшила обсяги виробництва Славутська паперова фабрика, доживає останні дні заснована 217 років тому знаменита суконна фабрика, через бюрократичні тяганини досі не передані місцевій громаді приміщення шпиталю, які мають історичну цінність і заслуговують занесення до пам’яток історії.

В роки радянської влади зазнало значних руйнувань приміщення костелу Святої Дороти. Костел діяв за своїм призначенням до вересня 1935 року, коли президія Славутської селищної ради вирішила його закрити і передати під клуб, а «гроби з-під костелу перенести на цвинтар». Проте останки до 1953 року залишалися у підземеллі костелу. У 1941 році храм знову було відкрито для прихожан, а у 1948 році його вдруге закрили, і до 1990 року приміщення слугувало складом промислових і продовольчих товарів міськторгу. Тодішні керівники міста додумалися засипати два приміщення костелу «стратегічними» запасами солі, чим завдано приміщенню непоправної шкоди. Лише 1 лютого 1990 року виконком Славутської міської ради повернув костел віруючим. Уже майже 20 років прихожани римо-католицької общини міста під керівництвом ксьондзів Антонія та Яна Шаньце робили та роблять все можливе, щоб врятувати приміщення від остаточного зруйнування. У 1993 році костелу надано статус пам’ятки архітектури загальнодержавного значення.

Страшна участь спіткала останки князів Сангушків, які були поховано в усипальниці княжого роду. У підземеллі костелу були захороненні: княгиня Дорота Сангушко (1799-1821), князь Євстафій Еразм Сангушко (1768-1844), його дружина Клементина княжна Чарторийська (1780-1852), князь Роман Адам Сангушко (1801-1881) та його дружина Наталія Потоцька (1807-1830), останній князь Роман Даміан Сангушко (1832-1917), їх родичка графиня Пелагея Потоцька (1831-1911). Там же зберігалася скринька, в якій знаходилося серце другої дружини Павла Кароля Сангушка Жозефіни Марії Анни Любомирської (1693-1729).

Мешканець Славути Л.Ф.Грабовський (нині покійний) згадував, як він з іншими підлітками у 1948-1950 рр. лазив у підземелля через пробитий солдатами хід з правого боку костелу і бачив там 7 домовин: зліва стояла домовина Дороти, по центру і справа – по 3 домовини, причому крайня права домовина була цинковою. Місцеві парубки винесли забальзамовану мумію Дороти і лякали нею студенток педучилища, ставлячи мумію на вікна гуртожитку, що розміщався у будинку ксьондза.  Залишену на ніч біля костьолу мумію хтось з жителів Славути забрав, скоріше всього, на католицьке кладовище. Місце захоронення княгині Дороти досі невідоме.

Як стверджував краєзнавець О.Я.Сапожник та інші старожили міста, у 1953 році зі склепу костелу винесли на вулицю все, що там було. У купі з останків перетлілого одягу, кісток та деревини йому вдалося знайти дві металеві надгробні епітафії та скриньку у вигляді серця з написом: «Серце Марії Анни із Любомирських Сангушкової княгині в Острозі і Заславі, дружина маршалка Великого князівства Литовського, народилася у серпні 1693 року, закінчила своє життя о 9 годині вечора 12 січня 1729 року».   Все це ним було передано пізніше у костел. Подальша доля останків невідома. Вірогідно, їх закопали прихожани неподалік костелу. В наші дні жителі міста піднімають питання про необхідність розшукати останки членів княжого роду Сангушків, здійснити їх належне перепоховання та встановити пам’ятник. Турбує це і міську владу, але поки що ці питання не вирішуються.

Славутчани пам’ятають заслуги князів у розвитку міста і бережуть пам’ять про них конкретними справами. З ініціативи товариства поляків міська рада своїм рішенням одній з найбільших вулиць міста присвоїла ім’я - «Князів Сангушків». На приміщенні прохідної суконної фабрики встановлено меморіальну дошку на честь засновника фабрики князя Героніма Сангушка. Заснований князем Р.В. Сангушком Славутський пивоварний завод одну з високоякісних марок пива назвав  «Князь Сангушко».

Міськвиконкомом піднято питання про занесення до Державного реєстру пам’яток історії приміщення колишньої конюшні та адміністративного будинку князів Сангушків, де проживав відомий в свій час в Європі князь Роман Адам Сангушко. На центральному вході у парк культури та відпочинку ім. Михайлова встановленні раритетні ковані ворота, через які князі ходили з палацу до костелу. З ініціативи міського голови Сидора В.Б. в огорожі парку відновлена точна копія центральних воріт, які стояли на в’їзді у парк на місці сучасного торговельного дому «Континент».

У Славутському історичному музеї зібрано чимало документів, фотографій княжого роду. Під час реконструкції князівського банку (тепер це ощадний банк) по вул. Миру, робітники виявили і передали музею квитанції за 1907 рік. Житель міста Славути Кулініченко Василь Дмитрович передав у музей пляшку, в якій зберігався кумис для лікування хворих. В музеї експонується бурка з написом на польській мові, виготовлена за часів Романа Сангушка, яку передав житель  Славути Теліцький В.В. 

Уродженець Славути доктор технічних наук Кравець В.Г. на ринку антикваріату в Києві купив та передав музею дві листівки з видами дореволюційної Славути. На даний час у музеї є десяток листівок князівського часу  з видами Славути, кумисолікувального закладу, палацу тощо. Працівники ДП «Славутське лісове господарство» передали музею карту лісів князя Р.В.Сангушка, виготовлену в кінці  XIX ст. Громадянка Славути Валентина Бігун передала в музей швейну машинку SINGER, якою її дід Ткач В.Л. шив одяг для князя Р.В. Сангушка. В планах музею – створення експозиції предметів, які пов’язані з життям та діяльністю князів Сангушків. Працівниками музею регулярно проводяться екскурсії по місту, під час яких мешканці та гості ознайомлюються з історичними місцями, пов’язаними з життям та діяльністю князів Сангушків у Славуті.

Довгий час вивченням життя і діяльності княжого роду Сангушків займалися місцеві краєзнавці Олександр Якович Сапожнік та Володимир Федорович Оржаховський. Продовжує цю роботу історик Владислав Берковський. У 2003 році вийшла книга Станіслава та Альбертини Ковальчуків «Славута. Минуле і сучасне», в якій велику увагу приділено життю та діяльності князів Сангушків на Славутчині.

З ініціативи старожила міста Валентина Крушевського, за участю громадської організації «Демократична Славутчина» та жителів міста впорядковано криничку та споруджено каплицю в колишньому княжому парку «Звіринець». Здійснив мрію своєї дружини славутчанки Таміли Юрій Семенюк,  побудувавши по вул. Миру каплицю на честь Матері Божої  і впорядкувавши джерело майже на тому місці, де солдати царської армії вбили князя Романа Сангушка. Нині мешканець Славути Віктор Золоторук переймається питаннями пошуку та перепоховання останків княжого роду Сангушків.

Святий обов’язок славутчан передати наступним поколінням пам’ять про величний рід князів Сангушків та їх вклад у розвиток краю.  

  Сергій Андрощук

 

 


Славутські князі у боротьбі за незалежність Польщі

Анотація. На протязі XVIII-ХІХ ст. відбувся ряд національно-визвольних повстань поляків проти Російської імперії. Історія княжого роду Сангушків тісно пов’язана з Славутою, а також з боротьбою за національне самовизначення Польщі проти російського самодержавства. Чотири покоління князів Сангушків брало активну участь у цій боротьбі.

Ключові слова: Польща, Волинь, Сангушки, Росія, Т.Костюшко, франко-російська війна, ад’ютант, кавалергард, «З переконанням», польське повстання, генерал-губернатор.

 

У 1794 році відбулося польське народне повстання проти Росії та Прусії під проводом Тадеуша Костюшка. Під впливом Великої французької революції найбільш радикально налаштована частина повстанців намагалася розгорнути в Польщі революційний терор. Але поразка повстання обумовила третій поділ Польщі в 1795 році та повну ліквідацію польської державності [26, с. 11-12].

Велика слов’янська держава зникла з політичної карти світу. До Росії було приєднано спочатку Східну, а згодом Західну Волинь, де знаходилися родові маєтки Сангушків. На цих територіях  було створено Волинське намісництво, яке у вересні 1796 року реорганізовано в Волинську губернію з центром у Звягелі (суч. Новоград-Волинський – Авт.), а з 1804 року – в Житомирі [28].

Так, в початковій фазі повстання Т.Костюшки перший князь, що проживав в Славуті Ієронім Сангушко (1743-1812) – староста Черкаський, останній воєвода Волинський, генерал-поручик російської армії (1793р.) став одним з керівників цього повстання у Варшаві та сприяв планам князя Адама Чарторийського в призначенні царя Олександра І конституційним королем Польщі. [29, с.11].

Після великого падіння Польщі князі Сангушки вступили на службу до Росії. Ієронім Сангушко, на той час був у званні генерал-поручника, а син Євстафій служив полковником у Кінбурнському драгунському полку [12, с.18].

З 1790-х років князь Ієронім мешкав переважно у славутській резиденції. На замовлення князя, за проектом архітектора Фердинанда Мерцка, поряд старого дерев'яного замку в Славуті, збудовано мурований бароковий палац. Це був одноповерховий будинок з двома бічними флігелями. Князь І.Сангушко відкрив у Славуті суконну мануфактуру, заснував конезавод по розведенню коней англо-арабської породи, при ньому в 1797 році Славута одержала статус містечка. Ієронім Сангушко несподівано помер 23 серпня 1812 року в Славуті, як тільки отримав повідомлення про ймовірну смерть сина Євстафія під час франко-російської війни. Похований у збудованому ним костелі у містечку Білгородка [17].

Євстафій-Еразм Ієронімович Сангушко (1768-1844) став єдиним чоловічим спадкоємцем цього роду. Він народився в містечку Радзині, зростав у родовому замку в Славуті [8]. Навчався в колегіумі Нобіліум у Варшаві, а у віці 14 років його відправили у військову академію в Страсбурзі. Після дворічної служби в французькій армії повернувся на батьківщину та вступив на службу до польської армії. В 1788 році вибраний послом на великий сейм з Люблінського воєводства. За весь час своєї парламентської кар’єри був прибічником патріотизму і підтримував прийняття Конституції 3 травня [4, с.56].

Перші надто важливі події в житті молодого шляхтича Євстафія Сангушка датуються 1791-1792 рр., коли на Україні велася польська військова кампанія проти російських військ. Під проводом князя Юзефа Понятовського Є.Сангушко в боях кілька разів піднімався "до вершин слави свого предка гетьмана" - Романа Сангушка, переможця в битві під Улою в 1568 р. [5]. У кількох фільварках князя Євстафія під Зеленцями Старокостянтинівського району засіли росіяни. У певний момент цієї битви, окопавшись валом і розмістившись в будинках села, вони прицільною стрільбою визвали паніку в польських шеренгах. В цей час князь Євстафій крикнув до командира ділянки генерала С.Мокроновського: «Генерал це моє село, накажи його спалити». Таким чином російські підрозділи були розгромлені. За виграну битву Євстафій Сангушко у Варшаві з рук короля отримав найвищу нагороду – золотий орден «Virtuti militari» [29, с.14]. Та загалом, хід подальших боїв не приніс для Польщі перемоги, на прохання короля Ю. Понятовський згортає подальші бойові дії.

Імператриця Катерина ІІ не раз намагалася перетягти на свою сторону князя Євстафія Сангушка, присвоїла йому чин полковника та командира відбірного російського полку кавалерії. Проте, коли спалахнуло повстання Т.Костюшка, князь Євстафій, формально підданий імператриці, відіслав їй прохання про відставку і на боці поляків в 1794 році приймав участь у битві з прусськими військами  під Щекоцинами. В цій битві Є.Сангушко врятував життя Т.Костюшка, вирвавши його з рук прусських гусарів та віддавши йому свого коня. Під час оборонних боїв за Варшаву князь Євстафій був поранений. За участь у повстанні  Є.Сангушко був покараний трьохлітнім домашнім арештом в Славуті [29, с.14-15].

Плануючи похід на Росію, Наполеон І взяв за мету залучити до себе цього впливового магната, призначив його титулярним імператорським ад’ютантом та нагородив орденом Почесного Легіону [21]. Ще у 1801 році до Славути прибуває один із супротивників Наполеона Бонапарта, генерал Кароль Князевич, який марно намагався переконати князя Євстафія Сангушка не підтримувати імператора Франції [10, с.30].

В той час, як французи вже стояли на Віслі, і війна з Росією була вирішена, Н.Бонапат через свого резидента у Варшаві Прадта викликав князя Є.Сангушка в свою головну квартиру. Імператор передбачав мати з молодого Сангушка, який прекрасно орієнтувався на теренах Західної України, неабияку політично-стратегічну користь [20].

Будучи у 1812 році полковником Кінбурнського драгунського полку, князь Є.Сангушко перейшов на бік французів. Весь похід 1812 року Є.Сангушко здійснював при головній квартирі французької армії у чині ад’ютанта Наполеона І, а з грудня 1812 року - головнокомандуючим польських військ, які воювали проти Росії під Смоленськом та Можайськом. У 1813 році Євстафій Сангушко підвищений до рангу генерала дивізії. Та в цей час за наказом Олександра І він позбавлений своїх титулів і маєтків на Волині, окрім родового обійстя в Славуті [2]. Зі смертю батька Ієроніма Сангушка закінчується бойова епопея князя Євстафія. На основі спогадів про ще надто свіжі події світового значення у 1815 році Євстафій Сангушко написав мемуари про бойові походи, очевидцем і учасником яких він був [21].

З нагоди історичної перемоги над Францією цар Олександр І амністував усіх поляків-дворян, в тому числі й Є.Сангушка. Йому було повернено всі його маєтки і вже в 1817 році Євстафій Ієронімович очолює дворянство у Волинській губернії [12, с.19].

Великих збитків для Славути під час франко-російської війни завдало тимчасове квартирування тут військових частин Дунайської армії генерала П.Чичагова та накладений у 1812 році секвестр [9, с.33]. Два роки секвестру та господарювання Михайла Комбурлея, призначеного керувати секвестрованими маєтками Сангушків, спричинили розруху та занепад. Найбільше постраждав відомий конезавод князів Сангушків [11, с.60].

Проте, князь Є.І.Сангушко залишив вагомий слід в історії Славути, він дбав про розвиток промислового виробництва, удосконалив виробництво на суконній мануфактурі, розширив діяльність конезаводу. У 1818 році відкрив у Славуті  підприємство по випуску паперу, у 1825 році збудував механічний завод, у 40-х роках – лісопильню та чавунно-ливарний завод.

Князь Євстафій дбав також про розвиток культури і духовності краю, володів великою бібліотекою та архівом, колекціонував твори мистецтва, сприяв будівництву культових споруд у місті та селах. На кошти князя і прихожан у Славуті в 1819 році збудовано діючу донині православну церкву в ім’я Різдва Пресвятої Богородиці, церкву у селі Бачманівка. У 1825 р. закінчено будівництво костьолу Святої Дороти. Князь піклувався про вирощування лісів, організував лісову охорону, запровадив прогресивні методи ведення городництва [19, с.117-118].

Понад 30 років за князем велось постійне поліцейське спостереження, не забули доповісти у Київське генерал-губернаторство навіть про обставини його поховання [16, с.28]. У спогадах про князя немає точної дати його смерті. За Ю. Дуніним-Карвіцьким Є.Сангушко помер в Славуті 2 грудня 1844 року та був похований в костьолі Святої Дороти [3, S.20].

Щоб не допустити перехід своїх володінь до царської влади, князь Є.Сангушко у 1836 році переписав всі володіння внучці Марії Клементині, зобов’язавши її в майбутньому поділитися ними зі своїми двоюрідними братами зі сторони батька – Романа Євстафійовича Сангушка (1800-1881).

Відомий в Європі під прізвиськом «Сибіряк» Р.Є.Сангушко народився в Славуті, дитинство і юність провів за кордоном, освіту отримав в Берлінському університеті. У двадцять років вступив на службу юнкером в кавалергардський полк, де прослуживши три роки, пішов у відставку по хворобі. Жив переважно за кордоном [29, с.21].

 29.11.1830 року у Варшаві розпочалось національно-визвольне повстання, яке охопило Королівство Польське і поширилося на землі Правобережної України та Білорусії. Безпосередніми причинами повстання стало порушення дарованої царем Олександром І конституції Королівства Польського (1815р.), придушення ліберальної польської опозиції та патріотичних організацій, запровадження цензури і репресивно-поліційних порядків. Розрізнені повстання, що відбулися на Волині, Поділлі та Київщині з початку квітня до середини червня 1831 року, закінчилися поразкою. 29 серпня 1831 року царські війська зайняли Варшаву і придушили повстання в самій Польщі [30].

У 1831 році князь Р.Є.Сангушко разом зі своїм молодшим братом Владиславом взяли участь у цьому повстанні нелегально пробравшись з Волині до Варшави. Р.Є. Сангушко воював в польському війську під іменем Станіслава Любартовича, бився під Коцком та Любартовим [29, с.22]. Участь заможних Сангушків, що мали великі можливості на Волині, була надзвичайно важлива для керівників повстання. Обидва брати були назначені ад’ютантами до вождя повстання – генерала Яна Скриницького і за участь у повстанні отримали ордени «Virtuti militari» [14]. За участь у повстанні на маєтки князів Сангушків, у тому числі й Славуту, було накладено царський конфіскат у розмірі в 60 тис. крб. і тільки у 1834 році його було анульовано [11, с.62].

Участь князя Романа Євстафійовича у всіх деталях повстання маловідома, проте є данні, що на третій день після вступу у загін повстанців, він був взятий в полон. Перший раз князя впізнали, коли колону полонених проводили через Любартов, так сильно пов’язаний з історією його роду. А в штабі російських військ, де допитували полонених кожного окремо, його впізнав колишній воєнний губернатор Петербурга, брат відомого письменника Генріха Живуцького – граф Адам Живуцький, який служив в царській армії [29, с.22]. Взятий зі зброєю в руках, як колишній російський офіцер та зрадник, Роман Сангушко був засуджений і «по Высочайше утвержденной конфирмации», що відбулася 15 листопада 1831 року, «за нарушенiе верноподданнической присяги, по бытности в войсках польских мятежников и нахождении с ними в сраженiях противу россійсских войск, лишен корнетскаго чина, княжескаго и дворянскаго достоинства и сослан в Сибирь на поселеніе» [14].

Існувала надія на м’який вирок суду, якби арештований підтвердив, що його участь у повстанні була результатом тяжких переживань, пов’язаних зі смертю коханої дружини Наталії Потоцької. Однак відповіді князя на запитання суду не залишили ніяких ілюзій про його дійсні наміри. На запитання по якій причині пішов воювати в польських шеренгах, князь відповів: «За переконанням». В схожому дусі відповідав на наступні запитання суддів: «Який був привід для його вчинку?» - «Любов до батьківщини». «Якими були його наміри?» - «Посприяти її відродженню». Пізніше слова «З переконанням» стануть використовуватися як гербовий лозунг князів Сангушків [6].

Після таких відповідей вирок військового суду був надзвичайно суровим – заслання в Сибір, конфіскація майна та втрата дворянства. У грудні 1831 року князь Р.Є.Сангушко на возі вирушив у заслання, проте встиг доїхати тільки до м. Орел. Імператор Микола І, якому повідомили про горді відповіді обвинуваченого, на вироку дописав: «Дорогу одолеет пешком». Подальшу дорогу до міста Тобольська, яка налічувала декілька тисяч кілометрів і часом в десять місяців, Роман Сангушко подолав пішки [12, с.16-17].

По прибуттю на заслання у 1832 році, Р.Сангушко написав рапорт з проханням зарахувати його на рядовим військову службу в Сибірський лінійний батальйон №1. Прослуживши в батальйоні декілька місяців, він написав рапорт з проханням перевести його служити на Кавказ. «В виду засвидетельствованія командира отдельнаго Сибирскаго корпуса ген.-отъ-инф. Вельяминова объ отлично усердной его службе», того ж року Р.Є.Сангушко переведений рядовим на Кавказ, «съ назначеніемъ Сангушки», як сказано у Височайшому велінні, «въ тотъ баталiонъ, который более другихъ бываетъ въ военныхъ действiяхъ противу горцевъ, дабы доставить ему случай храбростью либо блистательнымъ подвигомъ загладить преждесодеянное имъ преступленіе». У 1834 року  Р.Є.Сангушко був зачислений в Тенгінській піхотний полк [14].

Офіційні данні засвідчують, що вся його кавказька служба складалася з важких походів та бойових дій з безкінечними сутичками та перестрілками, в яких практично щоденно Р.Сангушко брав участь при розоренні непокірних та бунтівних аулів, занятті завалів, відбитті нападів ворога на укріплення, конвоюванні транспорту і фуражу, при заготівлі будівельного матеріалу. У жовтні 1834 року він поранений кулею в ногу на виліт з пошкодженням кістки та змушений був а до січня наступного року лікуватися в Геленджикському госпіталі [6].

У 1835 році за Височайшим велінням, Р.Сангушко був переведений в унтер-офіцери «за отличіе, оказанное въ 1834 г. въ экспедиціи противъ горцевъ». Пізніше брав участь в експедиції при знищенні аулу біглого кабардинського князя Ібрагима Докшукова, за що представлений до нагороди. У 1837 року Р.Сангушко переведений у Кавказький лінійний  батальйон №1. В цьому ж році брав участь в експедиціях до р.Білої для утихомирення закубанських народів. В наступних походах був поранений в груди і до одужання знаходився в Анапському та Єкатеринодарському військових госпіталях. В 1838 році отримав орден Святого Станіслава ІІІ ст. У 1838 року переведений назад в Тенгінський піхотний полк, а згодом - у Ризький піхотний полк, у червні 1840 року Р.Сангушко отримав звання підпоручика [16, с.34].

У 1841 році Височайшим наказом від 9 квітня Р.Сангушко звільнений від служби у зв’язку з отриманими пораненнями. За власним проханням у червні 1841 року направлений  канцелярським чиновником у московське губернське правління, а в 1842 році з Височайшого дозволу через поганий стан здоров’я Р.Сангушко був звільнений і поїхав у річну відпустку за кордон. В 1844 році імператор дозволив йому відправитися в Сицилію для продовження лікування хвороб та в Єрусалим для поклоніння святим місцям строком на 6 місяців [14].  

У березні 1845 року Роман Сангушко повернувся у Волинську губернію і розпочав клопотання про свою відставку. Надірване здоров’я від поранень та глухота робила Сангушка нездатним ні до служби, ні до якоїсь громадської роботи. Р.Сангушко зробився настільки глухим, що співрозмовникам доводилось писати на дощечці те, що хотіли сказати. Височайшим наказом від 13 травня 1847 року Р.Сангушко «за болезнью» у чині підпоручика звільнений від військової служби [6].  

Роман Сангушко поселився в Славуті і вів усамітнений спосіб життя, проживаючи не в палаці, а при стайні. Взявши опіку над маєтками своєї доньки Марії Клементини, він звернув особливу увагу на становище селян і цілим рядом заходів намагався покращити їх добробут. Почав з відмежування селянських земель від поміщицьких, ввів багатопільну сівозміну у всіх економія, запропонував заміну барщини грошовим чиншем, завів систему відправки в рекрути шляхом жеребкування, облаштував лікарню [16, с.35].

Окрім сільського господарства, Р.Сангушко енергійно займався подальшим розвитком фабрично-заводської промисловості в краї. Він перший на Волині запровадив цукроварну промисловість, побудувавши п’ять цукрових заводів та великий цукрово-рафінадний завод у Шепетівці. Відкрив у Славуті чавуноливарний та механічний заводи, завод для сухої хімічної дистиляції смоли та смоляних продуктів з соснового коріння, розширив існуючі до нього в Славуті суконну та дві паперові фабрики. Затративши 60 тис. рублів і декілька років праці, він запровадив планове лісове господарство [13, с.98].

У 1857 році імператор Олександр ІІ повернув Роману Євстафійовичу Сангушку княжий титул. Помер князь у Славуті 26 березня 1881 року, похований у костьолі Святої Дороти. Дослідники біографії Р.Є. Сангушка говорили, що з його смертю звалився останній на Волині пограничний стовп давньої Речі Посполитої [1, S.143, 154].

Останній славутський князь Роман Владиславович Сангушко  був старшим сином князя Владислава Сангушка та Ізабелли з Любомирських. Дитинство та молодість провів в Галіції, в подальшому вивчав фізику в Сорбоні. В результаті угоди від 1851 року став володарем родових маєтків на Волині, право на володіння яких отримав за обов’язковим прийняттям російського підданства та вступом на службу в царську армію. Проте за станом здоров’я (погроза туберкульозу) був звільнений від служби в армії, декілька років працював військовим аташе в посольстві Росії в Неаполі [29, с.28].

У 1863-1864 роках відбулося чергове національно-визвольне повстання поляків проти Росії, яке охопило терени Королівства Польського, Литви, частково Білорусії та Правобережної України. Причиною повстання стало прагнення передової частини польського суспільства здобути національну незалежність і відновити державність. Російський уряд жорстоко розправився з учасниками повстання: сотні поляків було страчено, тисячі вислано до Сибіру або віддано до армії, а їхнє майно конфісковано. Залишки автономії Польського королівства були скасовані [31, с.72].

Події, пов’язані з повстанням 1863-1864 рр. мали свій відголосок і на Славутчині. В миньківських та кривинських лісах діяли загони повстанців чисельністю понад 300 чоловік під командуванням шляхтича В.Ціхонського [15, с.341].

  З подорожнього нарису вчителя Житомирської гімназії Луки Рафальського «Путешествие по Острожскому уезду Волынской губернии 1864/5 году» відомо про перебіг повстання: «Місце для табору вибрано у лісі під Миньківцями  досить вдало. Ліси навколо Славути мали складати головну операційну лінію бунтівників. З фільварків багатого пана, маєтками якого оточене місце табору, можна було мати всякого роду провізію, слугами поміщика і робітниками заводів і фабрик, яких в Славуті і околицях стільки, скільки немає ні в якому іншому місці Волинської губернії, можна було поповнювати ряди повстанців. Додайте ще до цього, що у Славутському маєтку розводяться великі табуни коней, а каса князя багатша будь-якого іншого власника, можливо, всього Південно-Західного краю. Тому, є загальне переконання у причетності його до справи і проведене з цього приводу службове розслідування мало під собою певну основу...» [24].

Звинувачуючи князя Р.В.Сангушка в участі у повстанні, волинський генерал-губернатор М.Чертков не безпідставно намагався захопити його Славутський маєток [18]. Але практично Сангушки не пристали до подій 1863 року, хоча в с. Міньківці повсталі без обмежень брали коні і підводи. Дослідник князівського роду Сангушків С.Тарновський пояснює це словами письменника Л.Ридля: «Чув і бачив, що з того нічого не вийде... За тою завірюхою що нам лишилось: пустка, гроби, поразки. І наші шиї зробив своїм підніжком москаль...» [7, S.236].

11 листопада 1864 року Роман Сангушко написав листа генерал-губернатору Київському, Подільському і Волинському М.Анненкову, в якому доводив, що для нього головне – це підтримка ритмічної роботи фабрик, що є доказом його відданості уряду. Автор листа надіявся на справедливість і мудрість генерал-губернатора. У листі-відповіді від 31 листопада 1864 року М.Анненков засвідчив свою опіку над князем і обіцяв знайти винних у його зневазі. Проте М.Чертков не міг заспокоїтись, що величезні Сангушківські маєтки вислизнули в нього з рук. Через два роки, після заміни М.Анненкова А.Безаком, він знову написав рапорт, доводячи, що з його маєтків повстанці брали коні і підводи. Проте, в червні 1866 року слідство у справі Р.Сангушка було припинено [23, с.70-71].

Про події 1863 року йдеться і в статті Ф.Сваричовського у «Московських відомостях», присвяченій історії католицького костелу у Ганнополі: «В 1863 году почти все прихожане Аннопольского костела (преимущественно шляхта) возстали против Русскаго…правительства, и пошли все эти храбрецы прямо до Кривинскаго лясу, и, заблудившись в лесных дебрях, как равно и своих поступках, к счастию, назад не возвратились». В місцевому народі збереглися вірші про згадане повстання, відомі під назвою «Воєвода Цихонській» [25, с.668-670].

Відомості про обставини, що передували бою між Цвітохою і Миньківцями, виглядають наступним чином: «найбільша сутичка між польськими повстанцями та російськими військами відбулася на переправі через річку Случ біля Мирополя, де поляки намагалися чинити опір, але втративши у бою з частинами флігель-ад’ютанта Казанкова 127 повстанців убитими, 18 пораненими та 66 полоненими, відступили до Колодяжного. Загін повстанців, який налічував близько 1000 чоловік, на чолі з Е.Ружицький увійшов до Полонного. Поляки пограбували поштову контору, роздерли портрет імператора Олександра II, знищили папери й документи та пішли до костелу, де їх привітав місцевий ксьондз Тарнавський. Далі вони зупинилися у передмісті Мар’яні, де три дні марно чекали на допомогу з Австрії від генерала Висоцького – офіційного керівника повстанцями Правобережжя. Передислокувавшись у с.Сягрів Полонського району, ближче до лісу, Е.Ружицький поділив свій загін на кавалерію і піхоту. Піхоту очолив В.Ціхонський, який повів її ще ближче до лісу, що біля села Нучпали (нині с.Поляна Шепетівського р-ну), для з’єднання з 700 повстанцями. Сам Е.Ружицький на чолі кавалерії подався ще далі на захід у с.Кам’янка. Тут, у Славутських лісах, і відбулося побоїще. У травні 1863 року загін повстанців був  розбитий російськими військами» [27].

За різними даними у повстанні 1863 року взяло участь 76 славутчан, зокрема адміністрація паперової фабрики кн. Сангушків [11, с.66-67]. Багато з них загинуло, дехто опинився у полоні, а інші розбіглися по лісах. Незважаючи на репресії, пов’язані з розгромом цього повстання та звинуваченням Сангушків в його участі, загалом для містечка та його розвитку не було завдано шкоди [22, с.88].

Останній славутський князь Роман Владиславович Сангушко, не маючи власного потомства, в день свого 80-річчя (1912 р.) офіційно назвав своїм спадкоємцем племінника, 11-річного Романа Владислава Сангушка. Це рішення забезпечувало можливість об'єднати Сангушківські володіння на Волині (Славута, Заслав) з маєтками в Галичині (Гумниська, Підгірці). Проте, Перша світова війна та більшовицька революція позбавила Сангушків волинських маєтностей, а Друга світова війна та комуністичний режим в Польщі позбавили їх і маєтків у Галичині.

Список використаних джерел та літератури:

1. Debicki L. Portrety i sylwetki z dziewietnastego stulecia.-Krakow, 1905.-Serya 1.-S.143,   

    154.

2. Debicki L. Wspomnienie posmiertne (przedruk z: ‘Czas’/ - 4 kwietnia, 1903.) //Eustachy Sanguszko.-Krakow, 1907. -S.211-218.

3. Dunin Karwicki J. Wspomnienia wolyniaka.-Lwow, 1897.-S.20.

4. Paulina Chrzanowska. Katalog portretov ksiazat Sanguszkow // w zbiorach Muzeum Okregowego w Tarnowie. – Tarnov 1994. – 260c.

5. Roman Sanguszko, hetman polny litewski //Tygodnik illustrowany.-Warszawa, 1862.- №154.-S.93-94.

6. Roman Sanguszko, zeslaniec na Sybir z r. 1831, w swietle pamietnika matki ks. Klementyny    

z Czartoryskich Sanguszkowej oraz korespondencji wspolczesnej. -Warszawa, 1927.

7. Tarnowski S. Wspomnienie posmiertne //Eustachy Sanguszko.-Krakow, 1907. -S.236.

8. Werytus A. Szmat Wolynia //Wedrowiec.-1897.- 46.-S.905.

9. Андрухов П. Волинська земля: хроніка – джерела – постаті. – Жовква: 1992 р. -88 с.

10. Берковський В. Місто Славута як центр магнатської латифундії князів Сангушків на

Волині // Українська полоністика. - Житомир, 2006. - Вип.2 (2005). - С.27-39.

11. Берковський В. Студії з історії Славутчини. – Київ: Пульсари, 2008. – 232 с.

12. Вихованець В. Два Євстафії Сангушки (Біографічний нарис) // Сангушкові читання:

Збірник наукових праць І Всеукраїнської наукової конференції (24-25 січня 2003 р., м.Славута). – Львів, 2004. – С. 15-30.

13. Военно-статистическое обозрение Российской империи. – Санкт-Петербург, 1850. -Т. Х.- Ч.3: Волынская губерния. - С. 98.

14. Голомбиевский А. Князь Роман Евстафьевич Сангушко // История кавалергардов. 1724-1799-1899/ Сост. С.Панчулидзев. - Санкт-Петербург, Т.4, 1906 г.

15.  Історія міст і сіл Хмельниччини (за працями Ю.Й. Сіцінського і М.І. Теодоровича).

Навчальний посібник / уп. Тимощук О. – Хмельницький: Поліграфіст-2, 2011.-560с.

16. Ковальчук С., Ковальчук А.  Славута. Минуле і сучасне. – К., 2003. – 286с.

17. Крушинський Л. Исторический очерк Волыни. Житомир, 1867. – 148 с.

18. Марахов Г. Польське повстання 1863 р. на Правобережній Україні.-К, 1967.

19. Маркина В.А. Магнатские поместья Правобережной Украины ІІ половины ХVІІІ ст., -Киев, 1951 г.,

20. Мемуари князя Сангушка/ Підг. В.Татаркін, О.Тимощук // Пульс. – Серпень-жовтень 1989; січень-травень 1990 – фонди СІМ; Інв. № Дкд – 1186.

21. Мемуары князя Сангушки/ Подг. Харкевич В.И.// Исторический вестник. Историко-литературный журнал. – Санкт-Петербург, 1898. – T.LXXIII.

22. Павлюк В. Вплив шляхетських родів Волині на соціально-економічний та культурний розвиток краю в ХІХ ст.: Дис. канд. іст. наук: 07.00.01/ Національний університет «Острозька Академія».  – Острог, 2000.

23. Павлюк В. Магнатерія Волині в соціально-економічному та культурному житті

Правобережжя в ХІХ ст. - Острог, 2000. – 183 с.

24. Рафальский Л. Путешествие по Острожскому уезду Волынской губернии в 1864-65

году. Приложение к Волынским епархиальным ведомостям №13, -Почаев, 1872.-  С.180-191.

25. Теодорович Н. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии.-Почаев, 1893.-Т.ІІІ.

26. Усенко П. Тадей Косцюшко й Україна: наш земляк – найславніший поляк/ Павло

Усенко. – К.: Нора-Друк, 2004. – 94 с.

27. Царук О. Волиняни в польському національно-визвольному повстанні 1863-1864

років. Поляки на Поділлі. – Хмельницький, 1999р.

28. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і

Центральна Україна). – К.: Наук. думка, 1993. – 416с.

29. Якубович Г. Уривки з книги «Саги польських родов» – фонди СДМІ; Інв. № 2192. –41с.

30. Ярмошик І. Події Волинської історії у висвітлені польського мемуариста Яна Дунлана Охотського (кінець ХVIII – поч. ХХ ст.) / Іван Ярмошик // часопис української історії.  – К., 2009. – Вип. 14. – С. 119-124.

31.  Ярмошик І. Польська мемуаристика пер. пол. ХІХ ст. про Волинь/ Іван Ярмошик//

 Історія. Філософія. Релігієзнавство. – 2008. - №2. – С. 72-75.

С.Андрощук




СЛАВУТЧИНА В РОКИ ОКУПАЦІЇ

 

Когда я покоряю свободную страну,

только чтобы вернуть ей свободу, то к чему это?

Тот, кто пролил кровь,

имеет право осуществлять свое господство.

А.Гитлер [28].

 

Окупаційний режим в Україні супроводжувався нацистським «новим порядком», який передбачав ліквідацію суверенітету завойованих територій, економічне пограбування і використання всіх ресурсів в інтересах Третього рейху, расову дискримінацію, геноцид, антисемітизм, терор і вбивства невинних людей. Розрахунок ворога на блискавичне захоплення території Радянського Союзу, внаслідок якого різко впаде воєнний потенціал країни, не виправдався. Фронт і тил злилися воєдино.

Керівники колишнього Вермахту після війни у своїх спогадах відмічали несподіваний для них розмах антифашистського руху, який вони зустріли на окупованих територіях. Деякі з них надають цьому рухові вирішальне значення у причинах поразки Німеччини у Другій світовій війні [24].

Ключові слова: окупація, рейхскомісаріат «Україна», генеральна округа «Волинь-Поділля», гебітскомісар, Яд ва-Шем, шталаг 301, шталаг 357, «Грослазарет»

 

З початком німецько-фашистської інтервенції на територію Радянського Союзу у Славутському і Берездівському районах Кам’янець-Подільської (нині Хмельницької) області оперативно, до вечора 23 червня, проведено мобілізацію біля 7 тис. військовозобов’язаних 1905-1918 р.н., вчасно здійснено евакуацію техніки на Схід. Протягом п’яти днів виконано плани поставки діючій армії автотранспорту, тракторів, підвід і коней. Підприємства міста перейшли на випуск продукції і матеріалів для потреб фронту. Продукція маслозаводу, харчокомбінату та інших підприємств промкооперації відправлялася військовим частинам. Лісозаготівельні організації, славутські лісозаводи переводилися на виготовлення шпал, деталей до військових возів, окопних інструментів, тари під продукцію на фронт [1, с.4].

Чимало жителів району, які мали броню від призову в армію, з’являлися на призовні пункти  і просилися на фронт. Це мало місце у  місті Славута, селах Кутки, Довжки, Клепачі та інших населених пунктах району. Місцеве населення мобілізовувалося на копання протитанкових ровів, окопів [3, с.2].

Почалася евакуація окремих категорій населення району вглиб країни. Встигли виїхати на Схід поїздами та автотранспортом державні установи, сім’ї військових. Виїхав в евакуацію і медичний персонал центральної районної лікарні, мешканці міста залишилися без медичної допомоги, а майно лікарні піддалося пограбуванню. Ще за кілька днів до окупації у місті наступило повне безвладдя. У період, коли вже не було органів радянської влади та міліції, залишені квартири військових, будинки євреїв, магазини за 2-3 дні пограбували місцеві жителі [15, с.9].

3 липня 1941 року місто Славута зазнала інтенсивного бомбардування, найбільше постраждав центр міста та райони компактного проживання євреїв. Горіли будинки по вул. площа Шевченка та Грушевського, згорів кінотеатр, який стояв біля старого польського кладовища. Ворог увійшов у Славуту через міст на р.Горинь зі сторони паперової фабрики [2, с.13].

Просування ворога до міста Славути стримували воїни 109-ї та 213-ї моторизованих дивізій. 109-а дивізія під командуванням полковника М.П.Краснорецького вийшла з м.Острога і зайняла оборону на захід від м.Славути. Маючи відкриті фланги, дивізія вела важкі бої з переважаючими силами ворога [27]. У лісі під Славутою перший бій з ворогом прийняла на себе 147-ма стрілецька дивізія. Її окремий мотоциклетний полк вступив у бій з передовими частинами ворожої танкової групи. На підступах до с.Ст.Кривин Славутського району тримали оборону воїни чотирьох застав 20-го прикордонного загону [15, с.11].

Про бій західніше с.Берездова Славутського р-ну писав колишній командир танка 86-го танкового полку 43-ої танкової дивізії 19-го механізованого корпусу капітан В.І.Часов: « ... У другій половині дня 1 липня 1941 року артилерійський полк займав оборону західніше міста Корця і села Берездова. Ворог ішов клином, у якому нараховувалося понад 50 танків, 2 батальйони піхоти на бронетранспортерах та мотоциклах, декілька артилерійських та мінометних підрозділів. Підпустивши танки ворога на відстань прямої наводки, за командою командира полку майора В.Тесленка дивізійні 152-мм гармати відкрили прицільний вогонь. Гітлерівці металися по полі, підставляючи борти своїх танків під снаряди радянських протитанкових гармат. Два батальйони дивізії рішучою контратакою відкинули ворога на декілька кілометрів...» [12, с.7].

Першим населеним пунктом Кам’янець-Подільської області, окупованим гітлерівцями 29 червня, стало с.Білотин Плужнянського району. Останні села області – Сахни та Погоріле Летичівського району були окуповані 18 липня 1941 року [29, с.5-6]. Територія Славутського району окупована протягом 1-5 липня. Першими населеними пунктами району, до яких увійшли німецькі солдати, стали села Мухарів, Берездів, В.Скнит, Лисиче, Ст.Кривин, Крупець, Миньківці [15, с.11].

У звіті командування партизанського з’єднання ім.Михайлова йдеться про окупаційний режим: «...Спочатку німці головну увагу приділяли фронту. Вони рухалися головними шосейними дорогами. Для освоєння завойованої території використовувалися тисячі відповідно підготовлених людей, що прибули з німецьким обозом...» [6, арк.7].

1 вересня 1941 року на окупованих німецькими військами територіях було створено адміністративне утворення рейхскомісаріат «Україна» на чолі з Еріхом Кохом. У адміністративному відношенні райхскомісаріат поділявся на шість генеральних округ: «Волинь і Поділля», «Житомир», «Київ», «Дніпропетровськ», «Миколаїв» і «Таврія», які очолювали генеральні комісари [18].

 Генеральні округи ділилися на гебіти, якими завідували ґебітскомісари. Місцева адміністрація складалася з районних управ, посадників міст і сільських старост, яких затверджували і мали над ними нагляд ґебітскомісари. На інститут старост окупаційна влада покладала широке коло обов’язків. Зокрема вони несли відповідальність за безпеку в селах, виконання розпоряджень цивільної адміністрації, проводили реєстрацію жителів населених пунктів [29, с.14].

Окупаційною владою також було створено німецький верховний суд (обергеріхт), компетенція якого поширювалася на  всю територію рейхскомісаріату. Судочинство у верховному суді здійснювало троє осіб німецької національності. Вони розглядали кримінальні справи та апеляційні скарги нижчих судових інстанцій (дойч-геріхтів), судочинство в яких проводив один суддя німецької національності. У 1942 року компетенція «дойч-геріхтів» поширилася і на цивільні справи місцевого населення [20, с.36-37].

Територія Хмельницької області була поділена на 9 округів (гебітів), які входили до генеральної округи «Волинь-Поділля»: Антонінська, Дунаєвецька, Заславська, Кам’янець-Подільська, Летичівська, Проскурівська, Старокостянтинівська, Шепетівська та Ярмолинецька [29, с.13].

В адміністрації гебітскомісаріатів працювали, переважно, німецькі чиновники. Працівники місцевого населення займали низові посади (секретарів, перекладачів, прибиральниць). Крім органів німецької цивільної влади на території окупованої області діяли органи місцевого управління: обласні, районні, міські, волосні та сільські управи.

Головою Славутської районної управи був призначений Гончаренко, а керівником міської управи – Д.П.Матеюк, секретарем – В.І.Качуровський. Комендантом м.Славута став прибулий з німцями в місто Л.П.Здрачук родом із с.Крилів Острозького р-ну. Обов’язки його помічника виконував М.Ф.Піотковський з м.Дубно [15, с.14].

На окупованій території Славутського району одночасно були створені каральні органи, функції яких були формально поділені, але фактично всі вони займалися політичним наглядом за населенням. Вищим каральним органом була політична поліція СД, яка знаходилася в безпосередньому підпорядкуванні гестапо і розміщалася в м.Шепетівка [20, с.51]. Справи так званих «карних злочинців» розглядала  окружна кримінальна поліція. Не зважаючи на поділ функцій, весь цей поліцейський апарат займався політичним наглядом і проводив каральні акції проти мирного населення окупованих територій України. Так, Шепетівська окружна кримінальна поліція (кріпо) під керівництвом К.Неймана займалася не карними справами, а політичними, у тісній співпраці з жандармерією і СД [15, с.14].

В містах і районах, крім німецької жандармерії, існувала так звана українська поліція з числа місцевих жителів, яку вербували шефи районів і посадники більших міст [29]. Вона мала офіційну назву «шуцманшафт» і підлягала німецькій поліції та цивільній владі рейхскомісаріату.  Поліція існувала також у великих селах, здійснюючи функції по боротьбі з порушниками громадського порядку [7, с.395]. Славутську районну поліцію у чині фельдфебеля шуцманшафту очолив Я.О.Косович [15, с.15].  

На окупованих територіях, в першу чергу, проводилась чистка тилу від ненадійних та політично шкідливих елементів, до яких підпадали: радянсько-партійний актив, комсомольці, інтелігенція, керівники підприємств та колгоспів, працівники міліції. Понад 40 осіб розстріляно в місті Славуті, 14 і 26 липня 1941 року у с.Довжках жертвами окупантів стали 13 сільських активістів. 20 серпня розстріляно голову Крупецької сільради, голову, бригадира та членів колгоспу в с.Стриганах. У с.Полянь було розстріляно голову сільської ради та трьох комуністів з їх сім’ями. У кінці серпня на околиці с.Ганнопіль розстріляно голову колгоспу с.Малий Скнит. Розстріляно також сільських активістів у селах Миньківці, Мирутин, Сьомаки, Берездів, Улашанівка тощо [14, с.19].  

Крім стеження за так званим «більшовицьким активом», німці організовували стеження за всім мирним населенням. Ряд заходів обмежував і робив майже неможливим переміщення населення з одного місця в інше. Було заборонено ходити в ліси, не дозволявся будь-який рух вулицями населених пунктів у нічний час. Селяни повинні були щоденно виходити на роботу і реєструватися. Щоб піти в інший населений пункт, потрібно було брати дозвіл у влади. Була запроваджена комендантська година. Проведена паспортизація давала поліції можливість через сільські управи відразу ж виявити появу сторонніх людей.

 24 липня комендант міста підписав «Наказ до населення міс­та Славути»:

«1. Всім, у кого знаходиться зброя, радіоапарати, акумулятори й аноди, телефонні апарати і всяке військове знаряддя, знести до народної міліції по Цвітоській ву­лиці.

Переховування більшовицької міліції, НКВДистів і військових карається розстрілом.

Під загрозою розстрілу забороняються грабунки та привласнен­ня всякого майна.

Награбоване майно належить знести в команду народ­ної міліції (протягом 24 годин).

Встановлені наступні поліцейські години:

а) для українців - від 6 до 21 години; б) для жидів і поляків – від 6 до 20 години.

2.   Всі жиди мусять носити на правому ремені білу опаску із блакитною зіркою Давида.

3.  Службою безпеки, охорони і порядку є українська народна міліція, котра носить жовто-блакитну відзнаку на лівому ремені.

За невиконання повищих наказів підлягає кожний воєнному судові» [5]. 

За статистичними даними, на території Кам’янець-Подільської області в передвоєнний рік проживало 1770,4 тис. осіб, з них 207,4 тис. у містах та 1,563 тис. у селах. Для експлуатації трудових ресурсів, розпорядженням міністра окупованих територій Сходу А.Розенберга в серпні 1941 року запроваджувалася примусова праця. Трудова повинність запроваджувалася для місцевого населення віком від 18 до 45 років. Її відбували також євреї віком від 14 до 60 років [29, с.17].   

Уже в серпні 1941 року у м.Славуті та в селах району проведено детальний перепис населення (рік народження, національність, місце проживання, прізвище власника помешкання, попе­реднє місце проживання, дата поселення у Славуті, місце роботи, фах, працездатність, родинний стан відносно голови двору тощо). В окремі відомості внесено список проживаючих у місті  євреїв [16, с.108].

Крім поліцейського терору, населення зазнавало повного економічного гноблення. Німці оголосили земельну реформу, пропагуючи приватну власність. Але терміни її передачі не були оголошені і під будь-яким приводом відкладалися на час закінчення війни. Всі колгоспи було збережено, змінивши назву на «загальні двори». Німецька влада використовувала загальні двори, як зручну форму викачування продуктів для своєї армії.

Для населення міста запроваджувалася трудова повинність, безкоштовна робоча сила використовувалася на різноманітних роботах, про що свідчить постанова Славутської районної управи від 6.09.1941 року: «Розглянувши матеріали по будівництву мосту та тротуарів на урочище Плотиче, районна управа вирішила: відроблені громадянами м.Славути, мешканцями Плотиче 106 робочих днів по збудуванню мосту і тротуарів віднести на ра­хунок трудоповинностей і оплати за такі не проводити». За ухиляння від роботи накладався штраф у розмірі 100 рублів [15, с.18].  З 1942 року за рахунок дармової місцевої робочої сили виконувались також підземні, висотні роботи, спорудження та ремонт залізниць, доріг, каналів [29, с.17]. 

Окрім трудової повинності, на населення лягла тяжка німецька податкова система. Платити потрібно було за все: за будинок, за  присадибну ділянку, за двері, за вікна. Чоловік – голова сім’ї повинен був платити за себе 150 рублів, за жінку – 100 рублів, за собаку – 150 рублів, за кішку – 100 рублів [23, с.51].  Окупаційна влада розпочала масові побори євреїв, про що свідчить постанова Славутської районної управи від 22.08.1941 року: «Для приведення м.Славута в належний стан, ліквідації нас­лідків руйнування та пуску підприємств районна управа поста­новляє:

1.  Накласти на жидівське населення м.Славута контрибуцію в розмірі  20 тис. рублів.

Накладену контрибуцію здати до 30.08.1941 року.

2. Контрибуцію мусить зібрати та здати до управи жидівський комітет, на якого покладається вся відповідальність за здачу повної суми контрибуції у визначений термін». Голова управи Матеюк. Секретар Качурівський [17, с.23-24]. 

Крім грошових, обтяжливими були натуральні податки. Так, з однієї корови селянин повинен був здати більше 700 літрів молока, з курки – 75 яєць. Незалежно від того, чи була у селянина домашня худобу, в рік він зобов’язаний був здати центнер м’яса. До цього додавалися податки з городів картоплею, цибулею, огірками, капустою, тощо [15, с.19].   

З 1942 року гітлерівці розпочали депортацію населення на роботи до Німеччини. Відповідно до інструкції Г.Герінга, з рейхкомісаріату «Україна» підлягало депортації 237 тис. промислових та 290 тис. с/г робітників. Головним відповідальним по набору іноземних робітників призначено Ф.Заукеля. Щоб уникнути насильного вивозу до Німеччини, населення симулювало небезпечні хвороби, зокрема йшли на ризик самозараження тифом, віспою та іншими захворюваннями. З вересня 1942 року генеральний комісар «Волинь-Поділля» Е.Шене санкціонував спалення дворів і захоплення заручників у родинах, члени яких саботували акцію. Загалом за роки окупації з Кам’янець-Подільської області вивезено 117 тис.осіб [29, с.21]. З території Славутського району до Німеччини було вивезено 4057 чоловік [13, с.15]. 

***

Найбільшої трагедії в роки окупації на території Славутського району зазнало населення єврейської національності. Сучасні села Берездів, Ганнопіль, Красностав і Киликиїв у 20-30 рр. ХХ ст. фактично були єврейськими містечками. У 1940-х роках в районі проживало більше 10 тис. євреїв.

Гітлерівці заздалегідь складали план знищення осіб єврейської національності і здійснювали заплановане вже з перших днів окупації. У липні-серпні 1941 року біля 800 працездатних євреїв м.Славути під виглядом  відправки на роботу нацисти вивезли в ліс у напрямку м.Шепетівки і розстріляли [13, с.10]. Понад 50 євреїв с.Берездів розстріляно в урочищі Бутик між селами Сьомаки і Дяків [17, с.60-61].  У серпні 1941 року розстріляно біля 80 євреїв с.Ганнопіль, кілька десятків мешканців с.Киликіїв та з інших сіл району. В серпні 1941 року розстріляно 783 мешканці с.Красностав, в тому числі діти, старики, жінки. Як свідчить Акт державної комісії з розслідувань злодіянь фашистських загарбників, з цього села знищено 957 євреїв [13, с.10-11].

У 1942 року окупаційна влада приступила до оста­точного знищення єврейсько­го населення міста та району. Частину те­риторії Славути в районі сучасних вулиць Д.Галицького, Волинської, Злагоди і Б.Хмельницького, де проживали переважно євреї, було обнесено триметровою огорожею з колючого дроту і створено гетто. З 2 березня 1942 року сюди  стали доставляти євреїв з Ганнополя, Берездова та інших сіл Славутського району [4, с.142]. Жителям міста під загрозою розстрілу не дозволялося на­давати євреям будь-яку допомогу. Працездатних євреїв використовували для добування каменю під с.Печиводи, на будівництві шосей­ної дороги у Ганнополі та на інших важких роботах [1, с.4]. 

У травні 1942 року німецька влада розвісила по місту відозву до єврейського населення міста Славути наступного змісту: «В останні дні були випадки актів насильства по відношенню до єврейського населення з боку не євреїв. Попередження таких ви­падків  у майбутньому не може бути гарантованим, поки єврей­ське населення буде розкидано по території всього міста. Ні­мецькі і поліцейські органи, які в міру можливості протидія­ли цим насильствам, не бачать, однак, іншої можливості недопущення таких випадків, як концентрація всіх перебуваючих у  Славуті євреїв у окремому районі міста. Всі євреї міста через це у суботу 13 травня 1942 року будуть переведені в окремий район, де вони будуть захищені від ворожих актів. Для проведення у життя цього міроприємства всі євреї обох статей і всіх віків повинні з'явитися 13 травня 1942 року о 8 год. ранку на відповідні збірні пункти.

Всі євреї при собі повинні мати свої документи і здати на збірних пунктах ключі зайнятих ними до цих пір квартир. До ключів повинен бути дротом або шнурком прив'язаний картонний ярлик, що містить ім'я, прізвище і точну адресу власника квар­тири. Євреям рекомендується взяти з собою коштовності і наяв­ні гроші, за бажанням можна взяти необхідну для зручностей на новому місці проживання ручну ношу.

Безперешкодне проведення у життя міроприємства в інтересах самого єврейського населення.  /Штадткомендант/» [16, с.123]. 

27 червня 1942 року вчинено остаточну криваву акцію над євреями Славутчини. На південно-східній околи міста нацисти розстріляли більше 2500 євреїв [17, с.28-29]. За різними оцінкам дослідників на Славутчині під час війни 1941-1945 років загинуло від 5 до 13 тис. осіб єврейської національності [13, с.12]. 

В 1953 році в Єрусалимі на Хар ха-Зікарон (Горі Пам’яті) відкрито національний меморіал Голокосту Яд ва-Шем в пам’ять про жертви нацизму. На кам’яних плитах серед названих місць, де розташовувалися гетто, викарбовано назви колишніх єврейських містечок Славутчини: Ганнопіль, Берездів і Славута [25, с.7]. 

***

На окупованій території України для утримання військовополонених існувало 242 німецьких табори, які поділялися на кілька типів: шталаги – стаціонарні великі табори для утримання рядового та сержантського складу, дулаги – мобільні табори, які переміщалися з лінією фронту та офлаги – табори для військовополонених офіцерів. Табори, як правило, розміщалися у військових містечках, споруджених до війни. Відділення одного табору могли знаходитися у різних місцевостях, а також переводитися з одного населеного пункту в інший [8, с.10].

На території Кам’янець-Подільської області існувало 9 таборів типу шталаг, розміщених в Деражні, Дунаївцях, Кам’янець-Подільському, Летичеві, Проскурові, Славуті, Старокостянтинові, Шепетівці та Ярмолинцях [29, с.24].

Табори для радянських військовополонених у місті Славуті в німецьких документах ідентифікуються як «шталаг-301» та «шталаг-357». 22 вересня 1941 року шталаг-301 прибув до м.Ковеля із м.Любліна (Польща). В той же час в Славуті було відкрито відділення цього шталагу, яке отримало назву «Stammlager 301. Slavuta Zweiglager» - «шталаг-301/Відділення в Славуті» і призначалося для утримання хворих та поранених військовополонених. Оскільки фронт рухався далі на Схід, то вже у вересні 1942 року шталаг-301 переводять з Ковеля до Славути, де він дислокувався до листопада 1942 року. З листопада 1942 року по лютий 1944 року табір перебував у м. Шепетівка [26, с.4-5].

 З вересня 1941 року по листопад 1942 року у Шепетівці діяв шталаг-357. Пізніше цей табір перевели ближче до лінії фронту, в район міста Полтави. Згодом військова ситуація на східному фронті примусила гітлерівців переводити табори для військовополонених на Захід. Ось чому в березні 1943 року шталаг-357 опиняється в місті Славуті, змінивши тут передислокований до Шепетівки шталаг-301, де і пробув до жовтня 1943 року. З наступом радянських військ шталаг-357 переведений до м.Торунь (Польща), а з вересня 1944 року до м.Орбке (Німеччина) [11, с.32-33].  

Табір для військовополонених в Славути більше відомий під неофіційною назвою «Грослазарет Славута, цай табір 301». Така назва використовувалася у радянських джерелах та в спогадах військовополонених тому, що над центральними воротами першої зони табору розміщалась вивіска з написом «Грослазарет Славута. Табір 301» [26, с.5].

Що ж являв собою «Грослазарет»?

Під табір пристосували 10 трьохповерхових казарм, збудованих у 1934-1935 роках, в яких до війни розміщався особовий склад кавалерійської дивізії. Навколо табору в два ряди стояли стовпи висотою в 4 метри на відстані 10 метрів один від одного. Пізніше простір між рядами стовпів заповнили металевою «спіраллю Бруно». Територія кожного блоку займала майже 1,5 га і також була обнесена колючим дротом.

Табір ділився на дві зони. 6 блоків з хворими знаходилися в першій зоні: 1-й блок – тифозні та холерні хворі; 2-й – дизентерійні хворі; 3-й і 4-й – хірургічні хворі; 5-й і 6-й -  терапевтичні хворі та видужуючі, канцелярія та поліція табору [29, с.31].  

Друга зона «Грослазарету» відділялася від першої шосейною дорогою Славута – Шепетівка, в якій налічувалося 4 блоки: 7-й блок – хворі, які видужували і готувалися для відправлення на роботу до Німеччини; 8-й і 9-й– робочі команди, 10-й блок – медичний персонал, зв’язківці, жінки [26, с.8-9].  

Табір очолювали коменданти – гауптман Планк, пізніше майор Павлісько. Їх заступниками були: гауптман Кронсдорфер, гауптман Ноє, штабс-арцт лікар Борбе та його заступник лікар Штурм, обер-фельдфебель Ільземан, фельдфебель Беккер [19, с.51].

В’язнів першої зони до роботи за межами табору не залучали. Видужуючі цих блоків працювали на підсобних роботах по обслуговуванню табору, використовувалися в командах по підносу дров на кухню (хольц-команди). Полонених другої зони використовували на важких фізичних роботах за межами табору. Їх формували у робочі команди і щодня гнали на заготівлю лісу, обслуговування пилорам, розбирання зруйнованих в місті будівель, обслуговування табору, на сільськогосподарські роботи тощо. Також діяли спеціальні команди копачів могил, яких в таборі називали «капутчиками» [21, с.138].

Внаслідок великої скупченості полонених в блоках, антисанітарії, поганого харчування та відсутності лікування в «Грослазареті» спостерігалася масова смертність. В окремі дні вмирало більше 100 чоловік. Німецькі лікарі навмисне поширювали інфекційні хвороби, хворих на висипний тиф, туберкульоз, дизентерію, поранених з важкими та легкими ушкодженнями розміщували в одному блоці. Проводилися різного роду експерименти над можливостями людського організму [19, с.52].

Добовий харчовий раціон військовополонених складався з 250 грамів ерзац-хліба та двох літрів, так званої, баланди. Ер­зац-хліб випікали із спеціального борошна, доставленого з Німеччини. Судово-медичною та хіміч­ною експертизами, а також аналізом, зробленим інститутом хар­чування Наркомздоров'я СРСР, встановлено, що борошно являло со­бою полову з мізерною домішкою крохмалю. Харчування подібним хлібом спричиняло голодування, дистрофію, поширення важких кишково-шлункових захворювань, що призводило до масової смертності людей [22].

В перші місяці війни, коли німецька армія успішно просувалася на Схід, були випадки звільнення з полону військовополонених українців Правобережної України [26, с.25-27].  

У таборі діяли спеціальні агітатори по вербуванню полонених у Російську визвольну армію (РОА). Полонених, які погоджувалися співпрацювати з окупантами, заохочували поліпшеним харчуванням, тютюновими виробами, полегшеними умовами праці. У м. Шепетівка була відкрита школа козацьких юнкерів, яка готувала командний склад для козацьких полків «РОА» [7, с.393].  

Бажання вирватися з полону, голод, знущання, постійна загроза смерті спонукали військовополонених до індивідуальних та групових втеч з табору. Втечі здійснювалися під час виконання робіт у лісі, в місті, а також долаючи огорожу табору.

У квітні 1943 року до Славутського табору прибула група військовополонених із Житомира, від яких полонені «Грослазарету» довідалися про спробу втечі там через підкоп. Таким способом втечі з полону вирішили скористатися і підпільники Славутського табору. Роботи по прокладанню тунелю з підвалу 2-го блоку розпочали на початку травня 1943 року. Вхід у підвал було зроблено з кутової кімнати нижнього поверху. Лаз, розміром 1х1 метр вирізали у підлозі, замаскували кришкою, на який поставили ящик з хлібом. За планом підкоп повинен був пройти з північно-західного кута блоку №2 через двір табору і вийти за колючим дротом перед шосейною дорогою, що проходила паралельно огорожі табору на відстані 30 метрів від неї [9, с.236-237].   

 За планом підкоп повинен був бути довжиною біля 100 метрів, висотою 70 см, шириною 60 см на глибині 2 – 2,5 метри. Основою розмірів тунелю послужили розміри ящиків з-під мила, якими підпільники обшивали стіни та стелю туннелю [29, с. 31-32].

Для виконання робіт полонені мали 4 малі саперні лопати, 1 пилку, 2 сокири та 10 ломів, виготовлених із ліжок. Працювали в підкопі у дві-три зміни, по 5 чоловік в кожній. Вночі 23 листопада 1943 року через підкоп зуміло втекти 15 чоловік. Всі вони влилися у місцевий партизанський загін ім. Ф.М. Михайлова [26, с.37, 41].  

У «Грослазареті», таємно від німецької адміністрації, підпільники вели облік померлих полонених. Завдяки цій роботі на сьогодні відомо близько 20 тис. прізвищ загиблих. За радянськими документами та згідно «Повідомлення надзвичайної державної комісії по встановленню і розслідуванню злодіянь німецько-фашистських загарбників, вчинених в «Грослазареті» від 03 серпня 1944 року вказується цифра в  150 тис. знищених у таборі офіцерів і бійців Червоної Армії [23, с.110]. Проводячи аналіз архівних документів німецької сторони, дослідники називають цю цифру значно завищеною, що охоплює всіх військовополонених, які пройшли через шталаг-301 та шталаг-357 за весь час їхнього перебування в Славуті [11, с.45-46].   

На початку січня 1944 року радянські війська вступили на землі Славутчини. Окупанти поспішно згортали табір у Славуті. 3,5 тисячі полонених під конвоєм пішки погнали на м.Волочиськ. Славутський табір спочатку був евакуйований в Польщу, пізніше в Австрію. У «Грослазареті» залишились лише важкохворі блоків № 1 та № 2.

Для встановлення фізичного стану полонених «Грослазарету» військовою прокуратурою 60-ї Армії було проведено судово-медичну експертизу 525-ти залишених в живих в’язнів. Комісія встановила: «…поступили из Славутского лагеря в тяжелом состоянии с ярко выраженными признаками и явлениями крайней степени истощения. Все они представляли собой «живые скелеты» обтянутые желто-серой, землистого цвета, грязной кожей, сухостью, многие с отеками конечностей. Многие из указанных больных и раненных военнослужащих страдают двумя и тремя болезнями…» [10, арк.7].   Влітку 1944 року поряд військового містечка Надзвичайною Державною Комісією виявлено 640 могил масових поховань. При дослідженні декількох могил кладовища табору виявлено, що в кожній могилі захоронено від 30 до 35 чоловік [11, с.46].   

Близько 925 діб тривала окупація Славутського району, звільнена у січні 1944 року.  Понад 6 тис. цивільних громадян Славутчини стали жертвами нацистського терору, в тому числі 119 дітей [14, с.21-22].  За надання підтримки партизанам спалено будинки та розстріляно людей у 6-ти селах Славутського району: Губельці (13 дворів і 53 жителя), Волиця (26 дворів, 70 жителів), Миньківці (57 дворів, 79 жителів), Сільце (55 дворів, 10 жителів), Хоровиця (68 дворів, 7 жителів), Голики (107 дворів, 6 жителів). Про гітлерівську окупацію жителям Славутчини нагадують 20 пам'ятників на місцях масо­вих розстрілів та братських поховань [12, с.12].   

 

Джерела та література:

1. Андрощук С. Славутчина: жахи окупації // Пульс, 2012. - №25.

2. Андрощук С. Славутчина перед війною // Трудівник Полісся, 2013. - №25.

3. Гарнага І. Вторгнення. // Трудівник Полісся. – 1986. - №97. – С.4.

4. Гошкіс Д. І. Незгойна рана/ Д. Гошкіс.- Славута, 2001.-  224 с.

5.  ДАХмО. – Ф.П-430. – Оп.1. – Спр.1.

6. Діяльність з’єднання партизанських загонів Кам’янець-Подільської області під командуванням Героя Радянського Союзу тов. Одухи – Кузовкова Г.В. / Звіт командування партизанського з’єднання ім. Михайлова. – фонди СІМ; Інв. № Дк-1908, 1944. – 317 с.

7. Діяльність спецслужб фашистської німеччини на території Кам'янець-Подільскої області в 1941-1944рр. /М.Вавринчук// Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету:Історичні науки . – 06/2004 . – Том 13 . – С.390-404.

8. Довідник про табори, тюрми та гетто на окупованій території України (1941-1944) / упоряд. М.Г.Дубик. – Київ, 2000. – 304с.

9.  Доманк А.С., Сбойчаков М.И. Подвиг доктора Михайлова. – М., 1971. – 288с.

10.  Заключение по делу о зверствах немецких оккупантов над советскими военнопленными в лагере г.Славута, Каменец-Подольской обл.//Материалы о злодеяниях совершенных немецко-фашистскими захватчиками над советскими военнопленными в лагере города Славута Каменец-Подольской области. – фонди СІМ; Інв. № Дкд – 1186. - 1944.

11. Історія великих страждань. Нацистські табори для радянських військовополонених у м.Славуті на Хмельниччині: дослідження, документи, свідчення/ Ін-т історії України НАН України, Меморіальний комплекс «Нац.музей історії ВВВ 1941-1945 років». – К., 2011. – 348с.:іл.

12. Книга Пам’яті України. Хмельницька область: історико-меморіальне багатотомне видання в 10 т. Т.7.Славутський, Старокостянтинівський райони. – Хмельницький: Поділля, 1996. – 768с.

13. Книга Скорботи України. Хмельницька область: історико-меморіальне видання у 4 томах. Т.3. – Хмельницький: Поділля,  2004. – 432с.

14. Ковальчук С. Жертви фашизму на Славутчині // Матеріали обласної музейної науково-практичної конференції «Згадаймо героїчні і трагічні ті роки», з нагоди 60-ї річниці початку Великої Вітчизняної війни. – Хмельницький, 2001.

15.  Ковальчук С., Жоган Т. Йшли в славутські ліси партизани. -К., 2006.-312с.

16.  Ковальчук С., Ковальчук А.  Славута. Минуле і сучасне. – К., 2003. – 286 с.

17.  Ковальчук С. Шалом, славутчани/ С. Ковальчук, А. Фрідман. – Славута: Б.В., 2001. – 126с.

18.  Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні 1941–1944 рр. : зб. док. і матер. / [упорядн.: Я. Лановий, О. Мацай, В. Шелудченко та ін.]. – К. : Держполітвид. УРСР, 1951. – 410 с.; Волинь Радянська (1939–1964 рр.) : зб. док. і матер. / [упорядн.: В. Замлинський, І. Колесник, Л. Міхаєва та ін.]. – Львів : Каменяр, 1971. – Ч. III. – 324 с.

19.  Нюрнбергский процесс над главными немецкими военными преступниками: сборник материалов: в 7 томах / под общ. ред. Р.А.Руденко. – М.: Государственное издательство юридической литературы, 1957 - 1961. – Т. 3: Военные преступления и преступления против человечности. – 336 с.

20.  Олійник Ю.В., Завальнюк О.М. Нацистський окупаційний режим в генеральній окрузі «Волинь-Поділля» (1941–1944рр.)/Міжнародна громадська організація «Міжнародний фонд «Взаєморозуміння і толерантність»; Державний архів Хмельницької області; Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка. – Хмельницький: Поліграфіст-2, 2012. – 320 с.

21.  Павленко І.І. Від роду до роду. Спогади про пережите. – Луцьк: ВМА «Терен», 2009. – 336 с.

22.  Повідомлення Надзвичайної Державної Комісії по встановленню і розслідуванню злодіянь німецько-фашистських загарбників та їх спільників. Знищення гітлерівцями радянських військовополонених в «Грослазареті Славута» Кам’янець-Подільської області // Газета «Правда». – фонди СІМ Кн-447, Дк-1336. – 1944. - №153 ( 3 серпня).

23.  Поділля у Великій Вітчизняній війні 1941-1945: Збірник документів і матеріалів/ упоряд.: В.Г.Абрамов, Г.В.Вітряна та ін. – Львів, вид. «Каменяр», 1969. – 416 с.

24.Рендулич Л. Фатальные ошибки вермахта: почему Германия проиграла войну.-М.: Яуза: ЭКСМО, 2006. - 318 с.

25. Сапожнік О. Сторінками історії рідного краю // Славутчина. – 1998. – № 23. –  10 с.

26. Славута. Відродження пам’яті / упоряд. С.Ковальчук, Р.Бачинський та ін.  – Остріг, 2010.- 124с., іл.

27. Слободянюк П. Я. Воєнне лихоліття на Поділлі (1941–1945 рр.) : монографія / П. Я. Слободянюк, М. П. Вавринчук, Ю. В. Олійник та ін. – Кам’янець-Подільський: ПП «Медобори 2006», 2007. – 311 с.

28.  Фест И. Адольф Гитлер. В 3-х томах. Т. 1. / Перевод А. А. Фёдоров. — Пермь: Алетейя, 1993.

29.  Хмельниччина в роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945рр.) або Поділля очима солдатів Вермахту/ упоряд. Ю.В.Олійник, В.В.Галатир та ін. – Хмельницький: ПП Мельник А.А., 2013. – 116с.

С.Андрощук

 


Відомі митці Поділля

Ода Україні у картинах художника

У кожної особистості, якщо йдеться про справжнього митця, доля не буває простою, тим паче легкою, безхмарною. Особистість не схожа на інших, а тому однією своєю появою епатує стале, завойовує розподілений вже простір, витісняє слабке, віджиле [7].

Ключові слова: художник, Франчук, живописець-графік, стиль, імпресіонізм, символізм.

 

Я творю для того, щоб люди не забували, що в них є душа. А, кажуть, вона – вічна…Таке творче кредо талановитої людини, непересічної особистості, самобутнього художника В.О.Франчука, який свого часу працював директором парку культури і відпочинку ім.Ф.Михайлова у м.Славута Хмельницької області [12].

Валерій Олександрович Франчук народився 10.09.1950 року в селі Зелена Красилівського району на Хмельниччині. У 1986 році закінчив графічний факультет Київського державного художнього інституту (нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури), майстерню станкової графіки. Декілька років він працював у графічному цеху Київського комбінату монументально-декоративного мистецтва, з 1990 року – на творчій роботі.

Валерій Франчук – живописець-графік, Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2008р.), Заслужений художник України (2005р.), лауреат премії імені Василя Стуса (2003р.), Член Національної спілки художників України, нагороджений орденами «За заслуги» ІІІ-го ст., «Святого Архістратига Михайла», почесними відзнаками та грамотами.

Творчий доробок митця складає понад 3500 творів живопису і більше 700 графічних листів. На рахунку Валерія Франчука 111 групових,  республіканських, міжнародних виставок та 142 персональні виставки в Україні та за її межами. На творчість художника написано 274 рецензії-публікації в газетах та журналах України і світу.

Основними серіями і циклами, до яких звертається художник у свої творчості являються: цикл творів «Молюсь за тебе, Україно», «Розгойдані дзвони пам’яті», «Ода творцю світу», «Плоди саду людського», серія творів «Пізнання істини», «Чорна-Биль», «Мир Вам», «Джерела», «Тиша старого міста». Його твори зберігаються в багатьох вітчизняних та зарубіжних музеях. 72 твори зі знаменитого циклу «Розгойдані дзвони пам’яті» художник подарував Музею-меморіалу Голодомору в Україні.   

Як стверджують фахівці, кожна виставка Валерія Франчука вражає, залишаючи незабутні враження. «Його твори пізнаєш на будь-якому вернісажі. Часто вони вириваються із контексту сучасних пошуків нової образно-пластичної мови своєю могутністю, щирим почуттям і справжньою українськістю…» - кажуть про художника мистецтвознавці. А сам художник, якому за життя довелося пережити і велику славу, і справжні гоніння через невписуваність у рамки радянської ідеології, каже про себе так: «У майстерні перед мольбертом я – володар, я – сильний. За порогом же майстерні – дитина» [14, с.8].

Більшість полотен Франчука – це Україна в живих почуттєвих, характерних тільки його стилеві, пейзажах, квіткових композиціях. Серія графічних робіт – це творчий звіт із мандрів дорогами Європи: Греції, Італії, Німеччини, Польщі тощо. Під час поїздок він робить багато замальовок, які, повернувшись додому, доопрацьовує, відшліфовуючи кожний штрих, кожну лінію. І в графіці, і в живописі Франчук неповторний, оригінальний, що так цінується в справжньому мистецтві [9, с.15].

Лише на перший погляд герої полотен В.Франчука здаються відстороненими, живуть і діють за межами реального життя, бо вони позбавлені натуралізму. Це, швидше, символи. Людський дух, втілений в умовну плоть. Але та плоть і дух живі, відчутні, вони висловлюють дещо казкову, але суто українську суть нашого буття, коли люди й дерева, звірі й птахи органічно існують у своїй єдності, насолоджуючись і милуючись одвічною красою рідної землі. Секрет творчої магії В.Франчука не лише в тому, що він знайшов свою оригінальну техніку. Головне світ, який він творить. Його природа фантастично велична [7].

В полотнах художника можна простежити поступову зміну жанрових уподобань автора – від графіка до «молодого» декоративного живопису та монументалізму пізніших років. Поєднання рис національного, в тім числі й етнографічного, з рисами авангарду – одна з типових ознак образотворчого мистецтва нашого часу. Помітну низку аналогій можна знайти в літературі, естраді, інших галузях сучасної творчості. На запитання про реалізм (чи антиреалізм) у його творчості художник відповідає дуже просто й скромно: «Не хочу нічого загадувати, хочу сидіти в майстерні й працювати...» [2]. 

Таким згадує Валерія Олександровича його однокурсник: «Валера никогда не юлил – ни в живописи, ни в жизни. Сначала у него не получалось. Руки не так стояли. А попробуй начни в 30! Но уж больно хотелось. Ван Гогом рвался. И этот его характер…» [10].

Валерій Франчук ніколи не пише з натури. Це скоріше за все пейзаж-інтроспекція, вдивляння, вслуховування в себе. Немає єдиного простору, однієї точки зору – не реальний «вигляд», простір душі. В.Франчук не може бути просто пейзажистом, вирішувати академічні завдання побудови простору й підбору світла та колориту. Стан інший – серйозний, ревно зосереджений, як у іконописця. І колір – пронизуюче чистий і трохи наївний [11].

Відійшовши від традиційної живописної форми, він зберіг яскравий український колорит і незглибиму національну духовність. Художник стає на оборону вселюдських цінностей і підказує сюжети вічні, ідеї неперебутні. І серед них – високий ідеал саможертовності. Тож, природно, одним із центральних образів його картин є лик Спасителя. І все ж не скорбота, не відчай і зневіра – смислові домінанти Франчукових вернісажів. Із них виходиш очищеним і просвітленим. І той бальзамно-заспокійливий катарсис – від чистої, поетичної душі творця [3].

Ось як характеризує у своїй статті Регінальд Братфорд виставку робіт українських художників у США, зокрема роботи В.Франчука: «Більшість сучасних українських художників на цій виставці відображають синтез модерністських та постмодерністських традицій, підкріплених унікальною українською перспективою. «Час ростити і час збирати», написана Валерієм Франчуком в 1991 році, являється гарним прикладом цього синтезу.

Його перевтілення пластичних форм в плоскі агрегати геометричних постільних конструкцій, які оточені призматичним ландшафтом земляних тонів, яскраво говорить мовою ремінісценції та змінює бачене в модерністських роботах Роберта деЛаНюі, наприклад «Вежі Лаона», написана в 1912 році. Частково проглядається Марк Шагал у фрагментарних слідах фігур. Окрім відмічених моментів контакту з абстрактними відчуттями, які були доведені до межі в працях Пікассо та Брака, існує подібність з орфічним кубізмом.   

Валерій Франчук вивів повістування і зміст свого живопису з традицій зрощення та збору, землі та пори року, що сформувало ядро – суть прогресу сучасної цивілізації – серцебиття України.

Цей вид свідомого самоаналізу та прорив докорінних фундаментальних традицій закликає до всезагальних цінностей, що пов’язані з сім’єю та землею, найкращим чином показує синтез сучасної України та її устремління в майбутнє» [1].

Шанувальники імпресіонізму і реалізму, авангардизму і абстракціонізму обов’язково знайдуть у творах мистця ненав’язливі ознаки улюблених напрямків і течій, а водночас і неповторну самобутність, яка вигідно вирізняє його серед знаних художників минулого і сучасності. Усі твори мистця – чи то жанрові полотна, чи то пейзажі, натюрморти, - розповідають про Україну, нею дихають і живуть. Любов Валерія безмірна, всеосяжна. І таємнича, як ліси Хмельниччини, серед яких він зріс. Цікаво, що художник часто бачить свої твори ще до того, як вони з’являться у фарбах. Незвична манера письма Валерія Франчука, неординарне поєднання барв, болючі теми: старий Поділ, козацькі могили, забуті герої, занедбані церкви, знищенні села, сплюндрована земля, горезвісний 33-й, трагічний Чорнобиль... [6]. 

Валерій Франчук відкрив таємницю такого дивовижного ефекту: роботи останнього періоду творчості виконані… будівельними шпателями. «Одного разу намалював ними картину і побачив, що можу скоріше досягнути того результату, який задумав, представити те, чого не було» - пояснює митець [8, с.9].

Один із старих записів у книзі відгуків Хмельницького районного будинку культури про виставку В.Франчука: «Приємно бачити художні роботи оригінального, цікавого майстра. Відчувається, що Валерій Франчук шукає власну дорогу в мистецтві, і в цьому йому допомагає спостережливість та вміння висловлювати глибокі ідеї щиро» [5, с.2].  

Зі статті Е.Давиденко «Такой невеселый Франчук»: «Франчук говорит, что никогда не мучается над своими полотнами, не переписывает их по несколько раз. Вечером прочитанная и поразившая его (в Библии, в истории или поэзии) строка на утро становится видимой и осязаемой. Острый шпатель, ухитряясь никогда не прорезать холста, быстро придает этой мысли направление и цвет, воплощает образ, рождающий в душах зрителей новые мысли, роднящие каждого отдельного человека с общей народной историей, его поэзией и его верой …Его работы вряд ли поймет зритель торопливый, циничный или просто неспособный думать… Да, Валерий Франчук не веселый, не парадный художник. Он видит и говорит то, чего другие стараются не замечать или уж, во всяком случаи, не обнародовать. Но должен же в конце концов кто-то и здесь, в нашей повальной лжи и бесчувственности, как когда-то у Достоевского Алеша Карамазов, все-таки правду сказать» [4, с.4].

А так аналізує творчість В.Франчука О.Чердаклі: «Говорячи про розвиток Валерія Франчука як художника, хотілося б уникнути розмежування: оптиміст-песиміст. Радше слід говорити про інше осмислення життя раніше і тепер. Перш за все, у своїх творах Валерій Франчук постає як філософ, що не ховається зі своїми думками, не говорить мовою Езопа...художник, який у сучасному мистецькому розмаїтті має чи не найвиразніший національний характер. Багато сказано про нього як про колориста, відмічено й інші особливості його майстерності. Але хотілося б звернути особливу увагу на його спосіб подачі філософської думки. Часом він робить це просто, ніби записуючи на білому аркуші паперу. Іншим разом – метафорично, ховаючи думку в золотому плетиві осені [13, с.48-49].

Більше чверть віку Валерій Франчук є членом Національної спілки художників України. Упродовж цього часу він не мав свого власного кутка, де міг би спокійно працювати. Відому серію «Розгойдані дзвони пам’яті», яку написав на тему Голодомору робив удома, в дитячій кімнаті доньки. Останні роки його прихистили в дитсадку, в аварійному приміщенні, де взимку холодно, а в дощову пору затікає. За це, окрім пристойної орендної плати, Франчук добровільно та безоплатно веде художню студію для дітей [9, с.15].  

Водночас, В.Франчук – людина толерантна, позбавлена амбітних притязань. Він природжений трудар, який не мімікріє, а, дійсно, душею і плоттю в усьому залишається художником. Таких фанатичних, приречених долею творців на яскраві, але болісні відкриття мало. Адже лише талант розуміє: кожному вистачить місця на землі у пошуках сфери самовираження. Валерій Франчук не комплексує: він доступний, щиросердо відкритий й працює сьогодні, сповна усвідомлюючи, що саме так закладається завтра, коли підсумовується вчорашнє й прогнозується майбутнє [7].

У 2012 році Валерій Франчук спробував себе в новій суміжній сфері – вдався до створення скульптури. І постали дерев’яні янголи та символічні свічечки, присвячені різним етапам історії України, які ззовні нагадують традиційні для України дерев’яні церкви. Але якщо придивитися, то ці гармонійні лінії нагадують кращі взірці світової сучасної скульптури [14, с.8].

В літературно-меморіальному музеї – квартирі П.Г.Тичини представлена експозиція, яка відкриває В.Франчука як скульптора. Твори виконані в матеріалі «дерево» поділяються на декілька серій: «Скіфи», «Євангеліє», «Свіча пам’яті», «Вчора, сьогодні, завтра».

У серпні 2012 році Славутський історичний музей отримав безцінний дарунок від художника – три надзвичайних картини, що вражають уяву, як данину Славутчині: «Горинь хвилюється», «Поважна хода», «Затишшя і спокій». У фонди музею додалися також диски зі спогадами художника, журнали, в тому числі – альбом репродукцій картин. Нині фотопортрет Валерія Франчука поміщений в експозицію музею «Твої люди, Славутчино».

 

Список використаних джерел та літератури:

1.     Bradford R. Yale university, school of art. Choate Rosemary Hall // Мистецтво України. Каталог 2-х виставок в Америці, 1992. – 8-ІХ-18Х.

2.     Бедрик Ю. Історія як живопис: Валерій Франчук // Час, 15 січня 1999. - №1 (13).

3.     Губко О. Чаклунське сум’яття пророчих барв // Літературна Україна, 2012. - №6.

4.     Давиденко Э. Такой невеселый Франчук…// Независимость, 15 января 1999.

5.     Крочек Я. Немає в світі прекраснішого місця // Культура і життя, 1977. - №76.

6.     Неліна Т. Є в Україні художник // Свобода, 18 травня 1995. - №17.

7.     Синько Р. Магія Валерія Франчука // Вечірній Київ, 26 вересня 2000. - №160.

8.     Соколова С. Вернісаж до Євро-2012 // Культура і життя, 2012. - №26.

9.     Таборит М. Сад його любові // Слово просвіти, 2013. - №15.

10.    Титаренко А. Что же тогда катарсис , если не это? // Правда Украины, 2000. - №158.

11.    Титаренко О. Пейзаж-ікона Валерія Франчука // Вечірній Київ, 1994.

12.    Франчук В. Славутський парк // Радянське Поділля, 1974.

13.    Чердаклі О. Філософські мотиви Валерія Франчука // журнал «Muza.ua», вересень 2011.

14.     Чердинцева А. Янголи Валерія Франчука // Культура і життя, 2012. - №26.


С.Андрощук,  Т.Жоган

 


Хто ж відкрив кумисолікувальний заклад в Славуті?

 

Анотація: Довгий час вважалось, що кумисолікувальний заклад в місті Славута, що діяв з кінець ХІХ по початок ХХ ст., був відкритий останнім славутським князем Романом Владиславовиченм Сангушко. Проте наявність нових джерел у дослідженні даного питання пролило світло на історію його створення. У статті йдеться про відкриття  кумисолікувального закладу та  про перебування відомих людей в ньому.

Ключові слова: кумисолікувальний заклад, кумис, князь Р.Є. Сангушко, Л.Українка,  лікар Л.Пржесмицький, Г.Добржицький.

Своїми хвойними лісами, живописною місцевістю та наявністю повноводної річки Горинь м. Славута завжди славилося. Місто стало користуватися популярністю після відкриття славнозвісного курорту у 1876 році. Клімат, насичений лісовими властивостями, відігравав величезну роль в лікуванні та оздоровлені людей, а в поєднанні з кумисом мав вражаючий результат.

У кумисолікувальному закладі лікували хронічні хвороби органів дихання, катари стравоходів, різного виду нерво­ві хвороби, загальне виснаження організму, жіночі хвороби. Тому попит на відвідання цього закладу зростав з кожним днем. Персонал закладу не був великим, але якість роботи відображалася на хорошому здоров’ї пацієнтів. Як тільки у заклад поступав хворий – його відразу оглядали два лікаря: розробляли план лікування та складали історію хвороби. Зручним для закладу було й те, що все потрібне для лікування знаходилось поряд: аптечне відділення, в якому можна одержати ліки, мінеральну воду свіжого розливу тощо.  Існує легенда про відому всім геніальну поетесу Лесю Українку, яка перебувала на лікуванні в Славуті. Так, в місті Славута і досі є вулиця названа на честь поетеси. До легенди про перебування Лесі в Славуті спонукають рядки з вірша циклу “Подорож до моря”:

                                           Перед мною килими чудові

                                           Натура стеле - темнії луги,

                                           Славути красної бори соснові

                                           І Случі рідної веселі береги…[2, с. 92]

Тішилася молода поетеса славутською окрасою у 1888 році. Новий поштовх у  дискусії про перебування Леся Українки у Славуті спричинила фотографія, привезена з далекої Австралії громадянкою Євою Зарембською-Кратохвіль, яка восени 2002 року відвідала наше місто. На фотографії видно  кумисолікувальний  заклад у Славуті: головне приміщення курорту, декілька осіб з родини пані Єви, та дискусію викликало інше – зображення однієї жінки, яка дуже схожа на Лесю Українку.

Працівники Славутського історичного музею провели дослідження досі не з’ясованого факту: послали копії згаданого фото у Луцький краєзнавчий музей, у музей-садибу Лесі Українки в с. Колодяжне Ковельського району, в музей Лесі Українки у місті Новоград-Волинський та в Інститут літератури НАН України з проханням уточнити, чи саме Леся Українка зображена на фото. Жодна названа установа не заперечила, що на фото – відома поетеса. Наразі оригінал  цього фото знаходиться в Славутському історичному музеї.

Можна цілком впевнено сказати, що Леся Українка могла перебувати в Славуті, адже саме в той час в неї виявили важке захворювання – туберкульоз легенів. А  в кумисолікувальному закладі нашого міста лікували хронічні хвороби органів дихання.

Існує думка про те, що побудувавши два десятки дерев’яних будинків дачного типу, над річкою Горинь, Р.В.Сангушко відкрив кумисолікувальний заклад. Проте, провідний науковий співробітник Хмельницького обласного  краєзнавчого музею, кандидат історичних наук Єсюнін Сергій Миколайович у своїй статті «Містечко Славута на сторінках газети «Волинь» кінця ХІХ століття» показує ще один варіант створення закладу.

У статті йдеться мова про те, що князь  Роман Євстафійович Сангушко у 1876 році займався племінним розведенням коней та запросив до свого маєтку татар, які вміли готувати кумис. З наступного року цей кумис під наглядом лікаря Сангушків Людвіга Пржесмицького почав продаватися як лікувальний напій, що мало великий успіх та викликало наплив бажаючих отримати таке лікування. Це навело на думку про створення в Славуті кліматичної станції з кумисолікувальним закладом.  

Князь Р.Є. Сангушко надав лікарю Л. Пржесмицькому 36 га залісненого простору по обох берегах Горині. Той взявши собі в компаньйони лікаря Юліуша Зейдовського, взявся за негайне облаштування закладу, отримавши 1879 році відповідний на це дозвіл від Міністерства внутрішніх справ. Директором закладу було призначено Л. Пржесмицького.

На розбудову курорту обидва лікарі вкладали власні гроші. Л. Пржесмицький звернувся до лікаря Генріха Добржницького, свого студентського товариша, який створив у Мені Мазовецького воєводства перший в Європі санаторний заклад для бідних на туберкульоз. У 1884 році на запрошення обох славутських лікарів Г. Добржицький приїхав в Славуту і став головним лікарем закладу. По смерті (на початку 1890-х років) Ю. Зейдовського єдиним власником кумисолікувального закладу став Л. Пржесмицький, а по його смерті – у 1899 році курорт з усіма закладами перейшов до князя Романа Владиславовича Сангушка (1832-1917). А лікар               Генріх Добржицький залишався на посаді головного лікаря до 1914 року [3, с. 111-112]. Цікава історія виникнення славнозвісного лікувального закладу досі викликає дискусії.  

Відомо, що Р.Є. Сангушко був палким шанувальником коней, він розширював і розвивав завод, який був переданий йому ще від дядька Ієроніма Павловича. У 1844 році під час подорожі до Палестини він особисто купив 2 чистокровних жеребця, а потім у 1858 році  відправив для цієї мети експедицію, яка привезла в Славуту 4 чудових жеребці. Всього він купив 11 арабських жеребців і зайнявся розведенням цих тварин: схрещував їх з чистокровними англійськими кобилами, таким чином Р.Є. Сангушко виводив новий тип англо-арабів. Його захоплення цими тваринами і дало можливість створити  кумисолікувальний курорт в Славуті.

Кумис заготовлявся спеціалістом-татарином під постійним наглядом ординаторів закладу і лікарів-асистентів. Виробництво кумису здійснювалося на очах у публіки, яка мала можливість бачити весь процес одержання кумису, а саме: огляну­ти луг і пасовища, побачити процеси доїння і наповнення маслобойні молоком, бродіння і розлив кумису у пляшки. Подібна гласність у справі виготовлен­ня кумису підтримувало у хворих довір'я до лікування. Щороку курорт відвідувало до 800 осіб з багатьох куточків Російської імперії. Курортний сезон тривав з середини травня до середини вересня. Як зазначають у своїй праці С.Ковальчук, А.Ковальчук «Славута. Минуле і сучасне», забезпечення лікувального закладу було бездоганне: власний інтернат, кухня, прислуги, білизна і т.д. Постільну білизну (подушки, ковдри, простирадла) кожен приїжджаючий, згідно правил гігієни, повинен привозити з собою. Кухня знаходилася  під постійним наглядом лікарів, забезпечено старанний огляд продуктів, що поступають на кухню. Була й  бібліотека, роялі, шахи, крокет, більярд, екіпажі, човни і багато чого іншого. В окремому приміщенні концертний зал, театр, більярдна і просторий пасаж для прогулянок під час непогоди. У головному корпусі, так-званому кургаузі, при якому побудо­вана простора на всю його довжину веранда для прогулянок, зна­ходилася їдальня на 50 чоловік, у тому ж приміщенні  були жилі по­мешкання. Але більшість пацієнтів жили у будиночках, розкиданих по парку. Для зручності хворих, кургауз був з'єднаний з концертним залом та галереєю. На випадок сильного дощу можна було перейти без парасольки з одного приміщення в інше або прогулятися на відкритому повітрі [1, с.55-56].

Терапевтичні показання при використанні Славутського лісного клімату надзвичайно широкі. Незчисленна кількість лісового різноманіття створюють неповторні враження та служать чудовим інгалятором для хворих пацієнтів. Це був заклад, який зробив неабиякий внесок у розвиток міста Славути. Дискусії навколо питання, про створення кумисолікувального закладу, може точитися завжди, адже як каже народна мудрість : «Скільки людей, стільки й думок». Але різноманітність поглядів просто необхідна для розвитку наукових досліджень.  Без урахування комплексних поглядів, досліджуваних в історичній науці, не можливо глибше зануритися в історичне минуле.

 

Список використаної літератури:

Ковальчук С., Ковальчук А. «Славута. Минуле і сучасне». – К.: ВАТ «Видавництво «Київська правда», 2003. – с. 268, іл.32.

Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 1, с. 92.

Славутчина та Правобережна Україна в історії України. Збірник статей за матеріалами Всеукраїнської науко-практичної конференції (18-19 вересня 2014 р., м. Славута)/ За ред.. Берковського В.Г.,Сидора В.Г. та ін. – Київ – Хмельницький: Поліграфіст-2,2014. – 314 с. 


С.Моісеєва, мол. науковий співробітник музею