Перший бій на шляху до мрії

Стаття 3 Конституції України. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Стаття 1 Загальної декларації прав людини (1948р.). Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти у відношенні один до одного в дусі братерства.

Почуття гідності та честі, право на самовизначення та волю здавна являються головними цінностями українців. Ці риси поєднують всіх борців за свободу та незалежність України впродовж багатьох століть.

Постійно згадуючи події, що стали символами боротьби за свободу та гідність українського народу, ми виявляємо їм глибоку шану та повагу.

Революцію Гідності можна назвати найбільш масштабним протестом в новітній історії України, боротьбою громадян країни за свої права і демократичний європейський вибір. Протистояння досягло свого піку 20 лютого 2014 року. Загинуло і поранено було багато людей.

Офіційно встановлено 107 прізвищ осіб, які загинули під час Революції Гідності у січні та лютому 2014 року. Список «Небесної Сотні» почав поповнюватися  22 січня 2014 року. Тоді загинули активісти Майдану Сергій Нігоян та Михайло Жизневський. Тими  ж днями під Києвом знайшли закатоване тіло майданівця Юрія Вербицького. До 18 лютого список налічував уже 9 осіб. Найбільше людей загинуло з 18 по 20 лютого, після 20 – ще 20 осіб. Але список неповний, жертв було набагато більше: це і ті, хто пропав безвісти, і ті, хто загинув під час штурму та конфліктів на Майдані, це сотні поранених та тисячі постраждалих...

Серед Героїв Небесної Сотні є і наші земляки: це Володимир Чаплінський, Сергій Бондарчук та Микола Дзявульський, які мужньо відстоювали людську гідність на Майдані.

Наш земляк Володимир Володимирович Чаплінський родом із села Ногачівка колишнього Славутського району. На Майдані перебував від самого початку. Їхав туди з гаслом: «Якщо не я, то хто?». Бажав підтримати протестувальників. Пізніше дружина Світлана Чаплінська згадувала:  «Він не  був  прихильником  ані  Європейського, ані Митного союзів. Але завжди  казав,  що  українці  дуже  мудрий народ. Несправедливо, що ми так бідно  живемо.  Після  побиття  студентів мовчати вже не було сил. Тоді чоловік сказав, що настав час устати з колін, і поїхав на Майдан».

В Києві проводив усі вихідні. Допомагав охороняти Майдан від тітушок, стояв на варті. Незабаром з’явилися друзі та колеги по барикадах. Разом з ними встановили намет, неподалік від нього він і загинув.

Володимир був чудовим чоловіком та батьком. Опікувався сім’єю, багато працював. Був монтером з обладнання на Київському картонно-паперовому комбінаті в Обухові Київської області. Займався карате,  обожнював  читати.  Захоплювався  історією,  географією  і  подорожами. Не уявляв свого життя без руху, був членом клубу BMW. Займав призові місця в гонках, які проводив клуб. Родина багато подорожувала.

Загинув Володимир Чаплінський 20 лютого 2014 року на вулиці Інститутській від кулі снайпера, яка влучила йому в шию.

Похований Герой 22 лютого 2014 року в Обухові, де мешкав з сім’єю: дружиною Світланою та двома дітьми.

Володимир Володимирович Чаплінський за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції Гідності, отримав звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» 21 листопада 2014  року посмертно.

Нагороджений медаллю «За жертовність і любов до України» (посмертно).

Також 8 травня 2016 року подвиг Героя було відзначено грамотою Верховного архієпископа Києво-Галицького Святослава (посмертно).

Микола Степанович Дзявульський був мешканцем м.Шепетівка.

Активіст поїхав до Києва одразу ж після розгону студентського мітингу на Майдані Незалежності 30 листопада. Додому з того часу з’являвся рідко, лише на свята. Весь свій час він присвячував активній громадянській діяльності. За спогадами родичів, був одним з організаторів Віче у Шепетівці. 

Знаковим є той факт, що Микола Степанович народився в сім’ї репресованих українців у краснодарському краї в рф. Батьки змогли повернутися із заслання, коли синові було 4 роки. Працював електромонтером, навчався в педагогічному інституті, був вчителем географії та біології, заступником директора школи, депутатом міськради Шепетівки (1994-1998), головою Шепетівської спілки підприємців (2002-2005), був членом Всеукраїнського об’єднання «Свобода».

Микола Степанович завжди був у епіцентрі всіх важливих подій Революції. Допомагав і підтримував всіх земляків, котрі приїжджали в столицю. Загинув одним із перших, 20 лютого також від кулі снайпера, яка влучила прямо в серце у віці 55 років.

За громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції Гідності, отримав звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» 21 листопада 2014  року посмертно.

Нагороджений медаллю «За жертовність і любов до України» (посмертно).

Сергій Михайлович Бондарчук родом з села Губин Старокостянтинівського району. Навчався у Кам’янець-Подільському педагогічному інституті. Був вчителем фізики у Старокостянтинівській гімназії, його любили та поважали учні. Був членом міської організації Конгресу Українських Націоналістів, міської організації ВО «Свобода». Був курінним Українського Козацтва. Звідси нагороджений посмертно Козацьким Хрестом «За козацьку мужність на Майдані» з правом носіння усім його нащадкам (за поданням Старокостянтинівського районного козацтва, за рішенням нагородної комісії 4-го козацького редуту Майдану).

Був активним учасником Євромайдану. Також був одним з організаторів акцій та мітингів у Старокостянтинові. 20 лютого пішов у перших рядах проти озброєних силовиків. Допомагав виносити поранених на вулиці Інститутській, там же він сам отримав кулю. Поранення було несумісне із життям.

За громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції Гідності, отримав звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» 21 листопада 2014  року посмертно.

Також слід згадати ім’я Устима Голоднюка. Родом молодий 19-річний юнак з Тернопільщини. На Майдані був з самого початку. Був там і під час розгону в ніч на 30 листопада. Тоді після побиття беркутом, мав розсічення на голові, медиками було накладено 12 швів. Саме його іменем називалася «38 сотня самооборони майдану ім. Устима Голоднюка», до складу якої входило багато славутчан. Герой трагічно загинув від кулі снайпера в голову 20 лютого. Останні слова Устима в соцмережах: «Рабів до раю не пускають!»

Усі вони від самого її початку були активними учасниками Революції Гідності. Усі вони - Герої України (посмертно).

Згідно з указом Президента від 11 лютого 2015 року «Про вшанування подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні 20 лютого відзначають День пам’яті Героїв Небесної Сотні».

20 лютого 2014 року – офіційна дата початку тимчасової окупації Криму, визначена 21 квітня 2015 року постановою Верховної Ради «Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії російської федерації та подолання її наслідків».

Україна заплатила надто високу ціну за звільнення від диктатури і свій демократичний вибір – бути частиною Європи, та й досі її платить сльозами, нестерпним болем та кров’ю синів і доньок свого народу.

Нині вже 10 років з того часу, коли перші Герої полягли за волю народу, 10 років українці захищають державу на її рубежах і в тилу, кожен на своєму фронті. Нині вже два роки повномасштабного вторгнення. Щодня і щоночі гинуть українці, гинуть діти… Однаково розривається серце від напису «На щиті», однаково болить від світлини згорілої матері з дітьми в обіймах…

Як боляче і страшно …. Велика трагедія, від якої ми ще не скоро оговтаємося… Велика боротьба…

Обов’язкова перемога…

Науковий співробітник

 КЗ «Славутський історичний музей»

Аліса Сакалюк

Вирватися з пекла...

Сьогодні можна впевнено стверджувати, що одним з важливих чинників формування історії міста Славути є факт проживання тут ще з XVII століття еврейської общини. Велика кількість євреїв оселились і по селах району. Так, Красностав, Киликиїв,  Ганнопіль і Берездів були єврейськими містечками. Також багато осіб єврейської національності проживало в Старому Кривині, Довжках, Манятині.

Ще важливим є той чинник, що після 1760 року до містечка Ганнопіль перемістився центр однієї з релігійних течій іудаїзму – хасидизм. Після зародження цієї течії на Поділлі, вона широко поширилась також і на Волинь.

Зокрема, з 7298 жителів Славути в 1892 році єврейське населення становило 4000 осіб. В 30-их роках ХХ століття в місті крім української школи та польської було аж 3 єврейські. Також єврейські школи були в селах Берездів, Ганнопіль, Киликиїв, Красностав. В 1932 році у районі проживало 9,5 тис. євреїв, у Славуті ~ 5 тис. Це було більше половини всього населення.

В самій Славуті євреї мешкали громадою на лівому березі річки Богушівки (Утки) в районі вулиць Козацької, Церковної, Б.Хмельницького, Злагоди, Д.Галицького, Волинської, площі Шевченка.

Коли розпочалися бойові дії на території України у 1941 році, деякій кількості єврейських сімей вдалося евакуюватися вглиб радянського союзу, але переважна частина опинилась під окупацією, сповна зазнавши справжнього геноциду, який отримав власну назву – Голокост.

Голокост був державним, систематичним переслідуванням і вбивством мільйонів осіб єврейської національності Європи нацистським режимом Німеччини та його союзниками і колабораціоністами. Цей процес тривав довгий період з 1933 по 1945 роки на території всієї Європи.

В Славуті з самого початку окупаційного періоду були створені районна і міська управи з місцевих жителів німецької національності, військова комендатура, районна поліція, біржа праці, «народна поліція».

У 1941-1942 рр. було створено 3 гетто: у Славуті, Ганнополі та Берездові. Масові розправи розпочалися у липні-серпні 1941 року. Тоді близько 800 євреїв вивезли до лісу в шепетівському напрямку і розстріляли. Понад 50 осіб з Берездова було розстріляно в урочищі між селами Сьомаки та Дяків. Близько 80 євреїв з Ганнополя розстріляли у серпні 1941 року. 31 серпня того ж року з 783 мешканцями Красностава було також жорстоко розправлено, їх тіла засипали в лісі у заздалегідь підготовлених ямах.

    У самій Славуті в березні 1942 року частину території міста, де мешкала переважно єврейська спільнота, німці обнесли триметровою огорожею з колючого дроту та створили гетто. Туди «пригнали» біля 1000 осіб з навколишніх сіл району. Немічних і старих людей було розстріляно одразу ж за воротами табору. Решту людей розмістили в страшній тісноті та голоді у пустих єврейських будинках. Цих людей використовували на різних важких роботах. Допомагати в’язням гетто суворо заборонялося.

В травні 1942 року по місту німці розвісили  «Відозву до єврейського населення міста Славути». В ній вказувалось всьому єврейському населенню з’явитися в суботу 13 травня 1942 року о 8 годині ранку на відповідні збірні пункти. Євреї повинні були мати при собі документи, а ключі від своїх квартир потрібно було здати на тих же пунктах. Рекомендувалося брати з собою коштовності, гроші, за бажанням ручну ношу. За «Відозвою...» це все подавалось як заходи в інтересах безпеки єврейського населення міста.

       Вже 27 червня 1942 року була здійснена остаточна розправа над євреями Славутчини. Ще до сходу сонця було зігнано в гетто решту осіб єврейської національності міста і сіл району. Їх посортували в колони, немовлят почали виривати з материнських рук і кидати в криницю, решту декількома колонами (приблизно по 500 чоловік) під охороною «погнали» на східну околицю Славути (вул. Ізяславська,11)

      Там, біля водонапірної башти вже було підготовлено дві великі ями. Приречених змушували роздягатись і лягати у них, після чого чулись кулеметні черги. Жертв присипали землею, розправа продовжувалась уже над наступною колоною. За словами очевидців, земля на місці страти ворушилася ще й наступного дня. Загинуло тоді 2296 осіб.

Мешканка села Киликиїв Олена Русман, вчителька української мови та літератури Киликиївської семирічної трудової школи, згадувала:

«...В нашому селі не було заможних єврейських сімей. Важкою працею заробляли ковалі, пічники, інші ремісники собі та своїм сім’ям на життя, які в них відняли 18 липня 1941 року. 35 єврейських чоловіків і підлітків зігнали в сарай біля школи і залишили їх на ніч закритими. А у цей час за 30 метрів від школи в клубі (колишній церкві) гримів духовий оркестр, розважались німці.

А вже на світанку нещасних вивезли за село та розстріляли. Ями, в котрих їх закопали, очевидно, були не досить глибокі, а трупів було багато, тому собаки наступного дня розтягували по землі залишки людських тіл.

Матері, дружини, сестри зібралися на площі біля синагоги, прохаючи допомоги. Плач, ридання, крики зрушували землю й небо, але нікому було їм допомогти.

А вже 2 серпня 1941 року біда прийшла і в нашу сім’ю. Син моєї старшої сестри, шістнадцятирічний красень Янкеле, талановитий музикант, гравший на декількох інструментах, був схоплений бандитами і під конвоєм трьох озброєних вбивць був виведений за село та розстріляний...

...Бідна моя сестра Брайндл від горя зійшла з розуму. В неї ні на хвилю не закривався рот. Вона говорила, говорила. Підходила до людей, шукала підтримку, втіху.

Та це був не останній удар: два її старших сина не повернулися з фронту, а четверо молодших дітей лежать з нею в спільній могилі.

Багато років пройшло відтоді...

З кожною годиною, кожним днем біда насувалась на нас, хто залишився живим. Закінчувались продукти. Не було за що і де їх купити. Новий наказ нової влади говорив: «Жидам не продавати». Все, що було потрібно від нас – це працювати в полі. За працю, звісно ж, не платили. Ми працювали, перелопачували зерно на току.

Згодом новій владі знадобилися й гроші. 79 злиденних єврейських сімей повинні були виплатити данину сто тисяч рублів. Таку суму не зібрати. Але загроза бути розстріляними зробила свою справу. Продали все, що наживалося роками, але й це не врятувало, права на життя ми не отримали.

4 березня 1942 року на світанку нас, всіх євреїв, вигнали зі своїх домів, зігнали в школу і там відібрали старих немічних жінок, посадили на вози, перевезли через річку і в лісі почали розстрілювати. Серед приречених була моя мама. В неї вистрелили, вона впала, та залишилася живою. Врятувало її те, що вона була одіта у товсту фуфайку, і куля, потрапивши в праву лопатку, тільки поранила її...

З кулею в тілі, в стані шоку мама вибігла на дорогу. Нас гнали по талому снігу під конвоєм озброєних німців і під злий гавкіт собак. Ми не знали, куди нас ведуть, але шлях був довгим, багато, не витримавши, падали. Німці їх одразу ж розстрілювали. Мама йшла з нами. Поранена, вона прожила ще чотири місяці і була розстріляна вдруге...

Змучених, голодних до вечора нас пригнали у місто Славуту і розмістили в пеклі, що називалося гетто. Велика площа була відгороджена колючою проволкою, біля воріт стояли німці. Вони відбирали ті невеликі пожитки, що людям вдалося захопити з собою. Ми поселилися у пустих будинках. Вихід із гетто карався смертю.

Наступного дня, сподіваючись знайти що-небудь їстівне, ми ходили пустими будинками. Голод мучив жахливо. З часом нам стали видавати по 100 грамів хліба у день і більше нічого. Коли розпустилися дерева, сушили листя, розтирали їх разом з висівками, якщо вдавалося їх дістати, пекли пляцки. Люди не витримували голоду і, ризикуючи життям, перелазили через колючий дріт, та рідко кому вдавалося що-небудь дістати. Найчастіше через дріт назад перекидували мертві тіла.

Кожного дня нас гнали на роботу. Ми вантажили ліс на платформи. І тепер не можу зрозуміти, як могли змучені голодом, замордовані жінки підіймати такі колоди.

Охороняла нас і керувала працею жінка з місцевих. Більш жорстокого агресивного чудовиська я до цих пір не зустрічала. Все це тривало до 26 червня 1942 року. О третій годині ночі нас вигнали на площу гетто. Площа була оточена німцями і собаками, на людей направили кулемети. Розпочалось сортування: 80 молодих та здорових відвели в одну сторону, решту, більше 1000 осіб – в іншу. В число цих приречених потрапили моя мама і п’ятеро моїх сестер з дітьми. Всі розуміли, що прийшов кінець, але люди, зламані голодом, страхом, безправністю, стояли мовчки в заціпенінні. Не було сліз, не було мольби. Площа була схожа на кладовище живих покійників. Дехто з дітей доїдав зекономлені шматочки хліба. Лунали окрики німців, гавкіт собак. Так тривало до обіду. Опівдні під’їхали закриті брезентом вантажні автомобілі, нещасних завантажили і вивезли туди, звідки жодна жива людина не повернулася...

Нас, хто залишився живим, погнали пішим строєм у місто Аннополь, за 2 км від Славути. Там розмістили в пустому домі, де не було навіть соломи для підстилки. Там ми вантажили каміння для будівництва шоссе. Роботою керував такий собі Тарасов. У розмові він представився як генерал, що потрапив у полон. Якось він підійшов до мене і тихо сказав: «Біжіть звідси, вас розстріляють»».

Тоді, разом з двома жінками, що були сестрами, Олена наважилася на втечу. Одного разу, під час чергування на кухні, жінки втекли. Бігли полями, городами, садами, а до настання темряви вже були за 20 кілометрів від Рівного. Місто було наповнене німцями, тому їм довелося повернути на схід, прикидаючись сільськими українськими дівчатами і, щоб вижити, наймалися на роботу за хліб і їжу, в основному важко працювали в полі. Так вдалося врятуватися».

Політика геноциду провадилась і у славутському Грослазареті. Згідно з показами полонених, там відбувалось полювання на хворих і поранених євреїв. В фондах Славутського історичного музею містяться спогади колишніх в’язнів табору. Часто зустрічається прізвище Митрофанський. Зі слів полонених, це був зрадник, чи то української, чи молдавської національності, на прізвисько «чорний дракон». Він працював при міському відділі гестапо. Одним зі своїх безпосередніх обов’язків вважав виявлення євреїв серед громадянського населення і полонених табору. Коли останіх виганяли із блоків, Митрофанський шикував їх та по зовнішньому вигляду вишукував осіб єврейської національності. Після цього відібрані полонені підлягали додатковій перевірці по розмовній мові та огляду їх статевих органів. Перевірці оглядом тіла підлягали полонені і під час прибуття до табору. Формально,  євреїв передавали частинам поліції СС. Згідно офіційних записів вона брала євреїв під свою охорону, а фактично –  цих людей знищували. Попри велику секретність, про це знали майже всі, хоча ніхто не мав права розголошувати факти знищення полонених. Іноді відібраних євреїв саджали у карцер, даючи по 200 г хліба та літр води на добу, і лише потім розстрілювали невеликими групами. Але частіше розстріл відбувався одразу по виявленні на кладовищі. Митрофанський завжди був присутній при виконанні вироку.

Багато євреїв,  що пережили те пекло, залишили душерозриваючі спомини, які й сьогодні неможливо читати з байдужістю.

За документами Державного архіву Хмельницької області, було розстріляно 5016 мирних євреїв Славутського району, з яких – 2296 євреїв міста Славути.

День пам'яті жертв Голокосту - це не лише вшанування тих, хто загинув від рук нацистів, але й мільйонів жертв інших геноцидів у всьому світі. Цей день нагадує, як важливо бути толерантним до переконань інших людей та відмінностей між ними, та як важливо протистояти поширенню ненависті.

Сьогодні більшості тих, хто пережив ту страшну трагедію вже немає. Але спогади досі тривожать нашу уяву, жахливо переплітаючись з сучасністю, оскільки, як виявилось, геноцид –  явище, що може повторюватись…

Січень 2024                                                                                                                                                       Аліса САКАЛЮК,

науковий співробітник

Славутського історичного музею.

Варто пам’ятати

         80 років тому, у січні 1944 року, із міста Славута відбулося вигнання німецько-нацистських загарбників. Внаслідок окупації весь Славутський край зазнав чималих збитків та непоправних людських втрат.

        Для Славутчини період окупації розпочався з 1 липня 1941 року, коли війська червоної армії залишили перший населений пункт – село Мухарів. А через кілька днів, зважаючи на перевагу німецької сторони та наступаючі дії, радянські війська залишили майже усі населені пункти району. Таким чином, станом на 8 липня 1941 року всі населені пункти Славутчини опинилися під окупацією.

   Окупаційний режим супроводжувався нацистським «новим порядком», ліквідацією суверенітету завойованих територій, економічним пограбуванням, розстрілами мирного населення. Найбільших утисків, пригнічення та знущань зазнали жителі єврейської національності, для яких на території краю були створені трудові табори і табори знищення. Нездатних трудитися вбивали відразу, решта була приречена на смерть від голоду і хвороб.

      Протягом липня – серпня 1941 року близько 800 працездатних євреїв міста Славути було розстріляно на околиці Шепетівки, а у серпні цього ж року – ростріляне єврейське населення сіл Ганнопіль, Красностав, Киликиїв, Берездів. Загалом нацисти розстріляли 5016 громадян єврейської національності Славутчини, з них – 2296 євреїв міста Славути.

      22 вересня 1941 року в місті Славута було відкрито структурне відділення стаціонарного табору для радянських військовополонених рядового та сержантського складу №301, відоме  під неофіційною назвою «Грослазарет», яке у березні 1943 року було замінене на прибувший із міста Шепетівки шталаг №357. Згідно даних Державного архіву Хмельницької області, базуючись на отриманій інформації з первинного звіту Надзвичайної Державної комісії, а також актах обстеження теренів табору для військовополонених у м.Славуті, кількість загиблих сягає 24-26 тис. радянських бійців та офіцерів. Через створені жахливі умови перебування в таборі, надзвичайно високу скупченість, голод, холод, катування, навмисне поширення інфекцій замість лікування, відсутність елементарної медичної допомоги смерть у «лазареті» скошувала за добу десятки і сотні в’язнів. Після звільненні міста біля табору виявлено кладовище, в якому налічувалося 640 братських могил, в кожній з яких було поховано від 30 до 35 трупів. В наш час, на місці військового кладовища табору створено Меморіальний комплекс жертв Другої світової війни «Поле Пам’яті». Багато краян, яким вдалося оминути жахливої участі-перебування у таборі, розстріляні за зв’язок з партизана­ми і підпільниками.

За роки Другої світової війни, на її фронтах і у ворожому тилу, в боях загинуло 7585 мешканців району, на примусові роботи до Німеччини було вивезено 4057 чоловік, з них – 85 жителів міста Славути.

       Вигнання німецько-нацистських загарбників з міста відбулося 15 січня 1944 року (згідно архівної довідки №100584 від 4 червня 1975 року Міністерства Оборони Союзу РСР, м.Подольськ Московської області). В ніч з 14 на 15 січня взвод під керівництвом жителя села Варварівка М.Шевчука партизанського загону І.О.Музальова ввійшов у Славуту в районі паперової фабрики.

     М.В.Шевчук: «В ніч на 15 січня зв’язківець командира загону розбудив мене і покликав до І.Музальова. У командирській землянці, крім командира, я застав начальника штабу загону, командира взводу розвідки А.Р.Ящуру і комісара Я.Є.Заїку. Іван Музальов повідомив про те, що за даними розвідки німці спішно покидають Славуту, мені доручив підняти роту та йти брати місто. Перед вишикуваною ротою командир загону поставив завдання раптовим нападом захопити головні продовольчі склади німців, розміщені в колишніх конюшнях поряд з табором військовополонених.

        Міст через Горинь біля паперової фабрики був спалений, тому рота переходила річку по льоду в районі Псища. В районі казарм зав’язався бій з німцями, які відійшли до конюшень, де їх вогнем зустрів 1-й взвод. Німці встигли підпалити два склади з зерном і відійшли на Ташки».

       Із вступом у Славуту регулярних частин радянської армії, відбулося захоплення Славути радянськими військами. Вигнання нацистських поневолювачів обернулося поверненням іншого окупаційного режиму, що характеризувався масовими депортаціями, переслідуванням інакодумців.

     Події Другої світової війни досі ще відгукуються жахливими спогадами у багатьох сім’ях. Біль про невинно втрачених та несправедливо закатованих наздоганяє з минулого. Смерть тих, хто проявив надзвичайну мужність, стійкість і героїзм та віддав своє життя у запеклій боротьбі за рідну землю не повинні бути забутими.

Олена МАКОГОНЧУК,

молодший науковий співробітник

Славутського історичного музею

Пам’яті Романа-Даміана Сангушка

1 листопада 1917 року –

 доленосний день в історії міста

            Після скасування кріпацтва на території України в 1861 році, а в 1848 – в маєтностях князя Романа Сангушка та поразки польського повстання (1863 р.), російська імперська влада підтримувала високий рівень етнонаціонального конфлікту по лінії «українське село» – «польський поміщицький двір». Попри це економічне домінування польських землевласників над українським селянством зберігалося. Польсько-український селянсько-поміщицький конфлікт на Правобережжі України сягнув апогею у роки Першої світової війни й Українських національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Масовий солдатсько-селянський аграрний рух на Київщині, Волині й Поділлі став наслідком цілеспрямованої більшовицької агітації і в більшості своїй мав соціальний, погромницький характер... Коли гнобитель, яким була царська росія, упав, на його місце прийшов інший, ще більш жорстокий – радянська росія.

    Конфлікт на лінії «селянство-двір» спочатку розпочався з самовільного випасу худоби на дворянських полях та вирубки лісів, що належали землевласникам. Більшовицькі агітатори втлумачували селянам, що ті можуть робити все, що тільки захочуть, тоді власники зможуть уступити перед їх силою.

      У вересні погроми розпочалися на регулярній основі. Їх започаткував бунтівний рейд ІІ Корпусу Гвардії армії російської з Кам’янця-Подільського до Старокостянтинова. На шляху демаршу грабувалися не тільки палаци і двори, але також спиртово-горілчані та цукрові заводи.  Серед затуманених більшовицькою пропагандою солдатів швидко знайшлися послідовники. Відбувалися тоді страшні речі. Солдати, опоєні алкоголем, чинили погроми цілих сіл та містечок, влаштовували криваві бійні, знищували заводи, фабрики, житлові будинки, сільськогосподарські підприємства, розграбовували інвентар, спалювали архіви та бібліотеки.

         Не оминула ця хвиля і Славуту, що тоді була центром Волинських землеволодінь князів Сангушків. Восени 1917 року тут розміщувався 264 запасний полк, який був зібраний з колишніх в’язнів, що дуже швидко підпали під більшовицьку агітацію.

      Про початок того дня нам відомо зі слів Єви Ржищевської, племінниці, прийомної доньки старого князя Романа:

«Вранці 1-го листопада, поснідавши разом із князем, я виїхала верхи у товаристві ротмістра драгунів і трьох людей з конюшні.

       За день до цього було повідомлено, що в Дубенецькому гаю, поблизу фільварку, під керівництвом солдатів, виїхало в ліс 200 селянських фур, які ріжуть і грабують деревину. На те ротмістр вислав своїх людей, але прибувши на місце події, нікого не знайшли, оскільки стемніло. Драгуни мали ночувати у фільварку і на самому світанку вирушити до лісу патрулювати його до подальших розпоряджень.

Їхали ми тоді з ротмістром спочатку до звіринця, а потім Дунайкою (трактом, що вів до Острога). Доїхавши до єврейської гарбарні, біля лісу, помітили досить значний озброєний загін солдат. Нас від солдат відділяла відстань близько двохсот кроків. Тоді офіцер, який стояв попереду та розмовляв з солдатами, підбіг до старого ротмістра, вхопив його коня за повід та викрикнув:

           –  Пане ротмістре! Ваші драгуни убили сьогодні вранці солдата в лісі під Дубенкою. Втікайте щодуху, бо вони ідуть помститися за смерть «товариша…».

      Ми повернулися, підігнані пущеними нам вслід пострілами карабінів… Доганяли вони нас аж до муру, що оточував палацовий парк, де, нарешті, ми могли сховатися біля костелу і у дворі.

         Ротмістр одразу побіг до палацу, хвилюючись виключно про власну безпеку. Я звернулась до драгунів з проханням якнайшвидше замкнули ворота, щоб перекрити дорогу бунтівникам. Думала, що матимемо справу лише із сотнею тих негідників. Драгуни послідували прикладу наставника: рушили до стаєнь, ховаючись там в найрізноманітніших закутках.

         Побачивши це, я рушила до палацу, де біля манежу зустріла нашого князя в бричці. Він розмовляв з офіцером драгунів. Зупинили мене, запитуючи причину пострілів. Тоді, на жаль, порадила князю, щоб найшвидше повертався додому…

Однак, слід було вчинити інакше і вивезти князя одразу ж в сторону Шепетівки. Дорога до неї була ще вільною, коли з інших сторін знаходились вороги. Закликали вони до помсти за смерть солдата, який, насправді, отримав лише кілька ударів плазом від драгунської шаблі.

          Зигмунт Люба-Радзимінський, відомий польський історик, архівіст, геральдист, генеолог і хороший друг Романа Сангушка, описує події наступним чином:

          «2 (1 – Авт.) листопада (20 жовтня за старим стилем) виїхав князь Роман біля 10-ї години до обіду на огляд мурованого гробу ксьондза Громадзького, що помер 31 жовтня (18 жовтня за старим стилем). Зустрічні застерігали князя, аби не повертався до палацу. Але він не дослухався до порад. За деякий час по поверненні князя, палац був оточений солдатами 264 полку, які зайняли усі виходи з парку і розпочали стрілянину. Кулі летіли через скло дверей. Осколками був поранений граф Леон Ржищевський, котрий разом із сестрою Євфемією (також пораненою склом) знаходився у сінях палацу. Далі були три залпи по апартаментах князя на другому поверсі, де він знаходився. В цей час солдати, під крики підбурюючих розбійницьких більшовицьких агітаторів: «це все наше, треба убити князя!», плюндрували палац, кухонні офіцини, стайні, возівні, бібліотеку, архів, помешкання службовців. Невдовзі солдати зажадали побачити князя. Вже за якийсь час князь опинився в передпокої палацу в оточенні озвірілого натовпу. З князя позривали персні, годинник і, навіть, з-під розірваної сорочки,  із шиї зняли золотого хрестика …

             … Розпочалося жваве обговорення щодо того, що ж робити з тим беззахисним, нещасним, ледь живим старцем. Голосуванням ухвалили його вбити. І знову виникло питання – якою смертю має він загинути? Чи втопити у ставку через дорогу, чи вкинути живцем у вогонь, після підпалу палацу? Тоді князь підняв вгору руку, прохаючи право голосу і заговорив: «Хочу аби мене судив і вирок мені виніс сам народ, серед якого працював більш як піввіку. Вдарте в дзвони костельні та церковні, закличте в такий спосіб зібрання людське, а коли воно мене засудить на смерть, вирок той прийму в покорі».  Князь просив, аби не відмовили в останньому проханні і викликано йому ксьондза. В цьому також було відмовлено. Князя через парк і хвіртку виштовхали на дорогу. Змучений фізично і морально, князь просив дозволити йому помолитися перед смертю. Саме тоді молодий вісімнадцятилітній «доброволець» штрикнув його багнетом в груди. Князь впав на коліна і почав промовляти: «Ангеле Божий…» Вслід за тим був проштрикнутий багнетами в груди вісімнадцять разів, шість разів поранений у плечі та в руку праву, якою затулявся. Загалом, князь отримав більше тридцяти ударів!

     Після знущань з князя стягнули чоботи. Наруга над тілом продовжилась. Сперечалися, що робити з ним: чи втопити, щоб неможливо було поховати, чи вкинути у вогонь. Але перемогла жага грабунку. Тому жертву просто покинули на місці. Тоді декілька офіцерів, що не брали участі в бійні, знявши з князя просочене кров’ю хутро, поклали на нього тіло і занесли до моргу, що розміщувався при лікарні Святого Романа. Місцевий священник, котрого сповістили про подію, прийшов одразу ж, але до тіла його не пустила військова варта, виставлена при вході.

             Зі спогадів Пьотуха: «Потрібне перо Данте, аби описати пекло, яке розверзлося серед мороку осіннього дня. Грабувалося все: тисячі людей несли награбоване серед гуркоту сокир і стукоту падаючих шаф та меблів. О 9-ій годині вечора вогняні язики почали охоплювати вікна та предмети, звалені разом, облиті горючою речовиною, а після того і весь палац та офіцини кухонні охопило полум’я. Понурі силуети, обтяжені здобиччю, було видно навкруги на тому кривавому фоні. Випущені коні-араби зі страхом носилися по парку, додаючи жаху образу. Були розбиті каси та пограбовано 785 000 рублів (за іншими даними 700 000 рублів, додаючи до того золото і клейноди родинні, різниця невелика); грабіжницькі руки не помилували навіть костелу. Біля години 3-ої (за північ), коли грабіж уже завершувався, з Шепетівки прибула частина полку кінної гвардії, котра зразу затримала зламуючих касу мародерів. Незабаром надійшли броньовані авто, армати і ще один полк. Але вже було запізно».

            Польський щоденник Czas. 1917, nr 576 за 14.ХІІ.1917 року подає наступні відомості у колонці новин:

       «…На грізному фоні бунту, в похмурий осінній день відбулося поховання щойно померлого князя Романа Сангушка 24 жовтня (за старим стилем). Вже два дні до того, ввечері, відбулося перенесення його до місцевого костелу поміж шеренгу війська охоронного. Померлого князя були змушені хоронити в лікарняній білизні, без взуття і в одязі, продирявленому багнетами, бо інших речей не було. … В довгім підземеллі княжого костелу  при блиску свіч та факелів, поміщено замучене тіло Романа Сангушка.»

            Ці спогади співпадають у більшості своїй і з Доповіддю прокурора Житомирського окружного суду прокурору Київської судової палати від 4 листопада 1917 року про обставини  загибелі Р.В.Сангушка. Вже 12 листопада прокурор подав додаткові відомості про події 1 листопада в Славуті.

          18-21 листопада  проходив корпусний Окружний суд Тимчасового уряду,  де були засуджені організатори та активні учасники того збройного повстання.  Молодший унтер-офіцер П.Д. Мамашин був засуджений до 10 років каторги, рядовий П.І.Зіновін – до 8 років каторги, рядовий Ф.М.Сухоруков та молодший унтер-офіцер М.І.Бєломитцев – до 5 років арештантських рот тощо. На жаль, вирок виконаний не був, оскільки незабаром відбулась революція і винуватці були звільнені від покарання.

      Саме так трагічно закінчилась доля величного роду князів Сангушків, що близько двох століть опікувались Славутою і відігравали вагому роль в її житті.  Вже навіть тоді, більше ста років тому, більшовицький чобіт нещадно плюндрував та знищував усе нове, прогресивне та духовне. 

Аліса САКАЛЮК,

науковий співробітник

Славутського історичного музею

До річниці вигнання

нацистських загарбників з України

На шляху боротьби

УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ

 В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

      Протягом усієї історії свого існування Українська держава була своєрідною ареною у боротьбі інших держав за володарювання над нею. В роки Другої світової війни, ставши на захист своєї державності, відбулося створення Української Повстанської Армії (УПА),  основною діяльністю якої була тактика двофронтової боротьби проти двох тоталітарних режимів – сталінського СРСР та нацистського Третього Райху.

    Бойова активність українського підпілля,  за документами нацистських спецслужб, активізувалася восени 1942 року. Формально перехід до відкритого антинімецького збройного опору був схвалений на ІІІ конференції ОУН, що відбулася 17-21 лютого 1943 року. Вже в січні-лютому 1943 року виникають перші повстанські сотні.

      УПА була чітко структурована та добре організована – мала Головний військовий штаб та поділялася на три військові округи: «УПА-Захід» (Галичина, Буковина, Закарпаття, Закерзоння), «УПА-Північ» (Волинь, Полісся) та «УПА-Південь» (Поділля, Київщина), які складалися з відділів та сотень.

      Незважаючи на спільного ворога, німецького окупанта, між радянськими партизанами та вояками УПА відбулося багато збройних сутичок та безліч жорстоких і кровопролитних битв. Зокрема, у першій половині травня 1944 року, в славутсько-шепетівських лісах за участі кількох підрозділів з’єднання «Холодний Яр» УПА-Південь з одного боку й загонів радянських партизанів з іншого, відбулася низка боїв. Так, 10 травня бій стався біля с.Крупець (4 км на північ від Славути), 12 травня – за 4 км на південний захід від с.Стригани (коло с.Ріпища), 13 травня – в с.Нетішин, 14 травня – біля с.Кам’янки, а 15 травня – неподалік с.Цвітохи. Про деталі одного бою розповімо детальніше.

            12 травня 1944 року в урочищі Бридурин неподалік теперішнього села Стригани та колишнього села Ріпище на Славутчині відбулося бойове зіткнення воїнів УПА з ра­дянсь­ки­ми пар­ти­за­на­ми та вій­ська­ми НКВС. З боку УПА були задіяні потужні підрозділи Семена Котика-«Докса», Михайла Кондрася-«Великана», сотня «Гутича», які увійшли на Славутчину з Острожчини. Серед радянських сил, які вчиняли опір повстанцям під Стриганами, були: окремий підривний батальйон із низкою інших відділів Кам’янець-Подільського з’єднання партизанських загонів ім.Михайлова, «три сотні загрядотрядників», взвод курсантів з підготовчих  курсів молодших лейтенантів. Повстанці були озброєні ручними кулеметами, автоматами, гвинтівками. В «більшовиків» на озброєнні перебували міномети, кулемети, гармати, танки. Під час бою партизани-«михайлівці» звернулися за допомогою до місцевих «смершівців» (радянського спецпідрозділу, який знищував «шпигунів», в тому числі й учасників українського визвольного руху). Поповнення швидко підвезли на автомобілях, і воно допомогло переламати результат бою.

           В результаті бою, згідно звіту А. Одухи, загинуло 127 упівців, а 28 потрапили в полон. За свідченням очевидця, одного з полонених повстанців, який дивом вцілів у бою, із 28 полонених семеро одухівці закатували. Решту 21 чоловіка забрали енкаведисти у Славуту і засудили кого до розстрілу, а кого до різних термінів ув’язнення.

      Вшановуючи пам’ять полеглих українських повстанців, рухівці Нетішина і Славути разом з іншими націонал-демократичними силами у червні 1992 р. насипали біля с. Стригани (Ріпище) курган і увінчали його кількаметровим металевим хрестом. А 18 серпня на цьому місці відкрито семиметровий пам’ятник, увінчаний тризубом.

Серед упівців важливе місце зайняв уродженець Рівненщини, а потім і житель міста Славути Зеленюк Іван Юхимович. Зеленюк Іван Юхимович народився 7 липня 1924 року в селі Русивель Гощанського району. Закінчив 7 класів польської школи, а в 1942 році пішов на підстаршинські курси. Після курсів з товаришами організували боївку самооборони (боївка ОУН-УПА), головним завданням якої було збирати зброю, яка залишалась після відступу Червоної Армії і постачати продукти харчування для Повстанської Армії. В 1943 році Іван Юхимович перейшов до лав УПА. Був чотовим, а його псевдонім – Кармелюк.

           Іван Зеленюк добре розумів, що через його участь в УПА згодом постраждає вся сім’я, але батько Зеленюк Юхим, який був петлюрівцем, підтримував сина і завжди говорив: «Іване, на жаль, ми не змогли здобути Українську державу, тож давайте Ви, не спіть та не баріться, а йдіть воюйте й визволяйте свій народ. Головне – не проспіть Україну!»

Іван Юхимович зберіг в пам’яті усі трагічні події: влаштовані засідки, нерівні бої, жорстоку несправедливість, роки полону та катування. Наприклад, коли мало виповнитися 19 років, Іван Зеленюк у бою в селі Миньків був важко поранений, але не полишив боротьбу. Згадував, що найважче було воювати з Червоною Армією, бо це був ворог, який виявився набагато підступнішим та жорстокішим.

       В бою 1944 року  Зеленюк Іван Юхимович був поранений,  потрапив в полон, а під час останнього бою (вже з енкаведистами) у січні 1945-го потрапив у полон НКВС. Засуджений Рівненським військовим трибуналом НКВС до розстрілу. Кожного дня терпів нелюдські тортури, і кожного дня чекав смерті. Його мали розстріляти, проте смертну кару було замінено на 20 років каторжних робіт. Ув’язнення відбував в ГУЛАГу м. Норільськ (Росія, Сибір).

      У 1959 році Івана Юхимовича було звільнено. Можна було повертатися до своєї домівки. Але з білетом, який видали замість паспорта можна було їхати на Урал або в Красноярський край. Обрав Красноярськ. Там прожив до пенсії. Лише у 1984 році вирішив повернутися у Славуту, де заперечень на проживання не почув. Реабілітований був у 1996 році.

            Весь свій життєвий шлях Іван Юхимович присвятив боротьбі за відновлення незалежності України, був активним учасником заходів національно-патріотичного напрямку в нашому краї, був обраний Головою Славутської станиці Всеукраїнського братства воїнів ОУН-УПА ім. генерал-хорунжого Р.Шухевича. 10 жовтня 2007 року Зеленюка Івана Юхимовича нагороджено орденом «За заслуги» ІІІ-го ступеня, а в травні 2011 року – відзнакою міського голови.

           Зеленюк Іван Юхимович був одружений, мав доньку Олену, яка згодом подарувала йому двох онуків – Віталія та Владислава. Незважаючи на війну, пройдені випробування, жорстокість, зневагу та несправедливість, Іван Юхимович зумів зберегти радість та жагу до життя. Помер Іван Зеленюк (Кармелюк) 16 липня 2013 року.

        На кінець травня 1944 року опір військових підрозділів УПА в північній частині Хмельниччини в цілому було зламано, проте пропагандистські «тилові» акції повстанців тривали. Одним із «форпостів» антирадянського опору стала Берездівщина, зокрема околиці с. Киликиєва. Там вчиняла акції з роззброєння радянських активістів, робилися напади на ворожий адміністративний персонал і господарські об’єкти. Всі ці дії супроводжувалися «виховними» зустрічами з селянами, на яких повстанці роз’яснювали мету та завдання українського національно-визвольного руху, обґрунтовували, що не є союзниками нацистських загарбників і чому виступають проти радянської влади.

              Для придушення діяльності упівців влада вдавалася до репресій, особливо проти тих, хто якимось чином допомагав бойовикам УПА. Велося полювання на так званих «бандпоплічників». Щороку їх засуджували десятками і сотнями на термін до 25 років позбавлення волі.

     Створення  та  існування Української Повстанської Армії – найбільший феномен української історії ХХ століття. За словами відомого українського історика Володимира Сергійчука «УПА зуміла стати збройною сила нашого народу, що витримавши фронт проти гітлерівців і червоних партизанів у період нацистської окупації, потім ще майже протягом десяти років воювала проти сталінської імперії».

Олена МАКОГОНЧУК,

молодший науковий співробітник

Славутського історичного музею

14 травня – День пам’яті українців,

які рятували євреїв

під час Другої світової війни

Українці-рятівники!

6 березня щорічно відзначається Європейський день пам’яті про Праведників народів світу. Звання Праведника народів світу держава Ізраїль надає тим представникам інших народів, які в роки Другої світової війни рятували євреїв від Голокосту, тобто нацистської політики знищення. 14 травня Україна відзначає День пам’яті українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни. Нині 2659 українців удостоєні Державою Ізраїль цього високого звання. За кількістю праведників Україна посідає четверте місце після Польщі, Нідерландів та Франції. Водночас тисячі рятівників досі залишаються невизнаними й невідомими.

В переліку Праведників народів світу на Веб-сайті Національного меморіалу Яд Вашем присутні також славутчани та мешканці колишнього Славутського району, які рятували євреїв під час Другої світової війни (Праведники народів світу), а саме: Іван Марчук, Катерина Туркевич, Марія Українець, Олександр Кондрашов, Олександра Лушнікова, Гнат та Парасковія Мельник.

Лушнікова Олександра; Син: Лушніков Микола, місто Славута.

Олександра Лушнікова та її син Микола були жителями міста Славута, Кам’янець-Подільської (сьогодні Хмельницької) області. Якось вночі 1942-ого року Лушнікова відкрила двері свого будинку незнайомому чоловікові, весь одяг якого був у крові. Його звали Єфим Фарбман, він був поранений в ногу та сильно ослаблений від втрати крові. Єфим розповів Олександрі, що зміг вибратися з рову, поряд з яким розстрілювали усіх євреїв сусіднього міста Шепетівка. Три місяці Фарбман залишався в домі Олександри. Відновив сили та прийшовши в себе, після поранення, він вирішив приєднатися до радянських партизанів. Він пішов у ліс, де Лушнікова з сином побудували йому укриття, в якому Єфим прожив вісім місяців, а потім зміг приєднатися до партизанів. Впродовж усього цього часу Лушнікови приносили йому їжу та піклувалися про нього. Після війни Єфим Фарбман продовжував підтримувати стосунки з Олександрою та Миколою Лушніковими і допомогав їм матеріально. Зв’язок перервався у 1970-их роках і поновився у 1990-их, вже післе того, як Фарбман поїхав у Ізраїль. 16 вересня 1999 року Яд Вашем удостоїв Олександру Лушнікову та її сина Миколу почесним званням «Праведник народів світу».

Марчук Іван, Кондрашов Олександр, Туркевич Катерина, Українець Марія, місто Славута.

Іван Марчук жив у місті Славута, Кам’янець-Подільської (сьогодні Хмельницької) області та працював садівником. До початку війни йому було біля шестидесяти років. З 1930-их рр. чоловік та дружина Брандвайни та їх дочка Марія орендували кімнату в будинку Марчука. Німці окупували Славуту 7 липня 1941-го року, а в січні 1942-го року єврейська сім’я Брандвайн була змушена перебратися в організоване у місті гетто. Іван періодично відвідував їх. Коли вбили голову сім’ї Брандвайн, Марчук запропонував допомогу 13-річній Марії. Трохи поміркувавши, мати Марії вирішила прийняти допомогу від Івана. Згодом, вночі Марія втекла із гетто зі своєю подругою. Ітою Клігельман. Вони відправились прямо до будинку Марчука, який був радий прийняти їх у своєму домі. Іван був незламний у своєму бажанні будь-якою ціною врятувати життя дівчаток. Через декілька днів Іван зрозумів, що він не в силах зберегти в таємниці присутність дітей в своєму будинку – він був змушений із ким-небудь поділитися і розповів про них двом своїм сусідкам: Катерині Туркевич та Марії Українець. Обом жінкам було біля 30-ти років, і в них були маленькі діти. Вони погодились допомагати Іванові турбуватися про єврейських дівчат. Так і сталося, що протягом наступних двох місяців про дітей піклувалося троє людей, в кожного із них був приготований прихисток. В цей же час Марія та Іта налагодили зв’язок зі своїм шкільним другом Олександром Кондрашовим.

Зі співчуття до дівчаток, він прокрався у кабінет свого батька, який працював директором місцевої школи, і взяв зі столу два свідоцтва про народження українською мовою. З цим документом Іта, що сильно хвилювалася про долю своїх родичів, вирішила таємно відвідати їх в гетто. По дорозі назад в ній опізнали особу єврейської національності, спіймали і стратили. Після цих трагічних подій Марія вирішила покинути місто. Вона відправилась в сільську місцевість і там знайшла роботу няні. З часом роботодавці Марії, не дивлячись на її свідоцтво про народження, почали підозрювати, що вона єврейка. Марія знову повернулася  в Славуту і протягом трьох місяців ховалася поперемінно в Марчука, Туркевич та Українець. Заспокоївшись та повіривши в себе, вона знову пішла з міста і стала бродити по окрузі під вигаданим ім’ям. В березні 1943-го року Марію спіймали та відправили на примусові роботи в Німеччину. Там вона працювала й жила під українським ім’ям аж до самого звільнення, а тоді повернулась в СРСР. В 1970-их рр. Марія (до того часу Борк) емігрувала в США. В 1990-х рр. вона відновила зв’язок з Марією Українець та Олександром Кондрашовим. Інші її рятівники до того часу померли. 10 квітня 1994 року Яд Вашем удостоїв Івана Марчука, Катерину Туркевич, Марію Українець та Олександра Кондрашова почесним званням «Праведник народів світу».

Гнат та Парасковія Мельник, село Крупець (на фото).

Селяни Гнат та Парасковія Мельник мешкали з чотирма дітьми-підлітками у селі Крупець, Кам’янець-Подільської (нині Хмельницької) області. Мельники працювали у колгоспі, який продовжив існування навіть у період німецької окупації.

В кінці липня 1942-го, через рік після початку окупації області, Гнат привів додому хлопчика десяти років, якого знайшов, коли той переховувався у копиці сіна на колгоспних полях. В хлопчика, який назвався Толею, дуже опухла і боліла права нога. Парасковія взялася лікувати його лікарськими травами, та через декілька тижнів припухлість спала, а біль пройшов.

Завдяки Мельникам та їх турботі, хлопчик зізнався, що справжнє ім’я його – Зус Глікштейн, і що його батьки, старша сестра Циля та інші родичі загинули в гетто Славути. Запалена нога була результатом удару прикладом рушниці за спробу втечі з гетто.

Мельники пошкодували хлопчика та запропонували йому залишитися у них в домі, хоча деякі сусіди вже встигли помітити його присутність і попередили Гната про покарання за укривання євреїв. Зус допомагав своїм рятівникам з домашніми справами, однак намагався не з’являтися на вулиці без зайвої необхідності. Кожного разу, коли німці проходили через село, Зус ховався чи то в полях, чи то в будинку сусідки, Ганни Лаврук.

Наприкінці 1943-го року Гната звинуватили у зв’язках з партизанами, і його будинок опинився під постійним наглядом. Не маючи більше можливості переховувати Зуса в себе, Мельникам вдалося переправити хлопчика до своїх знайомих у Західну Україну, де він знаходився до визволення регіону.

На жаль, Парасковія померла незабаром після того, як Зус покинув дім Мельників. Пізніше Гнат одружився знову, а після війни підтримував тісний зв’язок із Зусом, вважаючи його одним зі своїх дітей. В 1990-му році Зус Глікштейн емігрував до Ізраїлю. 6 січня 2002 року Яд Вашем присвоїв Гнату і Парасковії Мельник почесне звання «Праведник народів світу».

                                                                                      А.П.Сакалюк, 

науковий співробітник 

 Славутського історичного музею

Він не має бути забутим!

       Ці слова прозвучали, як дзвін. З телефонної розмови з пані Надією ми дізналися про її однокласника, росіянина за національністю, але з великим українським серцем, ім’я якого вона знайшла в списку загиблих під час терракту в Оленівці Донецької області в ніч з 28 на 29 липня 2022 року.

       Шеломієнко Владислав Юрійович народився 5 травня 1960 року в Росії в родині військових. В Славуту сім’я переїхала у зв’язку з переведенням батьків сюди на військову службу.

        Пані Надія згадує, що вже з шостого класу вона навчалась разом з Владиславом у ЗОШ №2, яку разом закінчили в 1977 році. Пам’ятає й їхню вчительку Шкоду Євгенію Павлівну.

      Згодом сім’я Шеломієнків переїхала в Бєлгород. Владислав проходив службу в армії в Україні, тут і залишився назовсім та разом вже зі своєю сім’єю проживав у Харкові.

        Роки йшли, трохи втратились зв’язки, пані Надія лише нещодавно отримала можливість відновити спілкування.

    Виявляється, Владислав дуже добре розумівся в механіці. А з початком війни у 2014 році йому в Харків привозили і різноманітну військову техніку. Поступово знову приступив до служби в частині. На початок повномасштабного вторгнення перебував неподалік Маріуполя в Урзуфі. А потім – Азовсталь.

     «Мы знаем – нас не забыли. И делают все возможное. Но должно произойти чудо» (Владислав був завжди російськомовним, навіть в школі, тому не перекладаю). З листування з пані Надією бачимо, що воїн не шкодував ні на мить про свій вибір та планував згодом відбудовувати все зруйноване окупантами: «Я уверен – мы все возродим… Надо всего немного – просто выжить».

     Владислав був надзвичайно легкою та позитивною людиною. Завжди жартома сприймав труднощі, тому було відчуття, що в нього все добре. Але перші та наступні фото з Азовсталі шокували. Владислав знаходився там, поки їх не вивели. Звідти потрапив в Оленівку, де на території колишньої виправної колонії його утримували разом з іншими виведеними полоненими. Зв’язок з Владиславом обірвався, ніякої інформації не було взагалі.

     Після терракту його прізвище пані Надія побачила в списках загиблих. Невимовна біль… відчуття непоправної втрати та купа німих питань…

         Сьогодні Владиславу Шеломієнку мало б виповнитись 63 роки.

        «Він не має бути забутим!» Ці слова прозвучали як дзвін. Так мають звучати вони про кожного загиблого, зниклого безвісти… про кожного Героя.

Тетяна ЖОГАН

зберігач фондів І категорії 

КЗ "Славутський історичний музей"

З історії рідного міста

              23 квітня виповнюється 390 років з дня надання місту Славутин (стара назва) Магдебурзького права.

        Відомо, що Магдебурзьке право, як одна з відомих правових  систем міського самоврядування сформувалася ще в середні віки. Це система права і суду, розроблена в ХІІІ столітті в німецькому місті Магдебурзі, а згодом перейнята багатьма містами країн Європи.

      Згідно з нормами і правилами Магдебурзького права місто звільнялося від судів і влади воєвод, панів, старост і намісників. Іншими словами, Магдебурія надавала право місту на самоврядування і власний суд, право земельної власності і звільнення від більшої частини феодальних повинностей.

        Першими на території сучасної України Магдебурзьке право одержали міста: Володимир-Волинський (1324 р.), Львів (1352 р.), Кам’янець-Подільський (1374 р.). Протягом ХV-ХVІІ століть Магдебурзьке право отримало більшість міст України, зокрема м.Славута.

              Історія мальовничого міста Славута, яке знаходиться на півночі Хмельниччини розпочинається з початку ХVII століття, коли на базі поселення Воля Деражня постало спочатку селище Славутин, а згодом – місто Славута.

          Селище Славутин мало вигляд невеликої території, захищеної руслами річок. Хоча рельєф місцевості не був дуже сприятливим для спорудження таких укріплень як місто, та все ж таки князі Заславські знайшли за потрібне заснувати тут місто, в першу чергу для розвитку торгівлі та місцевих промислів. Отож, 23 квітня 1633 року князь Єжи (Юрій) Янушевич Заславський видав дозвіл на осадження міста Славутин, внаслідок якого отримано право на самоврядування. Подаємо текст цього вкрай важливого для історії міста документа:

            «Юрій Князь з Острога на Заславлі Заславський. Уродженому пану Авелю Тошковському, слузі моєму, даю цей лист, Моєю Рукою власною підписаний і печаткою стверджений, на осадження міста Славутина на землях моїх Новозаславських. Даю тим людям, які це місто на помешкання обирати будуть і громадитися, волі на двадцять повних років, яким вільно буде Правом Магдебурзьким судитися. А людям усілякого купецтва, ремесла, а також господарств, що мають до того Міста Мого громадитися, вільно їм буде усіляких пожитків пристойних собі отримувати. Випалювати горілку з сухого дерева, що впало, а також шинкувати для достатку свого, аж до закінчення згаданих 20 років. На це даю тому Слузі Моєму, Пану Авелю Тошковському, цей Мій лист. Видано в замку Моїм локацькім, 23 квітня 1633 року». 

       Надання місту Магдебурзького права передбачало отримання привілеїв, право на огородження міста муром та на будівництво фортифікаційних споруд. Також документ надавав право міщанам обирати чи змінювати свій фах та був правовою основою для торгово-ремісничих занять. Так, згідно з подимними відомостями 1635 року в містечку працювало 32 ремісники, серед яких 12 шевців, 4 ковалі, 5 бочкарів, 4 кушніри. Вже до кінця XVII століття торгівля та інші види ремісничої діяльності стали основою життя міста. Місто досить швидко розвивалося й росло і вже у 1637 році мало ринкову площу та 4 вулиці, міські мури з 8 баштами, а кількість мешканців становила 1320 осіб.

             З першої половини ХVIIІ до початку ХХ століття Славута належала княжому роду Сангушків. Саме цей рід забезпечив найбільший розвиток нашого міста та його подальше процвітання.

           Князі Сангушки заснували у місті безліч підприємств, серед яких представники харчової, будівельної, лісообробної, хімічної, легкої та інших видів промисловості. Місто Славута поступово перетворювалось на промисловий центр південно-східної Волині.

          Поруч із розвитком промисловості Славута зростала, духовно – збагачувався культурний та освітній розвиток містян. У 1819 році на кошти князя Євстафія Сангушка та прихожан у місті збудовано православну церкву в ім’я Різдва Пресвятої Богородиці, а в 1825 році завершено будівництво католицького костелу Святої Дороти. З 1865 року у місті Славута  почало діяти однокласне народне училище, яке у 1902 році перетворене на двокласне. Це був досить успішний навчальний заклад.

           Розвиток промисловості й духовного життя міста сприяли тому, що в 1866 році Славута отримала статус волосного центру Волинської губернії. Станом на 1870 рік у місті нараховувалось 695 жилих будівель і проживало 3259 мешканців, а вже у 1909 році тут мешкало 7878 чоловік, налічувалося 952 двори.

      Зважаючи на стрімкий ріст населення зростала і потреба у навчальних закладах для проживаючих у місті національних меншин – поляків,  німців та євреїв. Так, наприклад, питання про створення у місті польської школи було вирішене вже у 1914 році. Зважаючи на те, що місцева влада і намагалася відразу вирішувати усі проблеми та задовольняти потреби меншин, у місті діяла й єврейська релігійна школа Талмуд-Тори з вивчення Талмуда (єврейського молитовника) та Тори-Біблії (п’ятикнижжя Старого Заповіту Мойсея). Також у місті була школа рабинів.

          Освітні установи, які вже функціонували в місті, забезпечували жителів знаннями, сприяли розвитку їх культурно-освітнього потенціалу. Навчання в освітніх установах міста давало опорну базу, яка ставала основою для подальшого пошуку знань. Станом на 1 жовтня 1921 року по Славутській волості Ізяславського повіту нараховувалося 17 установ навчального та культурно-просвітнього характеру, серед яких 8 у місті Славута.

        У 2023 році місту Славуті виповнилося 406 років з дня першої писемної згадки про поселення, на базі якого засноване місто. Славута є наймолодшим містом Хмельницької області, проте вже має статус історичного і сьогодні продовжує успішно розвиватися завдяки своїм працьовитим людям.

Олена МАКОГОНЧУК,

молодший науковий співробітник

Славутського історичного музею

Термін «визволення» є продовженням

існування радянських пропагандистських кліше,

який досі використовує Росія у війні з Україною.

Володимир В’ятрович,

 Голова УІНП у 2014-2019 рр.

28 жовтня – День вигнання нацистських окупантів,

а не визволення України.

             В ході Другої світової війни, у якій брала участь 61 країна, а бойовими діями були охоплені Європа, Східна Азія, Африка, Близький Схід, Атлантика і Тихий океан, саме на території України відбулися ключові битви проти нацизму. За словами американського журналіста Єдгара Сноу, який побував в Україні в січні 1945 року дізнаємось, що Друга світова війна була, насамперед, українською війною, бо жодна інша європейська держава не зазнала таких страшних руйнувань. В результаті воєнних дій нацистами було знищено понад 250 українських сіл, у тому числі 171 на території «партизанських областей»: Волинській, Житомирській, Сумській, Чернігівській; було зруйновано 700 міст і більш ніж 27 тисяч інших населених пунктів; переважна більшість населення України, понад 30 млн, перебували в нацистській окупації; майже 10 млн жителів залишилися без даху над головою. А загальні демографічні втрати України внаслідок війни 1939 – 1945 років склали 10,4 млн осіб, у тому числі майже 8 млн. осіб через надсмертність і 2,4 млн осіб ненародженими.

            В жорстких руках нацистського терору побувала Славутчина, окупація якої тривала тридцять місяців. За цей час в місті загинув кожен другий житель, повністю спалено шість сіл. В місті були пограбовані усі заводи. На каторжні роботи в Німеччину було вивезено 4057 жителів Славутчини. Багато жителів краю загинули у створених нацистами тюрмах, гетто, концтаборах: нацистами було розстріляно 5016 громадян єврейської національності, а у відділенні табору Грослазарет №301, який дислокувався в місті Славута на території військового містечка з 22 вересня 1941 року та згодом замінений на прибувший із міста Шепетівки у березні 1943 року шталаг №357, за офіційними даними Надзвичайної Державної Комісії, загинуло 150 тисяч військовополонених. Всього у роки війни Славутчина втратила на фронтах війни загинуло 7585 жителів Славутського району, серед яких 718 жителів міста Славути та 5567 мирних громадян, серед них дітей до 16-ти років – 890.

           У вигнанні окупантів брала участь уся Україна, в тому числі, національне підпілля на чолі з Українською повстанською армією та українські бійці на усіх інших фронтах світу, що наближали спільну перемогу над Гітлером.

         Вигнання нацистських поневолювачів у 1944 році обернулося для України заміною іншим тоталітарним режимом, що супроводжувався терором, масовими депортаціями сотень тисяч українців, поляків та кримськотатарського народу, смертями близько 1 мільйона осіб України внаслідок організованого масового голоду у 1946 – 1947 роках. На жаль, історія має властивість повторюватися: у 2022 році російська авіація так само безжально бомбардує українські міста та села, як це робило німецьке люфтваффе (повітряні сили Третього Рейху) у 1941 році.

              24 лютого 2022 року повномасштабним вторгненням російської армії розпочався новий етап російсько-української війни, яка триває з 2014 року. Це – народна війна за незалежність і суверенітет України.

Російські війська здійснюють небачені в Європі з часів Другої світової авіаційні, ракетні та артилерійські обстріли території України. Російські ракети та снаряди вражають тисячі цивільних об’єктів інфраструктури: житлові будинки, лікарні, школи, дитячі садки, торгово-розважальні центри.

              На окупованих територіях Росія вдається до геноцидних практик. У звільнених українськими Силами оборони містах Бучі, Ірпені, Гостомелі, Ізюмі, Куп’янську, Лимані знайдені місця масових поховань розстріляних та закатованих українців. Задокументовані тисячі свідчень про знущання та вбивства цивільного населення. Українців навмисно вбивають тільки тому, що вони українці. Зафіксовані сотні випадків використання сексуального насильства як методу терору. 

               Росія шантажує світ ядерною загрозою. З одного боку регулярно обстрілює Запорізьку атомну електростанцію, а з іншого – постійно заявляє на найвищому рівні про можливість застосування ядерного озброєння у випадку, якщо Україна відмовлятиметься йти на поступки в питаннях власної територіальної цілісності та державного суверенітету. 

          Друга світова війна, яка вже перевернула, зламала чи забрала життя багатьох, яка несла та сіяла у душах зерно страху, зароджувала невпевненість у завтрашньому дні, та російсько-українська війна, яка все ще продовжує ламати долі українців, знищує цвіт нації. В наш час, в час розвитку інноваційних технологій, цивілізаційного вибору більшості країн світу, ніхто й уявити не міг, що подібного роду жахіття можуть повторитися.

           Ми шануємо та надзвичайно вдячні тим, хто зі зброєю в руках відвойовує нашу Батьківщину, береже наш мир та спокій. Вони – це гарант нашого щасливого і незалежного майбутнього, це основа нашого мирного життя. А ще нашу країну захищають і цивільні: волонтери,  медики, які роблять все можливе та неможливе, аби наблизити перемогу.

         Наші земляки, як і в роки Другої світової війни, так і в умовах російсько-української війни були, є і будуть справжніми  патріотами, які не зважаючи ні на що стануть на захист своєї рідної країни.

          Українці у боротьбі за свої права та свободи відзначаються сміливістю, мужністю та незламністю вільного українського духу. Саме ці якості формують нашу непереможну традицію, збільшують віру у перемогу, яка неодмінно настане.

Олена МАКОГОНЧУК,

 молодший науковий співробітник

   КЗ «Славутський історичний музей»

Великому народові – велике свято

«По житті – воїн»

«Поцілований Богом»

   Тетяна ЖОГАН,

зберігач фондів

Славутського історичного музею

Аліса САКАЛЮК,

 науковий співробітник

Славутського історичного музею 

О.С. Макогончук,

молодший науковий співробітник

Славутського історичного музею 

Голокост – важка незагоєна рана

в історії України в Другій світовій війні.

ЗАБУТТЮ НЕ ПІДЛЯГАЄ...

Олена МАКОГОНЧУК,

молодший науковий співробітник

Славутського історичного музею

ЧОРНІ СТОРІНКИ ПАМ’ЯТІ

          Страшні роки переживав Славутський район у 20-30-х роках мину-лого століття.

       «Більшовицький режим» на початку ХХ століття всіма силами нама-гався одержавити всі сфери суспільного життя, націоналізувати промисловість, землю, запровадити колективні та державні форми ведення господарства, знищити «куркуля», провести продрозверстку, запровадити державну монополію на сільськогосподарське виробництво.

            Більшовики не гребували жодними методами у досягненні своїх цілей. Одним із таких методів став масовий голод з летальними наслідками, що був застосований як метод знищення селянства як класу та придушення політики українізації серед різних прошарків суспільства загалом. Більшовицьке керівництво свідомо застосовувало даний метод, що говорить про ще більший цинізм ситуації, про жахливу відповідальність за це владних осіб на чолі з Леніним та Сталіним.

         Жахливими сторінками в історії нашої держави стали голодомори  1921-1923рр., 1932-1933рр. та 1946-1947 років.

      Голодомори в Україні був спричинений низкою факторів: суцільна колективізація селянських господарств, масове виселення за межі республіки кращих сільських трудівників, падіння сільськогосподарського виробництва в колгоспах, експорт зерна за кордон у великих розмірах, доведення колгоспам і одноосібникам нереальних планів хлібоздачі, заборона селянам виїжджати за межі села через запровадження паспортної системи та жорстокі репресії щодо сільського населення.

         Наймасовіших оборотів набув голод 1932-1933 років. В Україні за різни-ми даними він знищив від 3 до 10 млн. осіб. Одними з перших гинули малі діти. А скільки з них могли стати визначними особистостями, політиками, митцями... Щогодини гинуло 1000, щохвилини  17 українців...

         З усіх трьох голодоморів найбільшого впливу на Славутчину справив саме Голодомор 1932-1933рр., оскільки перший голод (1921-1923 рр.) зачепив в основному центральні та східні області України, а кількість жертв Голодомору 1946-1947 років ніхто й ніколи полічити уже не зможе... До цього, звісно, «доклало руку» комуністичне керівництво.

         Масштаби трагедії 1932-1933 рр. ми можемо простежити, проаналізу-вавши документи.

            Отож...  Початок колективізації...

Вже у березні-липні 1929 року були складені списки заможних господарств в селах Славутського району, наприклад, в селі Бараннє було 15 господарств, у Варварівці – 12, в Головлях – 10, у Дідовій Горі – 11, в Колом’є – 7, в Комарівці – 2,  в Корчику – 37, в Кривині – 10, Крупці – 18, Миньківцях – 25, і т.д. Разом – 263. Саме на ці господарства і був накладений обов’язок забезпечення до 80% здачі обсягу плану хлібозаготівлі. При цьому проводилася «експертна оцінка» комісією, що складалася з представників біднішого прошарку суспільства, а це, відповідно, призводило до неадекватного оцінювання реальних спроможностей господарств. Дуже часто такі особи керувались не реальною ситуацією, а з особистісними мотивами (наприклад, могло застосовуватись кількаразове обкладання куркульських господарств податками тощо).

       7 листопада 1929 року в газеті «Правда» була опублікована стаття Й.Сталіна «Рік великого перелому (до 12-х роковин Жовтня»), яка стала початком повної загальної колективізації сільського господарства.

            Колективізація «катком» пройшлась по українцях, давлячи морально і фізично. Вона суттєво знизила якість праці, різко знизилась врожайність зернових, спричинила кризу сільськогосподарського виробництва.

         Хоч на Славутчині колективізація сільського господарства була про-ведена в основному у 1931 році, пік непокори селян району припадав на 1930 рік. Постановою окружного комітету комсомолу було наказано обходити усі садиби сіл та забирати все  зайве (на думку активістів). Тоді у селян забирали все: від реманенту до збіжжя. Проти таких дій радянської влади постає 9 сіл Шепетівської округи. Силами Славутського прикордонного загону та спецзагоном ДПУ бунти були придушені, але час від часу спалахували знову в різних селах району.

            Станом на 1931 рік з 15264 господарств району в колгоспи об’єднано 8144 (53,4%). Таким чином, в районі було створено 83 колгоспи, колективізовано 34385,7 га орної землі (52%).

           Ще одним із заходів, спрямованих на боротьбу з селянським опором бу-ло так зване «укрупнення районів і сіл». Наслідком стала ліквідація хуторів та присілків, як правило, шляхом приєднання їх до більших сіл.

Норми плану хлібозаготівлі черговий раз зросли. Для зменшення їх зростання окремі представники влади району свідомо йшли на фальсифікацію даних, що рятувало життя селянам. Рівень виконання хлібозаготівлі з врожаю 1931 року все ж був низьким. Іншим фактором, який відіграв суттєву роль стали природні чинники. Так, у Славутському районі в цьому році градом було знищено 1000 га посівів. Не виконаними залишились також інші плани в других секторах заготівель (м’ясопродукти, картопля тощо). У випадку, коли селянин не мав можливості виконати умов, у нього конфісковували та продавали все майно.

     Постанова, прийнята на засіданні Славутського райвиконкому 29  вересня 1931 року, яка забороняла організаціям наймати селянина на роботу без спеціального дозволу правління колгоспу та інспектури праці, ще більше закріплювала його «кріпацький» статус. 22 жовтня 1931 року цим же Славутським райвиконкомом прийнято рішення максимального забезпечення виконання планів, зняття з фінансування ряду сільрад, застосування фінансових стягнень з них. В листопаді 1931 року в Славуті сформували Спецтрійку, на яку поклали завдання всіма засобами забезпечити виконання планів.

      Логічним став перехід спротиву селянства у активну форму. Так, за даними Укрколгоспцентру, в Славутському районі в жовтня 1931 року було спалено 25 господарств місцевих «червоних» активістів. Діяльність контрреволюційних угрупувань подавалась як «організована протидія колгоспному будівництву», їх «діяльність йде по лінії зриву господарсько-політичних кампаній, посилення антирадянської пропаганди, поширення провокаційних чуток з ціллю створення антиколгоспних настроїв та явного шкідництва».

         5 лютого 1932 року – ухвалено спільну постанову РНК СРСР та ЦК ВКП(б) «Про збиральну кампанію 1932 р.». Катастрофічна ситуація з продовольством стала відчутна вже в період підготовки до весняної посівної кампанії.

           7 серпня 1932 року прийнята постанова «Про охорону майна держав-них підприємств, колгоспів і кооперацій та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», так званий «закон про п’ять колосків». Токар Домка Іванівна (1912р.н., с.Бачманівка) так описувала ті місяці: «... Було підеш у поле, хто крепкий, шукали колоски, там їх витеребивши і зразу ж їли. А як зловлять, то б’ють. І так гонили, не давали збирати, геть дітей били...». Зі спогадів Василя Степановича Власюка (1922 р.н., с.Цвітоха): «...Нас, дітей, було у батьків п’ятеро. Мені (найстаршому) минуло 10 років. Від голоду у 1932 році помер наш батько. Ми, старші, тільки розвиднялося на дворі, бігли до лісу. Брали з собою жмені солі. Ходили по лісу весь день, шукали собі їжу. Їли все підряд: гриби, горіхи, жолуддя, щавель і пташині яйця. Усе це підсолювали. Коли перецвіло жито, ми накидались на колосся. Настали ягоди, і вже жили за рахунок них. Мати давала завдання: якщо не назбираєте горщик ягід, не приходьте додому. Отож старалися назбирати той горщик ягід додому, і тільки після цього мали право самі їх поїсти...»

        06.12.1932 року було прийнято ще одну постанову «Про занесення на чорну дошку сіл, які «злісно саботують» хлібозаготівлі». Занесення села, або району до цього переліку означало повну ізоляцію від усіх інших населених пунктів, від будь-якого матеріального, продовольчого, промислового постачання.

             Після занесення сіл на «чорну дошку» усі навколишні дороги і стежки перекривалися патрулями ДПУ-НКВС, які з сіл нікого не випускали. Закривалися магазини, школи, пошти, олійні, млини, розбивались жорна, вивозились насіннєві фонди. Люди в цих селах були приречені на смерть. На «чорні дошки» в Україні було занесено колгоспи 87 районів із населенням понад 5 млн. людей. 

            Славутському району, попри усі підстави для цього, пощастило туди не потрапити. Для району це мало би означати поголовну смертність населення.  Ось така інформація була подана в ЦК КП(б)У «Про хід загальнополітичних та громадських компаній в районі: станом на 05.03.1933 року парторганізація виконала план хлібозаготівлі, наданий з центру, на 105 %. Окремі сектори виконали подані їм плани в такому обсязі: колгоспи – 129, 3 %, контрактанти 83,3 %, твердоздавальники 100,9%».

     За даними інших документів, вказана інформація не відповідала дійсності. Прагнучи не допустити голоду, керівники Славутського району (секретар РПК Осіпов В.А. та голова РВК Чухрай А.О.) ігнорували вимоги КП(б)У про безумовне виконання планів хлібозаготівель, за що були зняті з посад і у червні 1933 року голову райвиконкому Чухрая Антона Оксентійовича виключили  з партії «за те, що протягом трьох років подавав невірні дані про стан селянського господарства району: інформував про виконання плану хлібозаготівель у 1932 року на 102,5%, тоді як план виконано на 56%».

        Заступник уповноваженого  Славутським прикордонним загоном Мікеєв інформував про «продовольчі труднощі» в Славутському районі: «Продтруднощами охоплена значна частина ділянки загону. У зв’язку з ростом продтруднощів серед населення ділянки загону значно зріс відсоток еміграційно налаштованих, при чому не лише окремих осіб і сімей, але й цілих груп населення (села Довжки, Клепачі, Понора і ряд інших). Переважна більшість еміграційно налаштованих свої настрої і дії пояснюють так: «Протягом місяця-півтора переживемо в Польші, а потім, хоч і перекинуть нас назад, то буде вже новий хліб…», «…За квітень-травень 1932 року прорвалося за кордон 18 одноосібників і 3 колгоспники, мають намір емігрувати ще 45 сімей, з них 34 сім’ї середняків-одноосібників і 11 сімей колгоспників». 

         З інформації Славутського райкому партії від 3 липня 1932 року: «65 колгоспів із 83 в районі хлібом не забезпечені. З області є телеграма про надсилання хліба для колгоспників, але поки що хліб не отриманий… В прикордонному селі Татарівці (тепер с.Веселинівка. Авт.) колгоспниця Корсун Ярина під час польових робіт вийшла на границю і, побачивши з того боку працюючих селян, стала їм кричати: «Дайте нам хліба, ми гинемо з голоду».

        З інформації секретаря Славутського РПК Котляра у ЦК КП(б)У від 03.07.1932 року: «За останній час на фаянсовому заводі опухло 15 сімей. Норми хліба для робітників і їх утриманців малі: 600 грам – для працюючого і 200 грам – для  утриманця…Однак це не вирішує питання з труднощами, які переживають робітники у зв’язку з поганим постачанням».

              За даними Вінницької обласної оздоровчої комісії станом на 17 травня 1933 року в Славутському районі голодом охоплено було 4 села (117 родин).

Згідно доповіді секретаря Славутського райкому КП (б)У Мотенка секретарю ЦК КП (б) У М.Попову, станом на 2 червня 1933 року, в районі з 92 населених пунктів голодом було охоплено вже 82, з них  особливо гостро – в 22 селах.  Зафіксовано 500 опухших від голоду, 19 випадків смерті.

          За інформацією РКП(б)У станом на 12.06.1933 року «продовольчі тру-днощі, особливо в одноосібному секторі, значно зросли. З 92 населених пунктів району гостро голодує населення в 40 селах, а саме: Манятин, Бачманівка, М.Правутин, Селичів, Колом’є, Піддубці, Татарівка, Тростянець, Хвощівська комуна, Хвощівка, Гориця, Романів, Нараївка, Крупець, Гута, Варварівка, Красностав, Яблунівка, Потереба, Хоросток, Киликиїв, В.Правутин, Хутір, Жуків, Бесідки, Волиця, Довжки, Клепачі, Лисиче, Марачівка, Мирутин, Ногачівка, Нетішин, Пашуки, В.Скнит, Стригани, Ріпище, Кутки, Хоровиця, Понора.  Встановлено загальну кількість опухлих від недоїдання по 40 населених пунктах (за неповними даними) – до 2500 чоловік, кількість смертних випадків від недоїдання – 180 чоловік.

           Продовольча допомога, виділена району на червень-місяць в кілько-сті 3 тисячі пудів, розподілена по селах. Несвоєчасне отримання продовольчої позики не дало можливості пом’якшити продовольчі труднощі в районі, в результаті чого населення харчується травою, щавлем, відходами з винокурного заводу (брагою).

          За інформацією райкому партії «станом на 20.08.1933 року по колгос-пах Славутського району потерпілих від голоду – 4520 сімей, з них гостроголодуючих – 2527, опухлих людей – 2135 чоловік, померлих – 229  чоловік. Із загальної кількості одноосібних господарств (800) потерпілих від голодування – 4306 сімей, гостроголодуючих – 2788 сімей, опухлих – 3422 чоловіки, померлих – 689 чоловік».  

            Слід зауважити, що загострення голоду значно вплинуло на психічний стан населення. Це можна було охарактеризувати і зміною харчових звичок, зокрема споживанням у їжу різних відходів виробництва, розриття скотомогильників і споживання мертвих тварин. Найжахливішою формою психічних розладів стало людоїдство (зафіксовано було 2 випадки в районі).

Голод призвів також до посилення спроб прориву кордону і втечі селян до сусідньої Польщі.

        Голодомор приніс жахливі масові смерті серед населення Славути і Славутського району, посилив спротив люду проти встановлення радянської влади та його міграцію. Невиліковний слід залишився й на психоемоційному здоров’ї українців. Червона влада таки повалила на коліна велику потужну силу, український народ, який ще багато десятиліть після того не міг голови піднести і дати відсіч кривавому тирану.

Аліса САКАЛЮК,

 науковий співробітник

Славутського історичного музею

28 жовтня. День визволення України

від німецько-нацистських загарбників

Ми пам’ятаємо…

        «З метою всенародного відзначення визволення України від нацистських загарбників, вшанування героїчного подвигу і жертовності українського народу у Другій світовій війні» свято 28 жовтня було встановлено в Україні згідно Указу Президента № 836/2009  від 20 жовтня 2009 року. В цей день традиційно вшановують пам’ять воїнів, які загинули в боях за визволення України, та населення, яке постраждало від дій нацистських окупантів.

         Друга світова війна, тривалістю у цілих шість років, залишається одним із найбільших збройних конфліктів в історії людства. У війні брала участь 61 країна з населенням близько 1,7 млрд осіб, а бойовими діями були охоплені Європа, Східна Азія, Африка, Близький Схід, Атлантика і Тихий океан.  Воєнні дії велися на території 40 держав.

       В ході війни саме на території України відбулися ключові битви за визволення Європи від нацизму. За словами американського журналіста Єдгара Сноу, який побував в Україні в січні 1945 року дізнаємось, що Друга світова війна була, насамперед, українською війною, бо жодна інша європейська держава не зазнала таких страшних руйнувань. Так, нацистами було знищено понад 250 українських сіл, у тому числі 171 на території «партизанських областей»: Волинській, Житомирській, Сумській, Чернігівській. Було зруйновано 700 міст і більш ніж 27 тисяч інших населених пунктів. Переважна більшість населення України, понад 30 млн, перебували в нацистській окупації, майже 10 млн. жителів залишилися без даху над головою. А загальні демографічні втрати України внаслідок війни 1939–1945 років склали 10,4 млн осіб, у тому числі майже 8 млн осіб через надсмертність і 2,4 млн осіб ненародженими.

       Отже, багато українських міст і сіл зазнали руйнувань або, взагалі, знищень у роки Другої світової війни. Війна, немов чорним крилом, вкрила весь Славутський край та назавжди закарбувалась у пам’яті краян жахом, пов’язаним з болем та відчаєм.

       Окупація Славутчини тривала тридцять місяців. За цей час в місті загинув кожен другий житель, повністю спалено шість сіл. На каторжні роботи в Німеччину було вивезено 4057 жителів Славутчини. Багато жителів краю загинули у створених нацистами тюрмах, гетто, концтаборах. Так, нацистами було розстріляно 5016 громадян єврейської національності, а у відділенні табору Грослазарет №301, який дислокувався в місті Славута на території військового містечка з вересня 1941 року та згодом заміненим на прибувший із міста Шепетівки у березні 1943 року шталаг №357, за офіційними даними Надзвичайної Державної Комісії, загинуло 150 тисяч військовополонених.

        В умовах жорстокого терору та насилля радянські люди ставали на шлях боротьби з ворогом. У місті Славуті та селах району у 1941-1942 рр. діяло понад 20 підпільних антинацистських організацій, зокрема, в грудні 1941 року був  створений міжрайонний підпільний комітет, який очолював боротьбу з окупантами на території Славутського, Шепетівського, Грицівського, Антонінського, Ізяславського, Білогірського, Берездівського, Старокостянтинівського районів Кам’янець-Подільської області та тримали зв’язок з підпільниками Новоград-Волинського, Бердичева, Житомира, Рівного, Києва. Понад 1500 мешканців міста і району стали підпільниками і партизанами.

            З ворогом боролися не тільки військові на фронтах, а й дорослі і діти, люди похилого віку і жінки. Серед партизанів і підпільників Славутчини було чимало дітей і підлітків. У списках народних месників району 92 дитини, найстаршим з яких у 1941 році виповнилося 15 років.

Співвітчизники гинули на фронтах війни і у ворожому тилу, гинули за рідну Батьківщину, бо не хотіли коритися окупантові. Це 7585 мешканців Славутчини, 718 жителів міста Славути.

            Друга світова війна стала страшним лихом для українців. Пам’ятаймо та вшановуймо пам’ять кожного, хто боровся з нацизмом, а також усіх жертв. Не забуваймо: той, хто захищає свою землю, завжди перемагає. Ця пам’ять робить нас сильнішими. Вона – запорука того, що в майбутньому подібна трагедія не повториться.

             Ми пам’ятаємо…

Олена МАКОГОНЧУК,

молодший науковий співробітник

Славутського історичного музею

Просте та незвичне

(Історія одного експонату)

     «Як Ви вважаєте, що це за пристрій?» - такими словами екскурсовод музею починає свою розповідь про оригінальний музейний предмет, що експонується в залі «Українська оселя селянина кін. ХІХ-поч. ХХ ст.». Хтось каже, що то – до коси приладдя, інші називають інвентарем для печі. І дуже зрідка хто називає правильно призначення предмета, що скромно стоїть в куточку оселі…

     В житті кожної людини найголовніше та найважливіше місце відіграє сім'я. Від одного лиш слова віє теплом, добром та затишком.

        Невід'ємною частиною щасливого життя була українська хата – затишна будівля під солом’яним чи очеретяним дахом. Оселя кінця ХІХ-поч. ХХ ст. вирізнялася цікавим та оригінальним внутрішнім наповненням. Серед речей щоденного хатнього вжитку можна було віднайти рубель, прач, барило, маслобійку, корито, ступу, ночви, жорна, горщики-близнятка, макітру, жлухто. Зазвичай українська родина була багатою дітьми: у сім’ях зростало по 8-13 дітей. Тому оселя доповнювалась колискою, ходунками – ці предмети найчастіше приковують погляди відвідувачів музею. І якщо колиска в різних регіонах України виглядала практично однаково, то вигляд ходунків залежав від винахідливості батьків.

        Вперше в історії свідчення про появу дитячих ходунків, як пристрою для отримання та відпрацювання навиків ходіння, було зафіксовано на одному з художніх полотен – на картині 1485-1490 років «Немовля Христос в ходунках» Ієроніма Босха (нідерландського художника, відомого майстра Північного Відродження). На цій картині, розміщеній в Музеї історії мистецтв у Відні (Австрія), зображена дитина, яка йде, спираючись на триколісні ходунки з дерев'яними колесами.

      У Славутському історичному музеї скромно в куточку стоять оригінальні ходунки. Вони належали родині Яцюків села Ташки Славутського району, в якій виросло вісім дітей.

    Для виготовлення цих ходунків було затрачено мінімум зусиль, але користь та зручність відчула Ганна Лук'янівна. Їх творцем був люблячий чоловік та хороший батько дітей Яцюк Ганни. Оскільки мати сама мусила вправлятись зі всіма дітьми (тато був на роботах у полі), то ходунки, які направду змогли допомогти у вихованні дітей, виявились дуже помічними.

      Отже, ходунки являли собою дерев'яну палицю, яка кріпилася з одного боку до стелі, а з іншого до підлоги (підлога була глиняною) та мала прироблене збоку кільце на рівні грудей дитини. Кільце слугувало своєрідним тримачем, що забезпечувало підтримку та безпеку маляти. Мама, яка мала багато хатньої роботи, залишала її в ходунках майже на цілий день. Дитинка в ходунках практикувалася ходити, тут же й відпочивала, могла навіть заснути.

        Молодші діти, які народилися в сім'ї Ганни Лук'янівни, навчалися ходити саме у цих ходунках.

         Використання ходунків дійшло й до нашого часу. Зберігши своє основне призначення – вироблення навиків ходіння, ходунки для малечі значно вдосконалились та отримали багато нових й цікавих функцій, а саме:

       - можливість безпечного пересування самому по всьому будинку, а отже і дослідження навколишнього простору та розширення кругозору;

     - отримання яскравих вражень і задоволення, бо ходунки, які оснащені різноманітними цікавинками, сприяють інтелектуальному, емоційному і соціальному розвитку;

        - рухаючись в ходунках, малюки зміцнюють м'язи.

        Справді, такі помічні у вихованні, ходунки значно полегшують життя, бо дарують мамі більше часу для відпочинку, а дитині – масу задоволення від нового заняття – ходьби.

    Згодом, Яцюк Ганна Лук'янівна, була нагороджена орденом «Мати-героїня».

        А чи кожен українець може розповісти про історію свого народу, його  звичаї та традиції, або просто про ті речі, які роблять наше буденне життя простішим?

Олена МАКОГОНЧУК,

молодший науковий співробітник

Славутського історичного музею

Трагедія Бабиного Яру

А.П.Сакалюк,

науковий співробітник

 Славутського історичного музею

          Лушнікова Олександра ; Син: Лушніков Микола

       Олександра Лушнікова та її син Микола були жителями міста Славута, Кам’янець-Подільської (сьогодні Хмельницької) області. Якось вночі 1942-ого року Лушнікова відкрила двері свого будинку незнакомому чоловікові, весь одяг якого був у крові. Його звали Єфим Фарбман, він був поранений в ногу та сильно ослаблений від втрати крові. Єфим розповів Олександрі, що зміг вибратися з рову, поряд з яким розстрілювали усіх євреїв сусіднього міста Шепетівка. Три місяці Фарбман залишався в домі Олександри. Відновив сили та прийшовши в себе після поранення, він вирішив приєднатися до радянських партизанів. Він пішов у ліс, де Лушнікова з сином побудували йому укриття, в якому Єфим прожив вісім місяців, а потім зміг приєднатися до партизанів. Впродовж  усього цього часу Лушнікови приносили йому їжу та піклувалися про нього. Після війни Єфим Фарбман продовжував підтримувати стосунки з Олександрою та Миколою Лушніковими і допомогав їм матеріально. Зв’язок перервався у 1970-их роках і поновився у 1990-их, вже післе того, як Фарбман поїхав у Ізраїль. 16 вересня 1999 року Яд Вашем удостоїв Олександру Лушнікову та її сина Миколу почесним званням «Праведник народів світу».

Марчук Іван, Кондрашов Олександр, Туркевич Катерина, Українець Марія.

    Іван Марчук жив у місті Славута, Кам’янець-Подільської (сьогодні Хмельницької) області та працював садівником. До початку війни йому було біля шестидесяти років. З 1930-их рр. чоловік та дружина Брандвайни та їх дочка Марія орендували кімнату в будинку Марчука. Німці окупували Славуту 7 липня 1941-го року, а в січні 1942-го року єврейська сім’я Брандвайн була змушена перебратися в організоване у місті гетто. Іван періодично відвідував їх. Когда вбили голову сім’ї Брандвайн, Марчук запропонував допомогу 13-річній Марії. Трохи  поміркувавши, мати Марії вирішила прийняти допомогу від Івана. Згодом, вночі Марія втекла із гетто зі своєю подруго. Ітою Клігельман. Вони відправились прямо до будинку Марчука, який був радий прийняти їх у своєму домі. Іван був незламний у своєму бажанні будь-якою ціною врятувати життя дівчаток. Через декілька днів Іван зрозумів, що він не в силах зберегти в таємниці присутність дівчаток в своєму будинку – він був змушений із ким-небудь поділитися і розповів про дівчаток двом своїм сусідкам: Катерині Туркевич та Марії Українець. Обом жінкам було біля 30-ти років, і в них були маленькі діти. Вони погодились допомагати Іванові турбуватися про єврейських дівчаток. Так і сталося, що протягом наступних двох місяців про дівчаток піклувалося троє людей, в кожного із них був приготований прихисток. В цей же час Марія та Іта налагодили зв’язок зі своїм шкільним другом Олександром Кондрашовим.

        З  відчуттям співчуття до дівчаток, він прокрався у кабінет свого батька, який працював директором місцевої школи, і взяв зі столу два свідоцтва про народження українською мовою. З цим документом Іта, що сильно хвилювалася про долю своїх родичів, вирішила таємно відвідати їх в гетто. По дорозі назад в ній признали єврейку, спіймали і стратили. Після цих трагічних подій Марія вирішила покинути місто. Вона відправилась в сільську місцевість і там знайшла роботу няні. З часом роботодавці Марії, не дивлячись на її свідоцтво про народження, почали підозрювати, що вона єврейка. Марія знову повернулася  в Славуту і протягом трьох місяців ховалася поперемінно в Марчука, Туркевич та Українець. Заспокоївшись та повіривши в себе, вона знову пішла з міста і стала бродити по окрузі під вигаданим ім’ям. В березні 1943-го року Марію спіймали та відправили на примусові роботи в Німеччину. Там вона працювала й жила під українським ім’ям аж до самого звільнення, а тоді повернулась в СРСР. В 1970-их рр. Марія (до того часу Борк) емігрувала в США. В 1990-х рр. вона відновила зв’язок з Марією Українець та Олександром Кондрашовим. Двоє других її рятівника до того часу померли. 10 квітня 1994 року Яд Вашем удостоїв Івана Марчука, Катерину Туркевич, Марію Українець та Олександра Кондрашова почесним званням «Праведник народів світу». 

                                                                                                                А.П.Сакалюк,

науковий співробітник

 Славутського історичного музею

ЗНИК  БЕЗВІСТИ?..

        Про них мало говорили, та й нині нечасто згадують...  У СРСР про цих людей не прийнято було розповідати, адже це кидало чорну тінь на героїчну велич «Великої Перемоги», та зайвий раз нагадувало, що такі ж табори будувалися й для власних «ворогів народу».

   Для пересічної людини концентраційний табір асоціюється  з нацистським режимом Адольфа Гітлера. Але... Спочатку концентраційними таборами називали спеціально створені місця ізольованого утримання громадянського населення країни-противника на час воєнних дій. Вперше такий спосіб обмеження волі був застосований іспанцями проти кубинців у 1895 році. Сам термін «концтабір» з’явився в Британській імперії під час англо-бурської війни 1899-1902 років у Південній Африці. З 1918 року в Радянському Союзі існували «трудові табори», в яких утримувались в’язні. Пізніше наймасштабнішою стала створена в 1930 році система виправно-трудових таборів Головного управління таборів «ГУЛаг». Перший гітлерівський концтабір Дахау було створено аж у 1933 році.

         Проте табори Третього Рейху виявилися найбільш жорстокими, майже всі належали до категорії та­­борів з високою смертністю, го­­лодом, тортурами, масовими роз­­стрілами.

          За 1933-1945 роки через концтабори СС пройшли близько 2,3 млн людей, з  них щонайменше 1,7 млн загинули. Але термін «концтабір» в системі Третього Рейху мав конкретне значення: табір, призначений для трудової експлуатації в’язнів, який підпорядковувався Головній інспекції при Головному управлінні СС. Таких таборів було 22. Крім того, в системі концтаборів були табори знищення (Майданек, Белжец, Собібор, Треблінка, Кульмгер і Тростянець). Решта – пересильні табори для євреїв (як Терезієнштадт) і концтабори для «перевиховання молоді».

     Сьогодні, на жаль, неможливо назвати навіть приблизну кількість українців, що пройшли через табори гітлерівської Німеччини. По-перше, далеко не скрізь і не завжди велась реєстрація ув’язнених. По-друге, дуже часто в графі «Громадянство» вказувалось  «росіянин», «поляк», «чех» тощо.

        На окупованих  українських  землях німецькі табори мали чітку систему їх організації та ділились на наступні категорії:

               1) пункти тимчасового утримання військовополонених (як правило використовувались колгоспні будівлі, клуби, шахти тощо);

               2) збірний армійський пункт військовополонених (оточена колючим дротом територія);

         3) дулаг  (дурхганстабір) –  тимчасовий  транзитний  пересильний пункт, де офіцерів відділяли від сержантів та рядових. Термін утримання до півроку;

       4) шталаг  (штандарт  табір) – табір для постійного утримання військово-полонених);

               5) офлаг – табір для офіцерів;

       6) тейлаг – штрафний  табір  з особливо жорсткими  умовами утримання;

               7) грослазарет;

               8) табори, де здійснювались досліди над полоненими (ці табори були засекречені);

               9) табори примусової праці для євреїв (з серпня 1941 р.);

               10) пересильні табори для остарбайтерів;

               11) табори для цивільного населення (умовна назва, яку історики дали тим таборам, офіційне призначення яких поки не вдалося з’ясувати);

               12) виправно-трудові табори, що передбачали фіксований термін утримання (21-56 днів), в той час, як до концтабору людина потрапляла на невизначений строк;

            Деякі табори змінювали своє призначення, іноді по кілька разів.

       Для Славути німецька система знищення ворогів є добре знайомою, адже немає славутчанина, який не знав би про Грослазарет Славута (офіційна назва - «Stammlager 301. Slavuta Zweiglager – «Шталаг 301. Відділення в Славуті»), який діяв на околиці міста протягом усієї окупації міста. Про масову загибель військовополонених у Славутському концтаборі в 1941-1943 рр. йшлося на Нюрнберзькому процесі над військовими злочинцями Німеччини. Згідно повідомлення Надзвичайної державної комісії по розслідуванню злодіянь німецько-фашистських загарбників у грослазареті загинуло близько 150 тис. військовополонених. Нині військове кладовище нацистських таборів, що діяли у Славуті, має статус пам’ятки історії місцевого значення.

         Вихідці з України були і в Аушвіці, і в Бухенвальді, і в Равенсбрюку, і в Дахау, в інших концтаборах нацистської Німеччини. Вони розчинилися в морі інших національних груп: «росіян» (громадян СРСР), «поляків», «угорців», «румунів». Сьогодні це створює труднощі в пошуку та систематизації інформації про наших земляків, яких також не оминула гірка доля «табірної м’ясорубки».

          Нині важливо пам’ятати і те, що жителі Славутчини також проходили нацистські табори по всій території бойових дій Другої світової війни. Багато з них досі вважаються зниклими безвісти. Багато віднайдених останків назавжди так і залишаться невідомими.

        Після завершення війни в Європі чимало нацистських концтаборів у радянській зоні окупації перешли в управління НКВС, який зробив із них свої спецтабори. Тобто їхній відлік жертв не припинився, а лише почався заново. В СРСР до збереження пам’яті про в’язнів нацизму на окупованій території ставилися недбало. Досить уже того, що після повернення в’язнів з-за кордону, їм доводилося проходити через фільтраційні табори, оскільки вважалися зрадниками Союзу.

     В Славутському історичному музеї проводиться дослідження про перебування  наших земляків в концтаборах в роки Другої світової війни. На сьогодні вже відомо близько 120 імен жителів Славути і Славутчини, що фігурують в архівних документах, особових картках в’язнів концтаборів, списках безповоротних втрат Радянського Союзу, донесеннях про військовополонених і т.д. Пошук триватиме й надалі.

            Про пережиті жахіття, про прощання подумки з життям і безнадію на виживання в тих умовах могли розказати лиш одиниці, кому вдалося якимось чином залишити стіни табору.

         Зі спогадів Івана Трифоновича Дідушка, уродженця с.Сьомаки, який юна-ком  протрапив до Аушвіцу – одного із найбільших нацистських концтаборів, що існував із кінця травня 1940 до січня 1945 року біля міста Освенцима, дізнаємось моторошні подробиці життя ув'язнених.

       «…В таборі нас відразу направили в баню: помили з пожежного насоса холодною водою, постригли голови наголо та намастили смердючою маззю, видали мішок з табірним номером та одяг: брюки та піджак в смужку – одна смужка чорна, а друга – блакитна, спіднє – труси, майку та дерев’яне взуття. Кожен окремо отримав картонний папірець із табірним номером, який носився на грудях з лівого боку та на штанах вище коліна також зліва. Якщо полонені прибували з Радянського Союзу, то перед номером ставили чорний кубик. Так робили всім, хто потрапляв в Аушвіц. В полоненого тепер не було ні прізвища, ні імені – їх було видно по кубикові. Кубики ці були різні: у німця – зелений, у француза – коричневий, у поляка – вишневий, у євреїв – жовта шестикутна зірка….

          … О 6-й годині вечора всі знову приходили на плац і там починали карати «винних». Стояв стілець, на якому били дошками, шлангами – хто на що «заробив», а духова музика грала марш. Такі заходи закінчувалося десь о 8-9-й годині вечора…. За весь час перебування в Аушвіці з грудня 1942 року по листопад 1943 року був я побитий багато разів. Але сім разів запам’ятається на все життя: 2 рази – гумовим шлангом, 2 рази –  дошкою, а то чобітьми так, що розсікає шкіру…

          В таборі були посаджені яблуні, на клумбах ріс горох. Тисячі людей ходили голодними, але ніхто не рвав. Вирвеш – відіб’ють м’ясо від кісток, а тоді направлять в крематорії, де давали спеціальні уколи в спину та ставили тушшю чорний знак, який не змивався ні холодною, ні теплою водою.

        … В грудні 1943 року мене перевели в робочий табір, де я працював в цеху по виробництву шлакоблоків. При високому зрості тоді я важив 32-35 кг. Все те, мені треба було пережити в 17 років і залишити в пам’яті на все наступне життя.»

         Згідно з  рішенням  Генеральної  Асамблеї ООН, з 1991 року 11 квітня у світі відзначається День визволення в’язнів фашистських концтаборів. Цю дату було встановлено в пам’ять про інтернаціональне повстання в’язнів найбільшого концентраційного табору – Бухенвальд. Саме 11 квітня 1945 року останній в’язень вийшов із його воріт із сумно відомим написом «Jedem das Seine» – «Кожному своє». Після цього хвиля звільнень досягла інших концтаборів – Дахау, Освенціма, Майданека тощо.

        Метою Міжнародного  дня визволення  в’язнів  фашистських конц-таборів є збереження історичної пам'яті про трагічні події Другої світової війни, що забрала життя мільйонів людей, загиблих у нацистських концтаборах, гетто та місцях примусового утримування.

А.П.Сакалюк,

науковий співробітник

 Славутського історичного музею

Біль «чужої» війни

    15 лютого українці вшановують учасників війни в Демократичній Республіці Афганістан. Цей день відзначається офіційно, відповідно до Указу Президента України № 180/2004 від 11 лютого 2004 року, і має назву «День вшанування учасників бойових дій на території інших держав».

         Розпочавшись 27 грудня 1979 року, «афганська» війна тривала майже 10 років і була надзвичайно жорстокою та кривавою. Понад 500 тис. радянських воїнів брали участь у бойових діях в Афганістані, з них загинуло близько 15 тис. В гарячу точку ДРА в 1979 році було направлено понад 150 тис. українців. Більше 3 тис. громадян України загинуло в Афганiстанi, 8 тис. повернулися в Україну пораненими або інвалідами, близько 60-ти вважаються полоненими та безвісті зниклими.

        Не оминула війна в Афганістані і наших земляків. Починаючи з грудня 1979 року до повного виведення обмеженого контингенту радянських військ з Демократичної Республіки Афганістан пройшли сувору школу афганської війни 251 мешканець нашого міста та району (в межах нинішніх Берездівської, Ганнопільської, Крупецької, Нетішинської, Славутської, Улашанівської територіальних громад), з них: 12 офіцерів, 24 прапорщика, 210 солдатів і сержантів, 5 жінок. 9 славутчан загинуло, 1 пропав безвісти, 4 повернулися інвалідами війни. 70 славутчан за мужність і військову доблесть нагороджені орденами і медалями, з них 7 – посмертно.

       Про кожного з них, про їх відданість клятві та особисту мужність мо-жна було б написати книгу. Відвідувачі Славутського історичного музею мають змогу побачити їх портрети, особисті речі у постійно-діючій виставці «Славутчани – учасники війни в Республіці Афганістан».

       Особливо важко усвідомити, що на «чужій» війні загинули юнаки, які вдома були опорою та підтримкою. Кожен солдат, перебуваючи на службі, сумує за рідною домівкою, хвилюється за своїх рідних. До прикладу, зовсім юний воїн Тетерук Борис Миколайович з с.Улашанівка писав додому листи бо знав, що саме вони з’єднують його з рідними та не дозволяють впасти духом. Від листів віє спокоєм, затишком, і жодного слова тривоги. (Збережений стиль оригіналу)

        «Доброго дня, мої дорогі мама і сестричка Люба!!! З великим солдатським привітом до Вас ваш син і брат Боря. Ось вирішив написати Вам невеликого листа. У мене все нормально, чого і вам бажаю. Зараз лечу в Ташкент, з Москви вилетіли в 19:00, а прибудемо в 23:20. Три дня до того був у Львові, де зустрів свого друга. Ми були в учебці в одному взводі, він мій земляк із Старокостянтинівського району. Але ми разом не поїхали, мабуть приїде пізніше. Зараз стюардеса несе вечерю, будемо їсти.

     Ми вже повечеряли і я продовжую писати свого листа. В дорозі мені виповнилося 20 років. З Ташкенту будемо їхати потягом ще одні сутки.  Ви за мене не переживайте, все буде добре. Я виконаю свій обов’язок перед Батьківщиною. Да, коли приїхали в Москву було дуже холодно, не те що в нас на Україні, а коли приїдемо на нове місце, то буде жара.

        На цьому буду закінчувати свого листа. Передавайте великий привіт всім нашим сусідам. Через один час будемо в Ташкенті.

         До побачення. Міцно цілую Вас, ваш син і брат Боря.

        Люба, а ти себе бережи і допомагай мамі.

        Наступного листа напишу з нового місця».

       У ще одному своєму листі юний афганець розповідає про життєві будні та маленькі радощі, які зустрічаються на шляху у зовсім новому й такому незнайомому місті.

         «Привіт із Мари!

         Здрастуйте мої мама і сестричка Люба!

      З великим солдатським привітом і побажаннями всього найкращого. От пишу вам другого листа: першого написав коли летів в Ташкент, а зараз пишу із міста Мари. У мене все добре, чого і вам бажаю. Зараз знаходжусь на полігоні, вивчаю нову техніку. У через місяць поїдемо в Афганістан. Тут тепло 35-40С. Уже звикаю до цього клімату, кажуть в травні тут було 60 градусів тепла. Їв кавуни, дині, помідори. Вдень дуже багато мух, а ввечері – комарі, але мало. Тут зі мною багато знайомих хлопців, всі ті, що були разом зі мною на учебці. Є земляки. За мене не хвилюйтесь, все буде добре, Ви себе глядіть… Передавайте всім сусідам великий привіт. На цьому буду завершувати свого листа.

         Міцно цілую Вас, ваш син і брат Боря».

        До слова, в Республіці Афганістан наш земляк перебував з березня 1980 року. Брав участь в бойових операцій, де проявляв себе сміливим і рішучим воїном. В бою 17 грудня 1980 року, надаючи допомогу пораненому товаришу, був смертельно поранений.

      В жовтні 1993 року відбулося відкриття пам’ятника воїнам афганцям міста Славути та Славутського району, які загинули під час бойових дій в Афганістані. Пам’ятник був виготовлений на заводі ЗБВ м. Славути на кошти ветеранів Афганістану, які були зароблені на суботниках, особистих внесків тощо. 26 грудня 2015 року в місті у «Сквері пам’яті» було відкрито 10 меморіальних плит славутчанам, які загинули в Республіці Афганістан.

         Хоча й віддаляють від нас роки ту несправедливу «чужу» війну, ми все ж маємо пам’ятати учасників війни: чи то юнаків, які згубили своє молоде життя, чи тих, хто пройшов через цю війну і нині заслуговують на розуміння та подяку. Здавалося б рани загоїлись, у пам’яті все рідше з’являються страшні спогади – та смерть побратимів залишиться у пам’яті назавжди.  Вічна світла пам’ять загиблим. Глибоку шана тим, що вистояли.

О.С. Макогончук,

молодший науковий співробітник

Славутського історичного музею

 Чому не гідні ми були життя?

       27 січня у світі вшановують пам'ять осіб єврейської національності, які зазнали переслідування та масового винищення в роки Другої Світової війни. Ще 1 листопада 2005 року Генеральною асамблеєю ООН було прийнято Резолюцію № 60/7, у якій говориться, що «Голокост, який привів до знищення однієї третини євреїв і незліченної кількості представників інших національностей, буде завжди слугувати всім людям пересторогою про небезпеки, які приховують у собі ненависть, фанатизм, расизм та упередження…».

         Друга Світова війна – це чорна пляма, яка розпливаючись залишила по собі великий, гіркий та болючий слід. Війна принесла нам багато жертв, забрала життя співвітчизників, назавжди втрутилася в генофонд усіх націй-учасників війни. Одна річ, коли гинуть в боях чи в тилу ворога ті, хто сміливо та відважно бореться та віддає життя за рідну Батьківщину, а зовсім інше – коли знищення відбувається лише за етнічною приналежністю.

     Слова «Голокост», «Шоа» знайомі багатьом. Це слова болю, страху, жорстокості. Німецькі окупанти основним своїм завданням вважали створення арійської раси, яка є «расою людей першого сорту». Відповідно, нацистська расова доктрина визначала, що німці – це «арійці», які належать до вищої раси, а євреї вважалися Untermenschen – недолюдьми. Отож, базуючись на дискримінаційних заходах, расова політика окупантів з часом переросла у масові страти.

     Прагнення «очистити» світ від єврейського населення передбачало створення таборів знищення, масові розстріли. Зокрема, на українських землях велика кількість єврейського населення загинула від куль у протитанкових ямах чи ровах, які викопували військовополонені, місцеве населення чи самі жертви.

         Яким чином Голокост пов’язуємо із Славутчиною? Відомо, що від першої половини 16 століття до березня 1942 року євреї проживали в багатьох селах Славутського району: в Красноставі, Берездові, Ганнополі, Киликиєві, Старому Кривині, Довжках, Манятині. Славута вважалася єврейським містечком. Так, станом на 1932 рік у Славутському районі проживало понад 9,5 тис. євреїв, у Славуті – близько 5 тис. (це було більше половини всього населення міста).

Переслідування осіб єврейської національності розпочалося з початком окупації. У липні – серпні 1941 року біля 800 працездатних євреїв м.Славути під виглядом відправки на роботу вивезли у ліс в напрямку Шепетівки і розстріляли. У серпні 1941 року розстріляно біля 80 євреїв с.Ганнопіль, кілька десятків з с.Киликиїв та багато сімей з інших сіл.

         Зі  спогадів місцевого жителя с. Красностав Прокопчука:  «Вранці 31 серпня, у понеділок, село було піднято на ноги. За командою німецького офіцера колона з євреями в супроводі німецьких мотоциклістів і машин рушила дорогою на Шепетівку. В колоні йшли діти, старики, жінки, все єврейське населення. За селом німці повернули колону до лісу. Зчинився плач, крики, люди все зрозуміли. Під натиском поліцаїв колона прийшла вглиб лісу і вийшла на галявину. Карателі підігнали людей ближче до ям і розстріляли всіх. Крики, кулеметні черги було чути аж у селі». Так загинуло 783 мешканці с.Красностав, але за даними Акту державної комісії з розслідування злодіянь фашистських загарбників у селі знищено 957 євреїв.

       А ще для повного знищення євреїв зганяли в гетто – спеціально організовані трудові, концентраційні табори і табори знищення. Нездатних трудитися вбивали відразу, решта була приречена на смерть від голоду і хвороб. Концентраційні табори – гетто, куди поміщали євреїв з навколишніх сіл були створені і у селах Ганнопіль і Берездів.

          Гетто існувало й у м.Славута в районі сучасної швейної фабрики. У березні 1942 року сюди почали зганяти євреїв із сусідніх сіл, зокрема тих, які залишились в живих (після знищення єврейського населення сіл Красностав і Киликиєва): старих та немічних знищили відразу по прибутті. Кривава акція відбулась влітку 1942 року: біля 300 немовлят кинули живими у криницю, а інших погнали на страту на східну околицю, де розстріляли. На місці розстрілу всіх змусили роздягнутися догола і лягти у велику яму, після чого пролунали автоматні черги. Трупи і поранених присипали землею. Прибувала нова колона і все повторювалось. Очевидці розповідають, що земля на могилах ворушилась ще наступного дня.

         Незважаючи на усі переслідування, знущання та ганебне ставлення, деяким із жителів вдалося врятуватися. Це житель села Берездів Шпігель Дмитро Ісакович, який після розстрілу на єврейському кладовищі в 1941 році залишився живим й виліз із могили. Згодом утримувався в Славутському гетто. Згодом напросився гнати коней до фронту, а по дорозі втік від поліції. Також Малінська Софія Йосипівна, яка родом із села Довжки. Утримувалася дівчина в гетто сіл Ганнополя та Берездова, міста Славути. По дорозі до місця розстрілу під Славутою здійснила втечу з колони. Маленький хлопчик із міста Славути, 1939 року народження, Шаталов Леонід Олексійович, разом із матір’ю утримувався в Славутському гетто. Був врятований батьком, який забрав його, підкупивши поліцая.

         Всього Славутчина налічує близько 15 братських могил, де розстріляно євреїв. За офіційними даними Державного архіву Хмельницької області, у 1941 – 1942 роках німецько-фашистськими загарбниками розстріляно 5016 мирних громадян єврейської національності Славутського району, з них – 2296 євреїв міста.

      Про весь жах, який довелось пережити мирним жителям єврейської національності сьогодні зможуть розповісти безліч книг, написаних про трагедію. Але спогади та історії, які розповідали самі очевидці, відгукнуться болем та назавжди закарбуються у пам’яті читача.

     Пригадує житель села Дяків Славутського району, Семенюк Василь Миронович, 1930 року народження: «Літом 1941 року я з іншими хлопцями пас корів в урочищі Бутик (між селами Дяків і Сьомаки), там росла гречка і ріпак. У день розстрілу жали ріпак, у полі було багато людей. З Берездова під’їхали машини з євреями. Я ще бачив, як висаджували євреїв з машин. Майже всі вони були з віниками. Німці наказали відійти подалі тим, хто пас корів і був у полі. Ми погнали корів додому, люди з поля також вертались у село. В селі було чути постріли і розрив гранат. Після обіду ми знову погнали корів в урочище. Я ходив дивитися на місце розстрілу. Яма з вбитими ледь була прикрита землею. Скрізь червоніла кров. На землі лежало багато віників (Приречених заставили взяти віники нібито для того, щоб прибирати залізничну станцію). Місцеві жителі розповідають, що на деревах поблизу ями висіли шматки одягу від розриву гранат у ямі». Тут розстріляно понад 50 берездівських євреїв.

            Нам сьогодні важко зрозуміти та усвідомити весь жах, який змушений був пережити єврейський народ: сльози матерів, відчай батька, безсилого перед неминучим… Співчуваючи, схилімо голови у жалобі – в знак пам’яті та непоправної втрати.

Олена Макогончук,

молодший науковий співробітник

Славутського історичного музею.

День, який нас об’єднав

У пам’яті людській…

        Січень 1944 року назавжди закарбувався у пам’яті багатьох славутчан, адже рідне місто Славута було визволене з-під німецько-нацистського ярма.

Друга світова війна була однією з найбільш жорстоких подій в історії сучасного світу. У війні взяло участь понад 60 країн, постраждало 80% населення усієї земної кулі. Участь у бойових діях брали понад 100 млн осіб. Воєнні дії відбувалися на територіях 40 країн світу. Втрати та руйнування були колосальними. За різними підрахунками, кількість жертв внаслідок війни варіюється від 7 до 41 млн осіб. Зокрема, вчені Українського інституту національної пам’яті зазначають, що кількість загиблих співвітчизників у роки війни та кількість убитих по всьому світові становить, відповідно, 8 млн осіб та 65 млн осіб.

        Друга світова війна, перш за все, передбачала ліквідацію суверенітету завойованих територій, повне економічне пограбування. Відтак, багато міст і сіл зазнавали не просто руйнувань а й, взагалі, знищень. Інститут Національної пам’яті України у роки війни втрати на Славутчині подає у таких цифрах:  

     –  на фронтах війни загинуло 7585 жителів Славутського району, серед яких 718 жителів міста Славути;

       –  мирних громадян загинуло 5567 чоловік, серед них дітей до 16-ти років – 890.

        Маючи значну перевагу у живій силі й військовій техніці, без важких боїв та не маючи значних перешкод, армія ворога окупувала місто Славуту 4 липня, а Славутський район – 6 липня.

       На окупованих територіях нацисти, місцеві та прибулі з окупантами найманці приступили до встановлення «нового порядку»: було створено районну і міську управи, районну «народну» міліцію, військову комендатуру. «Новий порядок» передбачав розширення життєвого простору для німецької раси, винищення єврейського населення та встановлення жорстокого панівного режиму. Насамперед, ворог організував стеження за всім мирним населенням. Було введено ряд заходів, які обмежували переміщення громадян з одного місця в інше. З 24 липня 1941 року  «Наказ до населення міс­та Славута» запроваджував комендантську годину: для українців – з 6.00 до 21.00, для євреїв і поляків – з 6.00 до 20.00.

        Найбільше утисків зазнавало єврейське населення. У 1941-1942 роках   німецько-нацистськими загарбниками на околиці міста та в багатьох селах району створювались концентраційні табори, табори знищення чи тюрми, де відбувались масові знищення осіб єврейської національності. Так, в місті Славута район вулиць Д.Галицького, Волинської, Злагоди і Б.Хмельницького, де проживали євреї, було обнесено огорожею з колючого дроту і створено гетто – концентраційний табір для євреїв. З 2 березня 1942 року сюди стали доставляти євреїв з с.Ганнополя, Берездова та інших сіл Славутського району. Усі вони були приречені і лише одиницям вдалося уникнути смерті. За документами Державного архіву Хмельницької області, було розстріляно 5016 мирних громадян єврейської національності Славутського району, з них – 2296 євреїв міста Славути.

          Концентраційний табір для радянських військовополонених існував і на південно-східній околиці Славути. Табір, відомий під неофіційною назвою «Грослазарет», був створений для поранених і хворих радянських військовополонених як структурне відділення стаціонарного табору для радянських військовополонених рядового та сержантського складу №301. Після передислокації цього табору «Грослазарет» перейшов у підпорядкування нового табору для військовополонених під номером 357.

       Табір представляв собою десять триповерхових блоків, де одночасно утримувалося від 15 до 18 тисяч полонених радянських солдатів та офіцерів. Навколо табору простягались кілометри колючого дроту, а за огорожею табору патрулювала охорона з собаками. Біля кожного блоку була встановлена колонка з водою, побудовані сараї для померлих в’язнів. Це був табір масового знищення. Умови утримання в таборі перетворювались на справжнє жахіття: важка і непосильна праця, штучностворений режим голоду, антисанітарія. Згідно офіційних даних Надзвичайної Державної Комісії в таборі загинуло близько 150 тисяч військовополонених.

    Піднімались на боротьбу мирні жителі, які не хотіли коритися нацистському режиму. У місті Славуті та селах району станом на 1941-1942 роки діяло понад 20 підпільних антинацистських організацій, понад 1500 мешканців міста і району стали підпільниками і партизанами.

         В грудні 1941 року був створений міжрайонний підпільний комітет, який очолив головний лікар районної лікарні Федір Михайлович Михайлов. Комітет розгорнув боротьбу з окупантами на території Славутського, Шепетівського, Грицівського, Антонінського, Ізяславського, Білогірського, Берездівського, Старокостянтинівського районів Кам’янець-Подільської області та тримав зв’язок з підпільниками Новоград-Волинського, Бердичева, Житомира, Рівного, Києва. Міжрайонний підпільний комітет працював в тісному контакті з партизанами, забезпечуючи їх медикаментами, одягом, зброєю, продуктами харчування. На початку діяльності комітет нараховував в своїх лавах близько 200 чоловік.

          Друга світова війна, яка була справді великою і всенародною, охопила усі куточки нашого краю. З окупантами боролись не лише військові на фронтах, а й жінки, діти, люди похилого віку. Зокрема, у списках народних месників району нараховувалося 92 дитини, найстаршим з яких у 1941 році виповнилося 15 років. Юним месникам не доводилося робити напади на ворожих солдатів чи приймати участь у диверсіях на залізницях та дорогах. Їхня боротьба з окупантом полягала в іншому: збирання зброї і боєприпасів, передача інформації та предметів, розвідка, зв'язок між підпільниками та партизанами, поширювання листівок, супровід до партизанських загонів втікачів з полону.

           Жахлива, кривава, безжальна війна 1939 – 1945 років – це рана, яка ще досі болить у багатьох сім’ях. Вона несла лише руйнування, смерть, страх, людські безневинні жертви. Воїни проявляли надзвичайну мужність, стійкість і героїзм та віддавали своє життя у запеклій боротьбі за рідну землю. Так, за роки воєнного лихоліття кількість жителів Славути зменшилася вдвоє: якщо у 1941 році в місті проживало 14540 чоловік, то станом на 1 січня 1945 року – лише 7992 жителі.

           Розуміючи та усвідомлюючи те, що змушені були пережити та через що довелось пройти нашим прадідам, ми зобов’язані завжди пам’ятати подвиг тих, хто зумів зберегти наші життя та свою рідну Батьківщину. Честь і шана живим! Вічна слава загиблим! Хай не згасає пам’ять про героїв!

З наукової роботи  «Місто Славута. Етапи та темпи розвитку»

Олени Макогончук, молодшого наукового співробітника

 Славутського історичного музею

Найкращі з кращих падають від куль, грудьми своїми землю прикривають

Перше підняття

національного стягу у місті Славута

          Символіка – своєрідна візитна картка країни, вона ніби представляє її, підтверджує її існування.

       Рівно 30 років тому, 30 вересня 1990 року, в Славуті вперше піднято синьо-жовтий прапор.

      Історія України розповідає, що національний символ не завжди був синьо-жовтим, він кілька разів змінював своє забарвлення в залежності від періоду в часі та регіону держави. Жовто-сині кольори використовувалися на гербі Руського королівства 14 століття. Вони також вживалися на гербах руських земель, князів, шляхти і міст середньовіччя і раннього нового часу. У XVIII столітті козацькі прапори Війська Запорозького часто вироблялися з синього полотнища із лицарем у золотих чи червоних шатах, із золотим орнаментом та арматурою. Український національний стяг вперше публічно вивісили 25 червня 1848 року на Ратуші у Львові, який був у складі Королівства Галичини та Володимирії. Фотографії, плакати, листівки часів УНР свідчать, що використовувалися як синьо-жовтий, так і жовто-синій стяг.

       У 1918 році гетьман Павло Скоропадський документально, на офіційному рівні, затвердив верхню синю смугу й жовту нижню. Впродовж ХХ ст. жовто-блакитний прапор слугував символом українського національного опору. З 1991 року, після розвалу СРСР, цей прапор використовувався як національний стяг незалежної України. 18 вересня 1991 року Президія Верховної Ради України юридично закріпила за синьо-жовтим біколором статус офіційного прапора країни.

Одним із перших синьо-жовтий національний стяг з’явився на Львівщині над міськрадою в Стрию 14 березня 1990 року. Пізніше він замайорів над офіційними установами Дрогобича, Львова, Тернополя, Житомира, Києва та ін.

     У квітні 1990 року робітники зі Львова, які прокладали на території Славутського району газопровід Уренгой-Помари-Ужгород, на своїй вишці радіозв’язку поряд з автопарком вивісили жовто-блакитний прапор. Щоб зняти прапор, була задіяна міліція. Львів’яни вдруге вивісили жовто-блакитний прапор, а щоб його не могли зняти, змастили солідолом високий флагшток. Після цього прапор висів, аж поки не вицвів.

        З ініціативи активістів РУХу 30 вересня 1990 року на площі Шевченка у сквері біля кінотеатру відбувся мітинг мешканців Славути та приїжджих, під час якого вперше в місті піднято національний прапор України. Організував мітинг і підняття прапора мешканець Нетішина Руцький Микола, металевий флагшток зварив шофер автопідприємства Ліпкін Іван. Найбільш активними рухівцями в Славуті на той час були: Андрійчук Віталій, Боднар Володимир, Іванюк Сергій, Красномовець Петро, Петрук Володимир, Шевченко Тетяна, Славутський осередок РУХу в ті часи очолювали Ополонець Володимир та Оніщенко В’ячеслав.

         Під час святкової демонстрації 1 травня 1991 року колону демонстрантів з нагоди Дня міжнародної солідарності трудящих замикала група славутчани в кількості 20 активісті РУХу, яка пронесла більше 10 національних прапорів від вулиці Я.Мудрого до вул. Миру.

     Офіційно синьо-жовтий прапор у Славуті встановили 28 червня 1991 року, того дня його піднято і вивішено поряд з прапором Української РСР на адмінбудинку Славутської міської ради.

Тетяна Шуль

Науковий співробітник

Славутського історичного музею

Незалежність. Шлях у боротьбі

     29 років тому, в цей серпневий день, розпочалась новітня  історія Незалежної України. Дата 24 серпня 1991 року назавжди закарбована у літопис історії, стала завершальним етапом у процесі об’єднання українського народу в межах однієї держави.

      Влітку 1991 року  українські  демократи  таки змогли  використати політичий переворот в Радянському Союзі, щоб наша країна стала вільною та незалежною.

      Сам Акт проголошення Незалежності України теж був річчю якщо не спонтанною, то блискавичною - його написали за 1,5 години, але шлях до свободи Україна проходила століттями. Один із авторів, колишній дисидент Левко Лук’яненко, пригадував, що документ вийшов коротким не стільки через брак часу, скільки через острах, що комуністи захочуть прискіпливо його обговорити. «Треба було такий документ скласти, щоб він не викликав ніяких дискусій, щоб за нього проголосували «змаху», – згадував Лук’яненко. Зрештою, після кількох правок у документі залишилося чотири речення. 

       Епіцентром народного піднесення країни була площа перед Верховною Радою. Туди сходилися тисячі людей. Слово «незалежність» лунало дуже впевнено, люди й політики розуміли, що сьогодні це шанс на вільну Україну і використати його потрібно негайно. 

        Депутати демократичного крила Народної ради вже 20 серпня 1991 року зібралися на засідання. Їх позиція була чіткою: переворот у Москві – антидержавний. Того дня на площі столиці Росії досі стояли танки. Українські депутати також мали інформацію про кількість і готовність військ навколо Києва. Левко Лук’яненко -  народний депутат І-го скликання Верховної Ради України 20 серпня 1991 року повідомив: «Танкова Деснянська дивізія у кількості 10 тисяч чоловік, готовність - 1 година». 

     Засідання президії Верховної Ради відбувається: найбільшу кількість депутатських мандатів мали комуністи, які не квапились приймати рішення. Голова Верховної Ради Леонід Кравчук зайняв обережну позицію і в заяві по українському телебаченню закликав до стриманості, дисципліни та громадського порядку і не дав однозначної оцінки подіям у Москві, посилаючись на відсутність офіційних документів.

           А люди потихеньку вже збирались на віче. Знову на вулиці вийшла молодь – «студенти на граніті» довели, що вони – сила, а тепер же вони були і під Верховною Радою. Всі розуміли, що Радянський Союз розвалюється принаймні для студентів, а це завжди рушійна сила будь-якого суспільства. Була усвідомленість, що це новий час і що далі їхнє майбутнє, є шанс і надія побудувати його в незалежній Україні.

       23 серпня – переломний день - путч у Москві провалився. Депутати народної ради в Києві вирішують винести на голосування питання про незалежність. 24 серпня Левко Лук’яненко пропонує лише одне питання до розгляду – «Про Незалежність України». Того суботнього ранку було скликано надзвичайну сесію, тоді червона більшість Верховної Ради України довго вагалась. Ще зранку комуністи не давали відповіді, чи будуть голосувати за незалежність України. У демократичного крила на всю раду було лише 100 депутатів. Запеклі дискусії тривали в залі всього лишень над одним питанням «Незалежність України». А далі відбувся історичний момент - Верховна Рада УРСР урочисто проголосила про Незалежність України та створення держави – Україна, “за” - 346. Рішення прийнято!

      Левко Григорович неодноразово відвідував Славуту, зустрічався тут зі своїми соратниками та товаришами, яким також доля України не була та не є байдужою. Перший його візит до Славути припав на свято Покрови в 1999 році. Левко Лук’яненко нагороджений відзнакою міського голови Василя Сидора за незламний український дух. Це людина, яка все своє життя присвятила служінню Україні, боротьбі за її волю і незалежність.

       24 серпня 2018 року в на будівлі міського Палацу культури міста Славути було встановлено та відкрито першу в Україні пам’ятну дошку Левку Лук’яненку – людині, яка все своє життя присвятила боротьбі за Україну.

     Незалежність  Україні  прийшла  як результат упертої,  послідовної, безупинної  боротьби  української нації за свою свободу і незалежність. Як ми тепер зрозуміли - одного проголошення незалежності недостатньо. Справжня незалежність здобувається у боротьбі, і якраз зараз Україна виборює «реальну» незалежність від Росії надзвичайно дорогою ціною!

Тетяна Шуль

науковий співробітник

Славутського історичного музею

Для нас ти залишаєшся героєм…

11 квітня – Міжнародний день визволення в’язнів нацистських концтаборів

ВЕЛЕТУ ХАРЧОВОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ - 135!

"МИТТЄВОСТІ" ГАЛИНИ АЛЕКСАНДРОВОЇ

РЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОСТІ - ШЛЯХ ДО СВОБОДИ

ІСТОРІЯ ПРО КОЗАЦТВО: МУЗЕЙНІ ЗБЕРЕЖЕННЯ

Церква Різдва Пресвятої Богородиці

як об'єкт культурної спадщини міста XIX століття

Найпотужніше у Європі

За фасадом парафіяльної школи

       З метою гідного вшанування подвигу Українського народу в Другій світовій війні, його вагомого внеску у перемогу Антигітлерівській коаліції та увічнення пам’яті про загиблих воїнів, жертв війни, воєнних злочинів, депортацій та злочинів проти людяності скоєних у роки війни,  9 травня по всій країні відбуваються урочисті заходи до Дня перемоги  над нацизмом. Згідно з Законом України «Про увічнення перемоги над  нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років» в Україні встановлено День пам’яті та примирення 8 травня. Таким чином, наша країна розпочала нову традицію вшанування 8 та 9 травня в європейському дусі пам’яті та примирення. З 2014 року Україна почала використовувати новий символ пам’яті – червоний мак та гасло – «1939-1945. Ніколи знову». Графічне зображення маківки є своєрідною ілюзією: з одного боку воно уособлює квітку маку, з іншого – кривавий слід від кулі.

        Глобальний військовий конфлікт в історії планети, який став найбільшою трагедією ХХ століття. У війні прийняло участь 80% людства, загинуло від 50 до 85 мільйонів людей. Україна зазнала надзвичайних втрат внаслідок війни. Під час бойових дій  та в полоні загинуло 3-4 млн. військових, підпільників і цивільних, 4-5 млн цивільних загинуло через окупаційний терор та голод в тилу. До 5 млн жителів були евакуйовані або примусово вивезені до Росії та Німеччини, частина з яких не повернулася. Загалом безповоротні втрати України становили 8-10 млн. осіб.

          Нацистські загарбники окупували місто Славуту 4 липня 1941 року. За роки окупації підприємства, установи та організації міста зазнали значних збитків, загинуло близько 2 500 мирних жителів, в тому числі 2 295 осіб єврейської національності, які утримувались у гетто на території міста.

      На території військового містечка вже з вересня 1941 року діяв фашистський концтабір «Грослазарет Славута», в якому утримувались в полоні радянські бійці та офіцери. Славутський концтабір розділив страшну участь Бухенвальда і Майданека, Освенціма і Бабиного Яру. Голод, холод, катування і навмисне поширення інфекційних захворювань, відсутність елементарної медичної допомоги призводили до масової смертності у цьому «лазареті». На сьогодні встановлено 18 615 імен загиблих у таборі.  Наявні копії списків загиблих військовополоненних у таборі «Грослазарет Славута» зберігаються у Славутському історичному музеї.

            Чимало мешканців міста не змирились з нацистською окупацією і стали на шлях підпільної, а згодом і партизанської боротьби з ворогом. У м.Славута  в 1941-1942 роках діяло 7 антифашистських підпільних організацій під керівництвом Міжрайонного підпільного комітету, очолюваного головним лікарем районної лікарні Ф.М.Михайловим.  Найчисленнішою була підпільна організація у районній лікарні, створена Ф.М.Михайловим. Підпільники лікарні посприяли втечі з полону більше 2 тисячам полонених, які склали ядро першого партизанського загону на Славутчині. Жителі міста Славути приймали активну участь у боях з ворогом на всіх фронтах Другої світової війни та у ворожому тилу. Були славутчани і серед захисників Брестської фортеці, у боях під Москвою та Сталінградом, на Курській дузі та при взятті Берліна.

     З нагоди 74-річниці Дня Перемоги над нацизмом згадуємо про славутчан-фронтовиків, чиї подвиги були удостоєнні найвищого звання – «Герой Радянського Союзу».

   Андрощук Іван Степанович (1911-1999рр.) народився у селі Глинники (Ганнопіль) Славутського району 7 липня 1911 року.У сім’ї його батьків – Степана Павловича і  Варвари Павлівни було 11 дітей, в тому числі 6 синів. Після закінчення Ганнопільської семирічки Іван Андрощук працював у місцевому колгоспі трактористом, строкову військову службу проходив в 1933-1936 роках на Далекому Сході.

       З травня 1941 року служив на військовому полігоні Харківського танкового училища в м. Чугуїв, де готовили екіпажі танків Т-34. Там його і застала війна. Івана Степановича залишили інструктором в училищі, яке невдовзі евакуювали на Урал.

     Восени 1942 року за власним проханням направлений на фронт та зачислений у І гвардійську танкову бригаду генерала М.Ю.Катукова. Ця бригада невдовзі була перейменована у І танкову армію, а у квітня 1944 року отримала почесне звання – І гвардійська танкова армія (І ГТА). Наш земляк брав участь у боях на Курській дузі, у Корсунь-Шевченківській операції, у боях за визволення України, Польщі, у штурмі Берліна та рейхстагу.

      20 квітня 1945 року І ГТА після важких боїв на Зеловських висотах підійшла до Берліна. Командуючий генерал-лейтенант Катуков отримав радіограму командуючого І Білоруським фронтом маршала Жукова Г.К.: «Катукову, Попелєву. І ГТА доручається  історична задача – першою увірватися в Берлін і водрузити прапор Перемоги. Направте від кожного корпусу по одній кращій бригаді в Берлін і поставте їм завдання не пізніше 4 години ранку 21 квітня любою ціною прорватися на околицю Берліна. Жуков, Телєгін».

    21 квітня командир танкового батальйону гвардії капітан Андрощук І.С. отримав наказ вранці оволодіти ворожим опорним пунктом Бухгольц, де гітлерівці зосередили велику групу важких танків, самохідних гармат і піхоту. Це бойове завдання командир батальйону вирішив виконати не позиційним боєм, а зухвалим ударом, приголомшивши ворога раптовістю і рішучістю дій. «Вперед! Атака!», - коротко кинув Андрощук по радіо своїм танкістам. Його танк, випереджаючи інші машини, ринувся в атаку і першим увірвався в Бухгольц, підбивши важкий німецький танк «Королівський тигр». Натхнені прикладом командира, інші екіпажі батальйону, маневруючи і прикриваючи один одного, сміливо билися, внаслідок чого було знищено ще декілька танків ворога. З участю інших військових частин опорний пункт Бухгольц був повністю знищений.

     Командування 1-ї гвардійської танкової армії неодноразово використовувало батальйон капітана Андрощука і закріплену за ним батарею 76-мм гармат та піхотну роту як штурмову групу по взяттю мостів і наведенню переправ через канали у Берліні.

    29 квітня 1944 року знову з важкими боями батальйон пробивався по Альт-Якуб штрассе до чергового мосту Ландвер-каналу,  на другому березі якого  розміщалися гарматні батареї і міномети, а у будинках на набережній були кулеметні точки і фаустники ворога.В ході бою пропав радіозв’язок, а тому не було змоги викликати розвідку та саперів, щоб обстежити міст, на якому лежали великі куски бетону та металу. Комбат Андрощук прийняв рішення своїм танком проскочити по мосту як можна далі, а іншим екіпажам наказав виявити місця розташування ворожих вогневих точок. На питання своєму заступнику: «Чому немає телефонного зв’язку?», - отримав відповідь: «Немає, і поки не буде». «А що сталося?», - спитав Іван. «За 150 метрів звідсіль», - показав заступник комбата, - «з котушкою на спині загинув ваш брат Семен, його вже винесли санітари».

    Розуміючи стан командира, його друг Михайло Старовєров визвався проскочити через міст під посиленим обстрілом ворога. Це йому майже вдалося, підбитий танк по інерції минув барикаду. Комбат наказав відкрити щільний вогонь з гармат і танків по виявлених позиціях ворога. Він вскочив у люк танка, промчався по мосту, відсунув з проїжджої частини підбитий танк і, ведучи шквальний вогонь із гармат та кулеметів, увірвався у  розташування ворожої батареї та знищив позицію ворога. До рейхстагу залишалося біля 700 метрів. Цього ж дня батальйон Івана Андрощука ще не раз вступав у жорстокий бій,  командир отримав осколочне поранення, проте свій батальйон не залишив.

   1 травня, коли ще з підвалів лунали поодинокі постріли ворога, Іван Степанович на колоні рейхстагу шматком штукатурки написав: «Іван і Семен – ми з України». В ніч з 1 на 2 травня гітлерівці обстріляли в Тиргартен-парку групу офіцерів, серед яких був і Андрощук. На цей раз він отримав важке поранення і потрапив в госпіталь, де 31 травня отримав звання Героя Радянського Союзу за бої, проведені по розгрому ворога в Берліні і проявлену при цьому особисту мужність. Війну закінчив командиром танкового батальйону 64-й гвардійської танкової бригади 1-ї гвардійської танкової армії у звані  капітан.

      Після війни Андрощук І.С. продовжив військову службу у Німеччині в м. Різа, згодом навчався у військовій академії в Ленінграді. У 1952 році, після смерті дружини Зінаїди Назарівни у нього на руках залишилось троє дітей, а тому був змушений залишити академію і продовжити службу в м. Алітус у Литві. У 1955 році з другою дружиною Марією Іванівною та дітьми переїхав у Дніпропетровськ, а у 1957 році у чині підполковника був звільнений у запас.

     У 1957-1976 роках Андрощук І.С. працював на будівництві Придніпровської ДРЕС майстром, начальником цеху, начальником бетонного заводу, головою об’єднаного комітету профспілки будівельників Придніпровської ДРЕС. По закінченню будівництва ДРЕС Іван Степанович був начальником відділу кадрів місцевого заводу ЗБВ Міненерго. Зірку Героя носив рідко, не поспішав оформляти інвалідність та користуватися пільгами, хоч до самої смерті носив в нозі осколки. Помер Герой Радянського Союзу Іван Степанович Андрощук 6 серпня 1998 року, похований у місті Дніпропетровськ.

    Олейнюк Клим Карпович (1916-1944рр.)  народився у 1916 році в селі Лисиче Славутського району в сім’ї 9-х дітей. Коли Климу виповнилося 11 років, помер батько, а у 1930 році родину вислали в Сибір, на станцію Я-я. Там захворіла тифом і померла мати. До початку війни Клим Олейнюк працював шофером водопровідно-каналізаційного господарства у місті Красноярськ.

       На фронт був призваний 25 червня 1941 року. Останній бій за участі  Клима Карповича Олейнюка відбувся 26 березня 1944 року під Вознесенськом, що на Миколаївщині, під час переправи через річку Південний Буг. Після взяття міста Вознесенська 20-ю гвардійською стрілецькою дивізією, було наказано не дати ворогу закріпитися на лінії Південного Бугу. До вечора 24 березня 1944 року частини дивізії вийшли до опорних пунктів противника на східному березі річки. З ходу форсувати Буг не було можливості: ворог прикривав переправу і з наближенням радянських військ відкривав шквальний вогонь. Атаку назначили на наступний день. На світанку після артобстрілу, бійці з криками «Ура» кинулися на укріплення гітлерівців. В ланцюгу атакуючих був і кулеметник, молодший сержант Клим Олейнюк.

     Натиск стрілецьких полків, що підтримувався артилерією та мінометами, був стрімким та нестримним. Противник змушений був залишити свої траншеї та відійти на західний берег річки. Після короткого перепочинку були створенні штурмові загони із стрілків, кулеметників, бронебійників, саперів, розвідників, зв’язківців. Перед ними стояло нове завдання: убрід за допомогою підручних засобів по крижаній весняній воді форсувати річку та висадитися на її західному березі, з якого ворог добре проглядав навколишню місцевість.

      Форсування назначили в ніч з 25 на 26 березня. Коли над річкою нависла повна темнота, загін, до складу якого увійшов Клим Карпович, вирушила в бій. К.Олейнюк ніс на плечах важку станину «Максима».  На березі річки в заростях бійців чекали готові плоти. Повантажили на них зброю та боєприпаси та попливли. Противник на цій ділянці не чекав висадки десанту, в траншеях на березі знаходилась тільки охорона. Сапери безшумно проробили проходи в загорожах з колючого дроту. Вибивши гітлерівців із окопів, вони просунулися на декілька сотень метрів вперед та зайняли невеликий плацдарм. Це дало змогу командуванню полку до ранку переправити на західний берег річки нові підрозділи. Проте і противник підтягнув свіжі сили, намагаючись скинути десантників з обриву в річку. У відбитті атак активно приймав участь кулеметний розрахунок молодшого сержанта Олейнюка. Десантники, хоча і понесли немалі втрати, проте втримали захоплений рубіж. Зранку гітлерівці знову ринулися в атаку. В ході бою Климентій Карпович залишився у кулемета один. Двічі поранений, він продовжував вести вогонь по наступаючому ворогу…

    У Нагородному листі про подвиг К.К.Олейнюка говориться: «В цьому бою гвардії молодший сержант Олейнюк показав зразки мужності і стійкості…Загинув смертю хоробрих, але не відступив ні на крок». Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 вересня 1944 року гвардії молодшому сержанту Климентію Карповичу Олейнюку було присвоєно (посмертно) звання Героя Радянського Союзу.

     Паперник Лазар Хаймович (1918 - 1942рр.) народився 1 вересня 1918 року у Славуті. Він ріс високим, худорлявим, але здоровим хлопцем. Тягнувся уверх як славутський ліс. Ось тому і отримав прізвисько «славутська сосна». Восьми років кучерявий, кароокий хлопчина йде у перший клас. Лазар бере активну участь у художній самодіяльності школи: грає у драматичному гуртку, співає у шкільному хорі. Успішно закінчивши у Славуті семирічку Лазар Паперник вирішив поїхати вчитися до Москви. 15 вересня 1932 року він вступає до школи годинникарів фабрично-заводського учнівства, яку закінчив з відзнакою.

       Відтак, розпочалася трудова біографія молодого робітника. Він працює на Московському годинниковому заводі. Всі, хто знав цього працьовитого та життєрадісного юнака, любили його за самовіддану працю, за хорошу технічну кмітливість, за товариськість, за тепле, чуйне серце. Після роботи на заводі він знаходив час, щоб займатись парашутним, стрілецьким та лижним спортом, любив пограти в футбол, був чудовим плавцем. Юнак захоплювався верховою їздою, вчився в кавалерійській школі, на курсах льотчиків-планеристів, які закінчив успішно перед самою війною. Крім того, оволодів саперною справою, закінчивши школу ворошиловських стрільців. Повнокровним та багатогранним було життя юнака зі Славути Лазаря Паперника в столиці.

      Та вибухнула війна… У перший же день війни Лазар Паперник заявив дирекції заводу, що він добровольцем йде на фронт. Разом зі своїми товаришами потрапляє в роту мотострілецького полку Окремої мотострілецької бригади Особливого призначення військ НКВС СРСР. Їх просто називали спортивною бригадою. Вони, тісно взаємодіючи з партизанами, підривали ворожі ешелони, знищували бази з пальним та боєприпасами, громили штаби та вузли зв'язку нацистських військ, палили ворожі танки та літаки на аеродромах.

    В кінці 1941 року з роти воїнів-спортсменів, в якій знаходився і Лазар Паперник, був сформований лижний загін особливого призначення. З рядового бійця Лазар виріс до заступника політкерівника загону. Ось текст листа Л. Паперника, адресованого рідним у грудні 1941р: «Приємно, що в такі суворі дні я перебуваю в лавах захисників Батьківщини приємно, що я непогано підготувався до днів служби. Все, чим я займався в мирний час: лижі, верхова їзда, влучна стрільба - мені дуже пригодилось». Через декілька днів Лазар Паперник здійснив свій подвиг. Радянські війська завдаючи удару гітлерівським полчищам під Москвою, продовжували наступ. Бої велись у складних умовах. Стояли сильні морози, через заметілі і сніжні заноси рух дорогами став майже неможливим. Противник усіма силами намагався втриматися поблизу Москви.

       Враховуючи особливості обстановки були створені спеціальні загони. До складу одного з них відібрали відмінних лижників, серед яких був і Лазар. Глухими лісовими стежками загін вийшов у район станції Сухінічи, де розташовувалися значні сили ворога. У селі Хлуднєво 400 нацистів зупинились на нічний привал. До цього села і увійшов загін воїнів-чекістів. Двадцять п'ять проти 400. Ніч була темною, злегка хурделило. У вікнах уцілілих хат, де ночували гітлерівці, погасли вогні. Все це було на руку бійцям загону. Вони підійшли до села, зняли лижі, підготували автомати, гранати і атакували ворога. У вікна полетіли гранати, але сили були нерівними. Нацисти, побачивши, що проти них діє невеличка група відважних воїнів, пішли в атаку. Позиція була зайнята в руїнах сараю. Лазар Паперник вигукнув: - «Дорогі бойові товариші, будемо битись до останнього подиху! Ні кроку назад! Тільки вистояти». І бійці бились, не шкодуючи свого життя. Ворог намагався захопити у полон жменьку хоробрих воїнів. Лазар озирнувся навкруги: скрізь лежали його бойові товариші, а неподалік десятки ворожих трупів. І живим залишився він один. - «Рус, здавайся!» кричали гітлерівці. А у відповідь Лазар одну за одною посилав автоматні черги. Але закінчились патрони. І тоді він береться за гранати. І ось залишилась остання граната… Юнак вийшов з палаючого хліва, безстрашно пішов назустріч ворогам. Коли ж озвірілі нацисти опинились поруч, пролунав вибух. Це останньою гранатою мужній воїн підірвав себе і ворогів, які його оточили. Загін чекістів загинув, знищивши близько 150 нацистів.

    Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 липня 1942 року Лазарю Хаймовичу Папернику посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

         У нашому місті встановлений у 1995 році пам’ятний Меморіал славутчанам, полеглим у роки Другої світової війни,  на плитах Меморіалу в металі викарбувані прізвища 718-ти славутчан, загиблих на фронтах, а також учасників підпільного та партизанського руху. По Славутському районі загинуло 7585 чоловік, в тому числі 890 дітей до 17 років. Враховуючи те, що до війни на Славутчині проживало 100 тисяч громадян, з них загинуло 13150, тобто кожний восьмий житель краю.

        Друга світова війна – свідчення прояву патріотизму, великих чеснот воїнів-українців,  що боролися проти нацизму. Жива пам’ять про ці події є застереженням для будь-якої країни, наочним аргументом на користь збереження незалежності, громадського миру, єдності та злагоди у суспільстві, а особливо – запобіжним фактором від можливого подібного сценарію.

         Ми пам’ятаємо, яким страшним лихом  для українців була Друга світова війна. Пам’ятаємо, що агресора зупинили спільними об’єднаними зусиллями, той хто захищає свою землю, завжди перемагає. Ця пам’ять робить нас сильнішими. Вона – запорука того, що у майбутньому подібна трагедія не повториться.

Директор

Славутського історичного музею

С.О.Матвійчук

Славута на початку ХХ століття

          Мальовниче місто Славута протягом історії свого розвитку понесла на собі різні випробування. Від княжого промислового містечка до прикордонного міста на початку ХХ століття. З 1920 року починали формуватись прикордонні війська, основна мета яких була перешкоджати переходити кордон диверсантам і контрабандистам, брати активну участь у суспільних та політичних заходах у регіоні, сприяти створенню колгоспів, «розкуркуленню» заможних селян, контролювали села району.

          В 20 км від Славути, проходив державний кордон СРСР з Польщею, який пролягав по західних границях Славутського і Берездівського районів. А в 10 км на захід від Славути (с.Старий Кривин) розміщався прикордонний стовп.

         Славутський прикордонний загін було створено 1 квітня 1924 року у складі 3-ох комендатур і 19-ти застав. Штаб і служби загону розмістилися у будівлях, що знаходилися на території місцевого парку.

       В умовах складної оперативної обстановки славутський загін стійко і надійно охороняв рубежі держави, при цьому особовий склад загону виявляв зразки військової майстерності, кмітливості і мужності.

         Першим начальником Славутського прикордонного загону з квітня 1924 року по грудень 1929 року був Роман Антонович Чирський, який очолював охорону відповідальної і важливої ділянки кордону з Польщею.

      Р.А. Чирський народився 1891 року в м. Кам’янець-Подільський. Після Лютневої революції 1917 року приймав активну участь в політичному житті армії, неодноразово обирався секретарем полкового комітету. В роки громадянської війни служив частинах і підрозділах Червоної Армії. Був відповідальним та дисциплінованим, володів надзвичайною силою волі і твердим характером. Під його керівництвом прикордонники пильно несли свою службу.

          У 1933 році прикордонники провели значну роботу на селі під час посівної та збору врожаю шляхом надання допомоги 13 колгоспам і 25 селам. В свою чергу місцеве населення чинило велике сприяння прикордонникам в охороні держкордону. Так, наприклад, обхідник ст. Кривин Південно-Західної залізниці Артемов Олексій Васильович і його син Олександр протягом декількох років активно допомагали в затриманні порушників кордону, безпосередньо затримавши до 200 порушників, в тому числі значне число озброєних диверсантів і шпигунів. 

         У роки війни на прикордонні війська було покладено обов’язок з охорони тилу діючої армії. Значним є внесок в розгортання всенародного партизанського руху на окупованій ворогом території. У роки війни  150 прикордонників удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Так, наприклад, один із бійців 20-го Славутського прикордонного загону Варавін Григорій Якович героїчно загинув, захищаючи кордон від правопорушників.

         Народився Григорій Якович в 1910 році в селі Калач Воронезької області в селянській родині. Працював в колгоспі комбайнером. На військову службу в прикордонні війська був призваний у 1932 році і направлений в 17-ту заставу 20-го Славутського прикордонного загону. 

          В свої двадцять два роки за плечима мав хорошу трудову школу, і началь-ник застави Лаптєв із задоволенням зазначав, що боєць він хороший, старанний: у марш-кидках витривалий, на вогневому рубежі кращий стрілок. Якщо йдуть спортивні змагання то бореться за перемогу до останнього. І в службі Варавін  ніколи не підводив. 7 квітня 1933 року, затримуючи порушників кордону, Григорій Якович загинув у перестрілці, яку розпочали двоє диверсантів. 

       У червні 1933 році на честь прикордонника Григорія Яковича Варавіна,  який загинув при виконанні службового обов’язку, була названа 17 прикордонна застава. Це була перша іменна застава в прикордонних частинах України.

          Поховали героя із військовими почестями на території сучасної пожежної частини у місті Славута. Згодом у зв’язку з будівництвом нового приміщення пожежної частини прах мужнього прикордонника перепоховано на території «Скверу пам’яті»,  що знаходиться по вул. Соборності. Могила Г.Я.Варавіна віднесена до реєстру пам’яток історії та охороняється державою. Шануючи пам’ять героя-прикордонника, у місті одна із вулиць названа на його честь. Поряд розташована могила ще одного прикордонника Василя Михайловича Сметаніна, який загинув при охоронні державного кордону.

      З 1935 по вересень 1939 років прикордонниками було затримано 65   активістів іноземних розвідок. В лютому 1936 року Постановою ЦВК СРСР «за видатні заслуги по охоронні кордону, пильність та нещадну боротьбу з порушниками кордону» Славутський прикордонний загін нагороджено орденом Червоного Прапора, а в наступному році загін одержав назву «20-й Славутський Червонопрапорний ім. тов. Єжова прикордонний загін НКВС».

            У вересні 1939 року прикордонний загін залишив Славуту, взявши участь у бойових діях по  звільненню Західної України з-під Польщі. З перших днів війни вели тяжкі оборонні бої, завдаючи нацистам значних втрат. В серпні-вересні  1941 року вели запеклі бої на рубежі річки Ірпінь. 17 вересня 1941 року в районі Києва Славутський Червонопрапорний прикордонний загін героїчно боровся в оточенні ворога. Саме тоді, майже весь особовий склад загону загинув в нерівній боротьбі. 

       20 вересня 1939 року охорону лінії кордону було доручено прикордонним військам Київського і Білоруського округів. В жовтні 1941 року 20-й Славутський Червонопрапорний прикордонний загін розформували. Славута перестає бути прикордонним містом.

       Наше містечко було  відоме не тільки як «мужній воїн», й як «великий трудівник», який продовжує успішно розвиватися, процвітати і ставати таким, яким варто пишатися.

О.С.Макогончук

Молодший науковий співробітник

Славутського історичного музею

Спогади у листах...

Не маємо права забути…

Ми пам’ятатимемо…

Голодомор 1932 – 1933 років на Славутчині: 

 вивчення та дослідження особливостей трагедії.

Історія Славутського князя

Євстафія-Еразма Сангушка

До 100-річчя від дня народження

червоноармійця, Героя Радянського Союзу

Паперника Лазаря Хаїмовича

Памʼять вічно жива…

     Сьогодні Україна переживає важкі часи в своїй багатовіковій історії. Під загрозою опинилася територіальна цілісність, незалежність нашої держави, мир і спокій на нашій землі. В Україні триває неоголошена війна. Сьогодні вже чимало українських сімей відчули жахливі наслідки війни, втративши своїх рідних і близьких. Ми  розуміємо біль цих втрат і глибоко співчуваємо цим родинам, та вшановуємо вічну пам'ять наших полеглих захисників України.

     18 вересня 1989 року народився Почесний громадянин міста Славута –  Балюк Михайло Борисович. Солдат, санітар 7-ї  окремої автомобільної   санітарної роти ВЧ 42581, який рятував життя військових, вивозячи їх з передової лінії оборони. Народився в с. Микулин Полонського району, 9 класів закінчив в Микулинській ЗОШ І-ІІ ступенів, далі продовжив навчання в Крачанівській ЗОШ, в Грицівському  ПТУ №38. У 2008 році Михайло призваний до лав Збройних Сил України. З 2009 року працював робітником на ПАТ «Славутський комбінат «Будфарфор».   Влітку 2014 року вирушив добровольцем у складі Хмельницької автомобільної санітарної роти на Схід захищати Батьківщину. Михайло Борисович був відважним та мужнім воїном. Виїхавши за пораненими в районі Дебальцеве, машина «швидкої допомоги», в якій знаходилися Михайло та солдат А.Суліма, підірвалася на фугасі та була розстріляна прямим наведенням. Страхітлива війна безжально забрала життя молодих Синів України.

      Безсмертні душі відійшли у небеса, але вони вічно житимуть в народній пам’яті, бо «Герої не вмирають!». Своєю мужністю та відвагою вони показали, що український дух є незламним, а наш народ – нескореним. До останнього подиху вони боролися за честь, за волю, за щасливе майбутнє України. Їх подвиг навічно увійде в історію як взірець патріотизму та хоробрості.

Адміністрація

Славутського історичного музею

    Пам'ять донесла до нас імена тих, хто своєю безстрашністю, мужністю та безмежною любов'ю до своєї Вітчизни довів не словом, а ділом свою любов і вірність Батьківщині. Вони назавжди  лишаються в наших думках і ми маємо всі підстави пишатися нашими героями, які прийняли на себе важке випробування долі. Серпень місяць став скорботним для нашого міста, адже, у війні на Сході України полягло чотири наших молодих земляка, сьогодні ми з сумом в очах вшановуємо їх пам'ять.

    В серпні місяці війна забрала Почесного громадянина нашого міста  Сковородіна Олексія Володимировича (18.03.1975-26.08.2014). Капітана, заступника начальника зв’язку 24-ї Львівської окремої механізованої бригади  (м.Яворів).  На передовій в зоні АТО О.Сковородін перебував з березня 2014 року. Загинув у районі смт. Новосвітлівка Луганської області під час вивезення поранених з місця обстрілу «градом». Похований у м. Вишневе Київської області, де проживає його сім’я.

     У цьому ж 2014 році війна забрала ще одного славутчанина Суского Вадима Маколайовича (18.12.1972-31.08.2014). Полковника, командира батальйону  703-го  інженерного полку (м.Самбір). З липня 2014 р. перебував на Сході України в найбільш «гарячих» точках Донецької та Луганської областей. Неодноразово виводив солдатів з-під обстрілів, рятуючи від неминучої загибелі.  В.М.Суский загинув під Маріуполем в результаті вибуху фугасу, коли повертався з бійцями з бойового завдання. Похований в Славуті.   Нагороджений орденом Б.Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).

    Війна забрала у 2015 році ще одного нашого земляка Гуменюка Олександра Павловича (06.08.1979-26.08.2015).  Молодшого сержанта, бійця 40-ї окремої артилерійської бригади. В квітні 2015 року був мобілізований. Пройшов підготовку на Тучинському полігоні, після чого був направлений в зону АТО. Загинув 26 серпня 2015 року від смертельного поранення внаслідок обстрілу з РСЗВ «Град» під селом Прохорівка Волноваського району Донецької області. Похований в рідному селі  Крупець.

     26 серпня для нашого міста скорботний день, оскільки в цей день не стало ще одного Героя нашої країни у 2017 році. Левчука Андрія Миколайовича (03.12.1986-26.08.2017). Головного сержанта взводу матеріального забезпечення,командира опорного пункту в Мар’їнці. Відслужив строкову військову службу в лавах Збройних Сил України. У 2015 році пройшов вишкіл в учбовому підрозділі та був направлений для подальшого проходження служби в окремий  штурмовий батальйон «Айдар». Перебував на Світлодарській дузі в районі селища Новолуганське, де продовжував тримати оборону. Трагічно загинув 26 серпня 2017 року перебуваючи у відпустці. Похований у рідному місті Славута.

      Майже кожного дня на Сході країни, ми втрачаємо наших воїнів. Загибель бійця – трагедія для всієї країни. Лише вшанувавши пам'ять, ми можемо виразити свою повагу.

                                                                            Адміністація

Славутського історичного музею

   Історія створення Конституції України

Справа лікаря Михайлова

Наш обов’язок пам’ятати тих, хто воював та загинув за єдину Україну…

        Війна на Сході України вже забрала тисячі життів захисників України. Серед них є і наші земляки, що пішли боронити рідну землю, намагаючись зберегти цілісність та незалежність нашої держави. Це ті, хто заради миру на українській землі принесли себе в жертву. Ми не маємо права забути їхні імені, адже вони полягли за наше краще життя. І, тому, сьогодні, давайте пригадаємо одного з них – справжнього героя, вірного патріота своєї країни – нашого земляка Марковського Володимира Геннадійовича.

     Народився Володимир 11 червня 1988 року в селі Улашанівка Славутського району Хмельницької області. У 2005 році закінчив загальноосвітню школу села Улашанівка. З 2005 року проходив службу в Збройних Силах України. Цього ж року вступив на аеромобільний факультет Одеського інституту Сухопутних військ, але згодом, у зв’язку з реорганізацією навчального закладу, був переведений до Львівської академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Службу проходив в елітних високомобільних десантних військах Збройних Сил України, брав участь у міжнародних миротворчих військових навчаннях в європейських країнах.

      З 2009 року у звані капітана Володимир служив командиром 1-ї роти 13-го окремого аеромобільного батальйону 95-ї окремої оперативної бригади (м.Житомир).

Батьківщину на Півдні та Сході країни захищав з березня 2014 року. 20 січня 2015 року під час рейду до Донецького аеропорту двоє розвідників підірвалися на фугасі. Капітан разом із бійцями кинувся рятувати поранених, в цей час поряд з ними розірвався снаряд. Володимир своїм власним життям врятував життя бійцю, прикривши його собою.

      За відмінну службу, вірність військовій присязі, мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня , почесним знаком «Відмінник Збройних Сил України».

Похований у рідному селі Улашанівка 24 січня 2015 року. 8 травня 2015 року на фасаді будівлі загальноосвітньої школи, де навчався Володимир Марковський, йому встановлено меморіальну дошку.

        Володимир був світлою, доброю та веселою людиною. Хлопці завжди хвалили його: «молодий офіцер, але дуже розумний». Як людина був чуйним, завжди допомогав, адже був командиром роти, ніс відповідальність за 80 чоловік. Володимир не за гроші служив в армії, себе не шкодував і в мирний час, і на війні. У своїй книзі «Соняхи» військовий капелан Андрій Зелінський про Володимира Марковського писав: «…Володя був втіленням відданої та жертовної служби своєму народу, щирої, щедрої та до кінця вірної любові. Немає бо більшої любові як та, коли хтось кладе життя своє за своїх друзів. Він віддав себе всеціло…»

         Пам’ятаймо всіх тих, хто ще живий і тих, хто вже не з нами, адже вони боролися за наше життя, за наше майбутнє. Не забуваймо це. Ми не маємо права забути жодного з імен тих, хто без вагань віддавав власні життя за наше спільне майбутнє.

 О.С. Макогончук,

молодший науковий співробітник

Славутського історичного музею

Пам’яти своїх героїв дуже важливо, адже герої – це ті найкращі, яких ми втрачаємо… 

Ще юнаки, ще майже діти,

А навкруги і смерть, і кров.

«На порох стерти, перебити!» – 

Іде на Київ Муравйов.

Полків його не зупинити,

Та рано тішаться кати:

Коли стають до зброї діти,

Народ цей – не перемогти!

(М.Луків)

          29 січня вшановуємо День пам’яті Героїв Крут. Бій під Крутами є лише епізодом в українсько-радянській війні, яка розпочалася ще наприкінці грудня 1917 року.

            Не так давно молода Українська Народна Республіка проголосила свою автономію у складі Росії і взяла курс на будівництво демократичної держави. Росія ж, навпаки, будь-що намагалася вберегти свою владу над Україною, встановивши її спочатку на більшій частині Сходу України. Далі на черзі був Київ. Більшовики почали наступ. Бій розпочався 29 січня 1918 року біля залізничної станції Крути (між Бахмачем та Ніжином, за 130 км від самого Києва). Столицю захищати було нікому. 15-тисячна армія, яку на той момент мала УНР, була деморалізована довгою війною. Тоді на оборону та захист Києва стали ті, хто мав дух нескореності, прагнення до незалежності. Українські сили нараховували лише близько 1000 осіб. Українське військо складалося із старшин та 300 курсантів старших курсів 1-ої Київської військової школи ім. Б.Хмельницького. Якщо старшини мали бойовий досвід, отриманий на фронтах Першої світової війни, то київські студенти, гімназисти, котрим не було і 20 років, не вміли навіть володіти зброєю. Але, незважаючи ні на що, виступили на захист своєї Батьківщини. Проти них виступила 4-тисячна більшовицька армія Михайла Муравйова. Це був кровопролитний бій, який тривав 5 годин. Більшість студентів загинули, інших взяли в полон, які після тривалих знущань і катувань були розстріляні. А більшовики, не маючи перешкод, вирушили далі на Київ, де вони розстрілювали всіх тих, хто був причетний до проголошення Центральною Радою УНР.

         Бій під Крутами став трагічною сторінкою в історії нашого народу, про яку ми маємо пам’ятати. Під час бою українська сторона понесла непоправні втрати та все ж змогла затримати більшовицьку армію, вигравши для УНР трохи часу. Ця затримка дала змогу Центральній Раді заключити Берестейський мир 9 лютого 1918 року та зберегти молоду Українську Державу.

             Поховали героїв Крут у братській могилі на Аскольдовому кладовищі, звідки добре видно ті поля, на яких молоді воїни з честю і до кінця виконали свій синівський обов’язок перед Україною.

 О.С.Макогончук,

молодший науковий співробітник

Славутського історичного музею

Пам’ять вічно жива…

        Історія будь-якого народу містить періоди, дати, які є вирішальними і доленосними в  житті. 21 листопада 2013 року за кілька днів до укладання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, український уряд радикально повернув курс держави спрямований  на розвиток  співпраці з державами-членами СНД. Обурена таким рішенням уряду України молодь виходить на Майдан Незалежності у Києві. Невдоволення підтримують по всій Україні. Це був початок  Революції Гідності, коли люди хотіли щоб їх почули. Майдан, що є виразником волі мільйонів українців, активний та дієвий,  стає реальною силою, що мирним шляхом домагається виконання своїх законних вимог і забезпечення справедливості в  своїй державі. На початку революційних подій, нікому і в голову не могло прийти, чим усе це обернеться… Слова «Слава Україні! Героям Слава!», що видавалися простим вітанням, набувають нового й особливого значення.

         22 січня на вулиці Грушевського перші загиблі. Із вогнепальної зброї вбито Сергія Нігояна та Михайла Жизневського. Вони були звичайними людьми. І в останню мить віддали нам найдорожче – своє життя. За нас віддали, аби ми жили у демократичній та вільній країні, де поважають думку народу. Серед героїв України, які відстоювали людську гідність на Майдані був і наш земляк Володимир Чаплінський.

       Народився Володимир 13 січня 1970 року у місті Сєвєроморськ Мурманської області Росії у родині військовослужбовців. Після закінчення школи у 1986 році переїхав на Україну до бабусі та дідуся в с.Ногачівка Славутського району.  Закінчив Нетішинське професійно-технічне училище за спеціальністю електромонтер з обладнання. У 1990 році, після служби у лавах Радянській Армії, розпочав трудову діяльність на Київському картонно-паперовому комбінаті. Мешкав у місті Обухів Київської області. Вів активний спосіб життя: любив подорожі, захоплювався автомобільним спортом. Дуже любив Україну, її культуру та історію, був справжнім патріотом своєї Батьківщини, відчував біль своєї держави, вболівав за її долю, підтримував її в боротьбі за свободу, прагнув їй добра та кращого майбутнього, мав активну громадянську позицію, не міг миритися з безправ'ям та соціальною несправедливістю, був готовий віддати заради рідної землі найцінніше – своє життя. 

        Володимир поїхав на Майдан з перших днів протестування. Жінка Володимира Світлана згадує слова чоловіка: «Або зараз, або ніколи, ми втомилися стояти на колінах, пора вже підніматися, скільки нас будуть гнобити і принижувати».  Вона  пригадує, що її чоловік не був прихильником  ані  Європейського, ані Митного союзів. Але завжди  казав,  що  українці  дуже  мудрий народ і несправедливо, що ми так бідно  живемо.  Після  побиття  студентів мовчати вже не було сил. Проте, трагічна доля спіткала нашого земляка.

        Володимир Чаплінський загинув 20 лютого 2014 року на вулиці Інститутській від кулі снайпера, яка влучила йому прямісінько в шию. Світлана досі не може повірити, що так сталося, єдине що не може закарбуватися в її голові: «За що? За що вони стріляли в неозброєних людей?». Володимир мав щиток, який зробив із пральної машинки і ним оборонявся, ніякої зброї у нього не було. Понад усе вона хоче покарання для замовників, виконавців, всіх винних у загибелі невинних людей на Майдані. Світлана розповідає, що після загибелі чоловіка, отримувала допомогу з фонду Л.М.Черновецького  та допомогу з Майдану від простих людей. Але ніхто ніколи не замінить міцне плече Володимира для жінки, зразкового батька для дітей. Жінка з повними очима сліз говорить як боляче чути, що на Майдані були  «нацисти», «бомжі». «В нас було все – діти, квартира, машина, ми не були «бомжами». За  22  роки  в шлюбі ми ніколи не підвищували голос один на одного. Чоловік робив усе, щоб ми жили в достатку», – розповідає Світлана.

        Володимир Чаплінський був світлою людиною, любив з родиною подорожувати, особливо полюбляв місто Львів. Родина намагалася мінімум двічі на рік відвідати  це місто. «Чоловік завжди казав, що  коли  хочете  побачити  справжню Україну,  їдьте  до  Львова»,  —  згадує дружина героя Небесної сотні. Друг Володимира зі Львова, дізнавшись про загибель побратима, присвятив йому вірша:

"Я іду у бій, бо кликала земля,

Я іду у бій бо плаче Україна,

Бо вже набридла банда ця –  чума

Спотворює країну-руїну.

І хай там, як мене назвуть невірні,

 «бандерівець», «нацист» чи «екстреміст»,

Я син землі і коріння мої вільні,

Революціонер я, націоналіст.

Якщо загину значить так судилось,

Не буду жалкувати я життя,

бо знаю, все що не робилось,

це за для кращого кінця.

І буду знати, що порвав кайдани,

робив все, щоб лиш дух не вмер.

Не плач, благаю, лиш старенька, мамо,

Такий мій шлях

Я – революціонер".

         Указом Президента України Петра Порошенко № 890/2014 від 21 листопада 2014 року за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності Володимиру Володимировичу Чаплінському посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена "Золота Зірка".

          Безсмертні душі вбитих  відійшли у небеса, але вони вічно житимуть в народній пам’яті, бо «Герої не вмирають!».

С.О. Матвійчук,

молодший науковий співробітник

Славутського історичного музею

Слава тобі, солдате!

         Протягом багатьох років пам'ять несе до нас імена тих, хто своєю безстрашністю, мужністю довів любов і вірність Батьківщині. Пам’ять про героїв завжди залишається в наших серцях, і ми маємо всі підстави пишатися нашими дідами, які прийняли на себе важке випробування та не скорилися ворогу. На жаль, з кожним роком все менше і менше залишається живих безпосередніх учасників Другої світової війни. Вона прокотилася безжальним колесом по всій українській землі та зачепила кожну родину. І вже не стільки з розповідей очевидців і учасників, як з переказів та спогадів рідні, дізнаємося про подвиги наших дідів.

       Спогадами про нещастя, яке принесла війна для родини, поділився мешканець Славутчини Микола Степанович Прокопченко. Щоб краще зрозуміти долю українського народу, Микола Степанович розповів про долю простої селянської родини з села Куток Славутського району. В розмові він пригадав розповіді старших про рідних дядьків, які мужньо несли на своїх плечах цей страшний тягар війни.

Дід Миколи Степановича Михасик Артем Власович народився в с.Киликиїв у 1886 р. дитинство та юність провів у тяжкій роботі, був призваний на царську службу. Він одружився після армії, взявши собі в дружини просту селянську дівчину Параску (Прасков’ю) з села Куток. В любові та підтримці одне одного зародилася у них велика сім’я – сини Василь, Іван та трійко дівчат – Ганна, Марія та Євдокія. Щоб прогодувати родину, Артем Власович поїхав на заробітки до Америки. Відразу вподобавши його працьовитість та невибагливість, господарі запропонували забрати сім’ю і переїхати жити до Америки. Та не так все добре склалося, як планувалося. Артем Власович, повернувшись в Україну у 1914 році, застав війну. У зв’язку з такими подіями, поїздка до Америки відразу відклалася,  та й потрібно було захищати рідну землю, відстоювати свободу для народу.

     В цей час підростали діти… Самостійний та наполегливий старший син Василь закінчив Житомирський інститут. Хоч в той час важко було навчатися (був голодний, бідненько одягався), але здобув освіту та працював головним агрономом Берездівського району. У 1940 році він брав участь у Фінській війні, потрапив до полону, де пробув півроку. Повернувся додому худий та змарнілий. У 1941 році, коли розпочалася окупація, Василя не встигли мобілізувати на службу до армії, а призвали на військову службу у 1944 році. Його разом з десятками тисяч молодих хлопців без належної підготовки відправили на передову лінію оборони з ворогом під Тернополем. За такою схемою було знищено тисячі наших молодих солдат. Василь же пропав безвісти.

    У Михасика Артема Власовича був ще один син – Іван. Той також був призваний на службу та проходив її на Далекому Сході в прикордонних військах. Після армії залишився служити при військкоматі с.Берездів. Коли розпочалася війна і через декілька днів німці були вже у м.Корець, він з головою сільської ради та головою колгоспу с.Кутки добровільно приєдналися до частини Радянської Армії.

Служба Івана Михасика проходила у славнозвісній 226-й Глухівсько-Київській Червонопрапорній ордена Суворова другого ступеня стрілецькій дивізії. Був командиром 329-го Окремого винищувального протитанкового дивізіону. По шляху проходження Іванової служби під час війни можна було відтворити мапу великої країни, адже захищати рідну землю довелося аж по Кавказ. Іван Артемович завжди вирізнявся безстрашністю. Коли частину після тяжких боїв відводили на тижневий відпочинок, він рвався на передову лінію оборони.

    Гнали ворога до Берліну, звільняючи села, міста, країни від гітлерівської навали. Великою честю для Іван була участь у визволенні рідної Славути, Шепетівки. Брав участь у наступальній Східно-Карпатській операції, визволяв Словаччину, був відзначений за бої на Одері. За період служби мав 8 поранень.

Перемогу Іван Михасик разом з побратимами по зброї зустрічав у Берліні. Які емоції тоді вирували у мужньому серці, родині дізнатися не довелось…

   В очікуванні зустрічі з родиною, з подарунками та бойовими нагородами повертався Іван додому з Німеччини. 25 липня 1945 року вже на території Польщі полуторку, на якій Іван Артемович з шофером їхали, зупинив випадковий чоловік, попросив підвезти. Хлопці навіть гадки не мали, кого підібрали… Якою ж старшою була звістка для батьків про те, що їхній син, який пройшов з поразками і перемогами усю війну, не один раз дивився у вічі смерті на передовій, загинув від бандитської кулі в спину дорогою додому.

Листаємо нагородні листи… Орден Червоної Зірки, орден Олександра Невського, орден Червоного Прапора, орден Вітчизняної війни ІІ-го ступеню. І в кожному – характеристика: здібний, хоробрий командир, особистий приклад завжди і у всьому: «...Дивизион тов.Михасика – хорошо сколоченная боевая единица, личный состав смел и инициативен в бою. Дивизион всегда действует в передовых подразделениях пехоты…».

   Два сини – Василь та Іван. Дві долі, загублені війною...

   Через призму спогадів про родину Миколи Степановича Прокопченка проглядається доля мільйонів сімей українського народу, подвиг простих людей. Одні діди тяжко працювали, інші – відвойовували рідну землю, та всі мріяли про вільну країну. Їхні героїчні вчинки живуть у свідомості мільйонів нащадків. І чим далі у минуле відходять грізні обриси, тим повніше осягається велич їхнього подвигу, який передається від покоління до покоління, як символ невмирущої слави наших предків.

С.О. Моісеєва,

молодший науковий співробітник

 Славутського історичного музею 

 Від князів Острозьких до князів Сангушків

   У статті йдеться про витоки роду князів Острозьких, Заславських та Сангушків, принципи створення Острозької ординації та хронологію переходу волинських володінь від князів Острозьких до князів Сангушків. 

Ключеві слова: князі Острозькі, Заславські, Любомирські, Сангушки, майорат, Мальтійський орден, Коширська та Ковельська лінії, Кольбушівська транзакція.

   Документальних відомостей про князів Острозьких з XIV ст. до нашого часу дійшло обмаль, але всі дослідники одностайно підтримують думку, що на Волині Острозькі фігурують від середини XIV ст. Проте досі тривають дискусії щодо походження цього аристократичного роду.

   За часів князя Василя-Костянтина Острозького й після його смерті спостерігалося намагання утвердити думку, що цей рід веде свій початок від давньокиївських князів, зокрема, Володимира Великого [5]. Така думка, наприклад, простежується в панегіричній поемі придворного поета В.-К. Острозького С.Пекаліда «Про Острозьку війну…» (1600). У цьому творі навіть вміщена своєрідна міфопоетична генеалогія даного роду, де акцент робиться на тому, що одним із найславніших предків Острозьких був князь Данило Галицький [6]. Так само церковний діяч, архімандрит Києво-Печерського монастиря Захарія Копистенський, який, ймовірно, здобував освіту в Острозькій академії, в апології «Про пресвітлого та преславного Василія, князя Острозького, воєводу Київського», проводить думку, що цей рід веде свій початок від Володимира Святославовича і Данила Романовича [17, с. 142-143].

    Якщо одні дослідники виводили коріння князів Острозьких від давньоруського княжого роду Рюриковичів, другі – від литовських Гедиміновичів, то треті вважали, що вони походили від дрібних литовсько-руських князів [7, с. 6]. Так, останні представники цього роду, зокрема, В.-К. Острозький, усвідомлювали себе нащадками правителів Давньокиївської держави. Варто враховувати, що Острозькі, як і представники інших династій Русі в період Середньовіччя, вважали себе фактично незалежними правителями [17, с. 143].

       Першою документальною достовірною особою з роду Острозьких є князь Данило з Острога, котрий згадується в документах під 1340 роком. Після його смерті у 1376 році залишилося п’ятеро синів: Юрій, Федір, Михайло, Дмитро і Олександр. Двоє з них, Михайло Данилович і Дмитро Волинський, поклали свої голови під час відомої своїми трагічними наслідками битви з татарами на Ворсклі 1399 року. Юрій Данилович, успадкувавши по батькові місто Холм, отримав прізвисько Холмський. Молодший син Олександр, на думку Ю. Пузини, став засновником гілки князів Четвертинських, а старший Федір (Федько), успадкувавши по батькові Остріг, започаткував гілку князів, котрі за назвою своєї резиденції почали називатися Острозькими [11].

Родовід князів Острозьких продовжив наймолодший з синів Федька Даниловича – Василь на прізвисько Красний (красивий). Саме він уперше зміцнив Острозький замок кам’яними мурами з баштами, перетворивши його на справжню фортецю. 

      У 1609 році для захисту кордонів держави і своїх володінь останнім князем з великого роду Острозьких Іваном (Янушом) Костянтиновичем Острозьким, сином Василя-Костянтина Острозького (1526-1608 рр.), засновано Острозький майорат (польською – ординацію, Ordynacja ostrogska), затверджений у 1609 році Сеймом Речі Посполитої і столицею якого згодом стало місто Дубно [7, с. 7-9]. До складу Острозького майорату входило 24 міста і 600 сіл, серед яких були: Остріг (пів міста), Дубне, Деражня, Козьмин, Костянтинів, Миропіль, Чуднів, Базалія, Красилів  [8, с. 39].

І.К.Острозький (1554-1620рр.) – князь острозький (1608-1620рр.), староста білоцерківський, богуславський, черкаський, канівський, переяславський, воєвода волинський (1585-1593рр.), каштелян краківський (1593-1620рр.). У молодому віці очолював княже військо для захисту міста від татарів. Освіту отримав при дворі імператора Священної Римської імперії. В свій час був найпотужнішим паном в Речі Посполитій. На початку XVII ст. укріпив Дубенський замок бастіонами, глибоким ровом і підвісним мостом. І.К.Острозький один з перших князів, хто перейшов до Люблінської унії (1579р.). За його заповітом було створено командорство Мальтійського ордену у Польщі.

  Мальтійський орден – найстаріший католицький духовно-лицарський орден, передісторія якого сягає 1023 року. Саме тоді купці з Південної Італії заснували в Палестині благодійне братство для надання притулку й захисту прочанам, що приходили до Святої Землі, допомоги хворим і нужденним. 1530 року орден одержав від імператора Священної Римської імперії Карла V у ленне володіння острів Мальта. За це чернече воїнство мусило охороняти Середземне море від турків та африканських корсарів; члени ж ордену дістали нову назву – мальтійські лицарі [13, с. 19]. У разі якби рід Острозьких урвався, майорат мав би перейти до Мальтійського ордену [7, с. 33, 36-37].

Історія створення цього майорату бере коріння із майже патологічної ненависті, що відчували один до одного сини Василя-Костянтина Острозького Януш та Олександр. Брати ще за життя батька збиралися воювати один проти одного. Аби цього не сталося, князь Василь-Костянтин у 1603 році змушений був поділити свій маєток між ними, а незабаром у тому ж році Олександр Острозький помер при загадкових обставинах [1, с.47].  Смерть Олександра не примирила Януша Острозького з братовою родиною – тільки протягом трьох років і тільки в Кременецьких земських книгах зафіксовано 13 конфліктів між Янушем та вдовою Олександра Анною [8, с. 39-40].

     Очевидно, князь Януш не хотів, щоб його спадщина перейшла ворожому табору нащадків брата Олександра. А вірогідність цього була досить високою, бо синів Януш Острозький не мав, хоча тричі був одружений [7, с. 37], відповідно племінники або їх нащадки цілком могли би після смерті князя висунути претензії на його маєтки. Аби цього не сталося, був і заснований майорат, статут якого недвозначно усував нащадків брата від цієї спадщини. Право на володіння землями, що входили до ординації, мало на­лежати шляхтичу-католику, який був спорідненим з родом Острозь­ких по жіночій лінії [8, с. 40].

       Фундаційний акт Острозького майорату визначав, що маєток мусить перейти синові князя Януша, якщо такий народиться, а якщо ні, то на користь його доньки Єфросинії Острозької (1605 р.н.), одруженої з Олександром Заславським (1581-1629рр.) у яких було п’ять синів: Франциск, Кароль, Владислав-Домінік, Костянтин-Олександр, Януш-Ісидор і дві дочки: Констанція і Сузанна. [7, с.38]

       Оскільки після князя Януша не лишилося спадкоємців чоловічої статі, то заснована ним Острозька ординація перейшла до рук Заславських. Першим ординатом мав стати старший син Олександра Заславського Франциск, але хлопчик трагічно загинув у 1622 році, випавши з вікна. По ньому ординат успадкував його молодший брат Владислав-Домінік. Через малолітство останнього, маєтностями до його повноліття керував батько. [3].

      Острозька ординація стала тим майновим підґрунтям, яке забезпечило Заславським першість серед інших маґнатів Речі Посполитої. На відміну від звичайних «дідичних» земель майорат не міг бути ані проданий, ані розділений на частини між спадкоємцями. [7, с.38]

      Якщо ж серед Заславських не стане жодного спадкоємця чоловічої статі, фундаційний акт ординації передбачав перехід маєтку до нащадків сестри Януша Острозького Катажини, одруженої з князем Радзівілом. У будь-якому разі майорат мусив залишатися у цілісності та недоторканості й передаватися у спадок тільки по чоловічій лінії, а сам ординат мав взяти герб та прізвище Острозьких [21]. Ординати з роду Заславських Владислав-Домінік та його син Олександр у цілому дотримувалися тих вимог, які заклав Януш Острозький у фундаційний акт. Заславські справді взяли прізвище фундатора майорату, називаючись відтоді або Острозькими, або «на Острозі Заславськими» [20].

Рід Заславських (або Жеславських – як їх частіше називають джерела XV – XVI століть) бере свій початок з молодшого сина Василя Федоровича Острозького – князя Юрія (помер близько 1500 року), який осів на Заславі (сучасне місто Ізяслав) та взяв відповідне прізвище. Заславським, як молодшій гілці Острозьких, автоматично було зарезервовано місце серед так званих «княжат головних», тобто тих, що безперервно займали найвищі щаблі в ієрархії руського суспільства протягом XV – XVII ст.

   Спалах потужності та впливовості князів Заславських припав на XVII ст. Просте співставлення майнового потенціалу цієї магнатської родини, наприклад, у 1529 і в 1629 роках свідчить про стрімкий злет Заславських: у 1529 році серед володінь роду нараховувалося орієнтовно до 700 дворів, а століттям пізніше – майже 33 тисячі. Якщо в XV – XVI ст. розмірами своїх володінь Заславські значно поступалися деяким іншим волинським князям, наприклад Острозьким, Корецьким, Вишневецьким, то вже у 20-х роках XVII століття не тільки на Волині, але й в усій Речі Посполитій не було фамілії, багатшої за Заславських [18, с. 99].

  Такі зміни пов’язані з одруженням Олександра Заславського з донькою Януша Острозького Єфросинією у 1603 році. Вже само по собі родичання із впливовими та багатими Острозькими було для Заславських вигідним та престижним. Крім того, доволі специфічна ситуація в родині тестя дала Олександру Заславському можливість зробити свого сина спадкоємцем майорату Острозьких, а також їхнього прізвища [9, с. 143].

      У 1654 році помирає остання представниця роду князів Острозьких по прямій жіночій лінії, дочка князя Олександра Костянтиновича Острозького – Анна-Алоїза вдова по Яну-Каролю Ходкевичу. Так була перервана лінія роду князів Острозьких на українських землях. Після смерті Анни-Алоїзи її маєтки, до яких входило 16 міст та містечок, 153 села з прилеглими територіями, були розділені між наймолодшим сином княгині Софії Любомирської – Костянтином-Яцком Любомирським та сином Катерини Замойської Яном Замойським [1, с. 47].

    У 1656 році помирає князь В.-Д. Заславський і його володіння переходять до сина Олександра-Януша Владиславовича Заславського, який став останнім у «роду славних князів Заславських бічної лінії кня­зів дому Острозьких», а його смерть у 1673 році остаточно пе­рервала цю родову лінію [12, с.19].

    В 1675 році польський король Януш передає усі землі Острозької ординації вдові князя Олександра-Януша Заславського та їхній дочці Теофілії-Людвіці, яка була на той час вдовою Дмитра Вишневецького, хоча звичайно жінок до майоратів не допускали. Але це порушення основного принципу майорату не призвело до ліквідації ординації, як того можна було б очікувати [10].

    По смерті матері та вихо­ду заміж за Йосипа-Карла Любомирського Т.-Л. Заславська стає єдиною володаркою усіх маєтностей князів Заславських Острозької ординації, а після смерті свого другого чоловіка у 1703 році – ще й володаркою володінь князів Любомирських [15, с.14].

     У 1709 році княгиня Т.-Л. Любомирська  помирає і всі її маєтності переходять до сина Олександра-Домініка Любомирського. Після смерті у 1720 році цього останнього представника спадкоємців усіх Заславських маєтностей та Острозької ординації володіння перехо­дять до його сестри Жозефіни-Марії-Анни Любомирської, яка у 1710 році вийшла заміж за князя Павла-Кароля Сангушка, і всі маєтки Заславських, в т.ч. Славуту, внесла в дім чоловіка. В її величезний посаг входили частина мастностей Заславських, володіння Левартівські, Локацькі, Тарновські та деякі інші [2, с. 16,22]. Відтак, тепер рід ковельських або ж любартівських Сангушків став одним з найбагатшим у Польщі [4, с. 225-226].

     Про витоки роду князів Сангушків триває кількасотлітня дискусія і є окремою темою дослідження. Історії династії Сангушків присвятило увагу чимало геральдистів, істориків, сучасників, серед них: К.Несецький, А.Бонецький, Г.-К. Стадніцький, А.Пжездецький, Ю.Вольф, З.-Л.Радзимінський, М.Грушевський, Б.Горчак, Л.Дембіцький, В.Поль, Ю.Дунін-Карвіцький, Ю.Крашевський, Е.Жищевська, А.Веритус, Е.Хлопіцький, К.Лясковський, Р.Афтанази, Т.Ярошевський, П.Хжановська, К.Солтис, В.Мейштович, Д.Бовуа, М.Ковальський, Н.Яковенко, І.Мицько, Л.Войтович, Ю.Охріменко, А.Якубюк, С.Ковальчук, В.Татаркін, В.Берковський, О.Однороженко та інші [2].

Одні дослідники вважають, що відомий у Західній Русі з ХІV ст. рід князів Сангушків бере свій початок від великого князя Ли­товського Гедиміна, онук якого Дмитро, князь Луцький, від сина Любарта (1316-1341рр.) першим у роду мав прізвище Любартович-Сангушко. Сини Дмитра Олександр і Михайло - перші відомі історії князі Сангушки [12, с. 20-21].

    Увагу заслуговують дослідження  науковця В. Вихованця, який доводить, що цей древній рід походить від великого князя литовського Ольгерда, котрий був сином завойовника Руси-України і білоруських земель Гедиміна (1275-1344рр.). В.Вихованець доводить, що лексема Сангушко є за походженням литовською, в даному випадку трансформованою в тогочасний руський пестливо-зменшений варіант імені Санґітайтіс, яке зустрічалося в литовській метриці тих років  [2].

     За М.І.Теодоровичем перша згадка про Сангушків наявна в актах від 21 серпня 1433 року, в яких князь Сангушко свідчить, що він отримав від польського короля Владислава  володіння – Ратно і Крошвичин. Далі М.І. Теодорович подає опис кордонів Волині від 1546 року, де йдеться: «Ратно и Любомль были князей наших Сендюшковичей. Если так, то тогда фамилия Сангушко, или, как пишется в древне-руских актах Сангушковичи или Сонкгушковичи или Сенгушковичи, есть сокращение из Сендюшковичей (Судия-Сендюшко-Сенгушко-Сангушко). Этот князь Сангушко и был родоначальником князей Сангушек. Он умер около 1463 года и от жены своей Анны имел трех сыновей – Александра, Михаила и Ивана» [16].

      За документами ХVІ ст. цей рід носив прізвище Cангушкевичів. Про це свідчить скарга від 1533 року «князей Федора и Василия Сангушкевичей на дядька своего князя Василия Михайловича Сангушкевича Ковельского в связи с кривдой имений их…» (Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, том 1, Санкт-Петербург, 1863 г., акт №97. ЦДІА України).

      За іншими твердженнями рід Сангушків походить від князів Київської Русі. У згаданих «Актах...» під №79 поміщена «Грамота жителям Луцкого и Владимирского уездов о послушании их князю Федору Сангушку, назначенному маршалком Волынской земли за старостью отца его князя Андрея. Князь Андрей Александрович Сангушко дозволили есьмо на его место сыну его князю Федору на тую службу нашу нынешнего и на иные службы наши, где бы потреба вказывала, з нами ездить и тым врядом маршалствовать, Волынские земли справовати Писано в Кракове 6 июня 1525 г.» [14, с. 98].

На зламі XV-XVI століть рід князів Сангушків розділився на дві головні лінії: лінію коширську («Sanguszkowie-Koszyrscy») – започатковану Міхалом та лінію ковельську («Sanguszkowie-Kowelscy») – започатковану Олександром [19, с.1].

     Першопочатково власністю та дідицтвом князів Сангушків були місто Ратно, Ковель та Несухоїжі. Від цих маєтностей і пішли назви та дві головні лінії роду князів Сангушків - Ковельська і Коширська, а також Нeсухоїзько-Локацька, як галузь Коширської. Друга і третя гілки роду вигасли ще у ХVII ст., а Ковельська лінія проіснувала до початку ХХ ст. [2].

     Маєтності лінії Коширської після її вигаснення у ХVII ст., разом з архівом перейшли до родини Красинських. Подібно й маєтності лінії Несухоїзько-Локацької, через одруження перейшли до князів Заславських і Лещинських, а у ХVIII ст. подібним чином перейшли до Ковельської лінії князів Сангушків.

      У 1729 році після смерті княгині М.Любомирської володіння Заславських, Острозьких частково Любомирських переходять до роду князів Сангушків, а саме до її сина Януша-Олександра Сангушка, який зробив своєю резиденцією місто Дубно [22, с. 30].

Останній Острозький ординат Я.-О. Сангушко (1712-1775рр.) був бездітним і, щоб не передавати свої володіння ордену Мальтій­ських лицарів, у 1753 році ним було скасовано Острозьку ординацію, а у 1774 році остаточно порушена цілісність Заславських та Острозьких маєтностей [12, с.19-20]. 07.12.1753 року Януш-Олександр здійснив відому Кольбушівську транзакцію, інакше – переводний чи передатний акт, за яким багаточисельні володіння Острозької ординації він, як бездітний, роздарив різним особам, в тому числі і багатьом своїм родичам [9, с. 145].

     Подаємо текст даної транзакції з праць М.Теодоровича: «Между сиятельным князем Янушем-Александром на Белом Ковле, Смолянах, Ракове, Заславле и Остроге Любартовичем-Сангушко, маршалком надворным великого княжества Литовского с одной (стороны), и между сиятельными князьями Чарторыйскими, Воеводами и Генералами земель Русских и Подольских, имеющими своего представителя в лице сиятельного князя Станислава Графа на Вишневце и Ланцуте (город в Галиции) Любомирского – великого коронного стражника, также между паном Малаховским – канцлером великим коронным и опочинским и Остроленским старостою, равным образом между паном Франциском Потоцким, коронным Крайчим, и паном Игнатием Сапегою, воеводою Мстиславским, также между сиятельными князьями – Антонием Воеводою Любельским, Станиславом Стражником великим коронным, Антонием Казимирским, Францишком Гольштинским, Феодором Богуславским Старостами, Станиславом коронным, Иосифом Яблоновским стольником великого княжества Литовского – с другой стороны, состоялось такое обоюдное согласие и постановление. Сиятельный князь Сангушко, маршалок надворный великого княжества Литовского, передают свои наследственные имения – ключи: Дубенский, Степанский, Константиновский, Миропольский, Вильский, Чудновский, Пиковский, Базалийский, Крантовский, Сульжинский, Острожский и Лютовижский – каковые достались ему после его матери княжны Марии-Анны из князей Любомирских, жены сиятельного князя Павла Любартовича-Сангушко, великого маршалка великого княжества Литовского, - имея любовь к общему благу, особенно ко благу Украины чрез поставление 600 людей с вышеупомянутых имений, - и они, сии дядья и братья, ценя высокую к ним милость отчизны и вместе с тем уважая благородные непреклонные намерения сиятельного князя, надворного Маршалка великого княжества Литовского, направленные к обороне Украины, учинили между собою, на случай военной экспедиции, такой раздел. Прежде всего для гарнизона Дубенской крепости, под начальством Гетмана, должны поставить – ключ Дубенский 270 пеших человек, ключ Степанский – 63 конных людей, ключ Миропольский и Вильский – 33 человека, ключ Чудновский – 32 конных, ключ Пиковский – 20 конных, ключ Базалийский – 33 конных, ключ Острожский – 31 конных, ключ Сульжинский – 32 конных, ключ Лютовижский – 7 конных людей; по столько человек в военное время, по приказанию Гетмана, для обороны края выставлять высылать и под команду пана великого коронного Гетмана назначить в удостоверении, подвергая себя Трибуналу Радомскому, мы сию Транзакцию собственноручно подписываем. Дано в Кольбушови (Галиция) 7 декабря 1753 года. Януш князь Сангушко, маршалок надворный великого княжества Литовского своим и сиятельных князей Чарторыйских Воевод и Генералов земель Русских именем подписуюсь. Станислав Любомирский, Стражник великий коронный, Францишек Любомирский – Староста Гольштинский, Ян Малаховский, канцлер великий коронный, Антоний Любомирский – Староста Казимирский, Станислав Любомирский – Подстолий коронный. Иосиф Любомирский – Подстолий Литовский» [9, с. 145-146].    

     Дана подія стала потрясінням для Речі Посполитої і викликала суперечки. Конфлікт між магнатською групою «Фамілія» та королівським двором призвів до збройного протистояння, великий коронний гетьман Ян Клеменс Браницький захопив і утримував найбільший замок ординації – Дубенський. Януша Олександра Санґушка хотіли визнати в судовому порядку неправомочним [10].

     У 1766 році Сейм дав офіційну згоду на розформування Острозького майорату, за умови відрахування з тих маєтностей 300 тис. золотих річно до державної скарбниці. У 1775 році за рахунок частини цієї суми було задоволено і претензії мальтійців: 120 тисяч річно передбачалося на утримання командорства і преора в Речі Посполитій, четверту частину цієї суми відраховували на Мальту [19, с.9].

Володіння князів Заславських поділили між собою в 1774 році брати князя Я.-О. Сангушко, народженого від Варвари Дуніної, а саме – Йосип, великий надвірний маршалок, великий коронний стражник Януш та Ієронім – воєвода Волинський, до якого відійшли  Славута, Тарнов та ряд інших ключів [3, с. 25].  

Джерела та література:

1. Берковський В.  Студії з історії Славутчини. - К.: Пульсари, 2008. – 232с.

2. Вихованець В. Два Євстафії Сангушки (Біографічний нарис) // Сангушківські читання: Збірник наукових праць І Всеукраїнської наукової конференції (24-25 січня 2003р., м. Славута). – Львів, 2004. – С. 16-22.

3. Вихованець В. Заслав і повіт: заможність і слава / В. Вихованець // Вісник Нетішинського краєзнавчого музею. Вип. 4. Матеріали ІІ історико-краєзнавчої конференції «Південно-Східна Волинь в контексті історії України» (до 10-річчя відкриття експозиції Міського краєзнавчого музею м. Нетішина), 27 вересня 2011 року, м. Нетішин. – Нетішин, 2011. – С.23-32.

4. Вихованець В. Князі Сангушки: «Rodv. Wyelkiego. Knize. Litewskie. 01gierdowa». Історично-генеалогічна розвідка // Минуле і сучасне Волині та Полісся. Володимир-Волинський в історії України і Волині. – Луцьк, 2009. – Науковий збірник. Вип. 32. – С. 225-226.

5. Войтович Л. Князі Острозькі: спроба відтворення генеалогії династії / Л. Войтович // Наукові записки. Історичні науки: матеріали міжнародної конференції «Князь Василь-Костянтин Острозький в історії України та Європи», (15-17 жовтня 2008 року). – Острог: Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2008. – Вип. 13. – С.44-59.

6. Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти / Войтович Л.В. – Біла Церква: Вид. О.В. Пшонківський, 2006. – 784с.

7. Володіння князів Острозьких на Східній Волині (за інвентарем 1620 року) / Пер., упор., передм. / І. Ворончук. – К.; Старокостянтинів, 2001. – 416с.

8. Жаронкін В. Ординатська спадщина князів Заславських // Науковий збірник «Метафора спільного дому. Заславщина багатьох культур»: Матеріали наукової конференції 21-22 грудня 2006р. – Ізяслав; Острог, 2006. – С.39-41.

9. Історія міст і сіл Хмельниччини (за працями Ю.Й. Сіцінського і М.І. Теодоровича). Навчальний посібник / уп. Тимощук О. – Хмельницький: Поліграфіст-2, 2011.-560с.

10. Князівські тіні над Горинню // http://www.autotourist.net.ua/zhurnal/nashi-liudy/item/1087-kniazivski-tini-nad-horynniu.html?tmpl=component&print=1.

11.  Ковальський М. Етюди з історії Острога: [нариси] / Микола Павлович Ковальський. – Острог: Острозька академія, 1998. – 288с.

12.  Ковальчук С., Ковальчук А.  Славута. Минуле і сучасне. – К., 2003. – 286с.

13.  Кочан Н. Мальтійський орден. // Людина і світ. – 1996. - №7. – С. 19-22.

14.  Крушинский Л. Исторический очерк Волыни. – Жт., 1867. – 352с.

15.  Теодорович Н. Город Заславль Волынской губернии. Исторический очерк. – Почаев, 1891. – С. 13-15.

16.  Теодорович Н. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. – Почаев, 1893. – Т.ІІІ. – 687с.

17.  Хаврук Я. Релігійні традиції дому князів Острозьких та їхня трансформація в умовах реалій ранньомодерного часу // Наука. Релігія. Суспільство. – 2010. - №3. – С.142-148.           

18. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). – К.: Наук. думка, 1993. – 416с.

19.  Якубович Г. Уривки з книги «Саги польських родов» – фонди СДМІ; Інв. № 2192. - 41с.

20. Decret seymowy w sprawie między Atanazym Puzyną, wladyką łuckim… i Wladisławem Dominikiem Ostrogskiem // Akta publiczne do interesu ordynacji ostrogskiej należące. – S. 13-17.

21.  Ordynacya J. O. Janusza Xiążęćia Ostrogskiego, Kasztelana Krakowskiego // Akta publiczne do interesu ordynacji ostrogskiej należące. – B.m., b.r. – S. 6.

22. Paulina Chrzanowska. Katalog portretov ksiazat Sanguszkow // w zbiorach Muzeum Okregowego w Tarnowie. – Tarnov 1994. – 260c.

С.О. Андрощук,

директор Славутського

історичного музею

Відомі митці Поділля

Ода Україні у картинах художника

У кожної особистості, якщо йдеться про справжнього митця, доля не буває простою, тим паче легкою, безхмарною. Особистість не схожа на інших, а тому однією своєю появою епатує стале, завойовує розподілений вже простір, витісняє слабке, віджиле [7].

Ключові слова: художник, Франчук, живописець-графік, стиль, імпресіонізм, символізм.

Я творю для того, щоб люди не забували, що в них є душа. А, кажуть, вона – вічна…Таке творче кредо талановитої людини, непересічної особистості, самобутнього художника В.О.Франчука, який свого часу працював директором парку культури і відпочинку ім.Ф.Михайлова у м.Славута Хмельницької області [12].

Валерій Олександрович Франчук народився 10.09.1950 року в селі Зелена Красилівського району на Хмельниччині. У 1986 році закінчив графічний факультет Київського державного художнього інституту (нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури), майстерню станкової графіки. Декілька років він працював у графічному цеху Київського комбінату монументально-декоративного мистецтва, з 1990 року – на творчій роботі.

Валерій Франчук – живописець-графік, Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2008р.), Заслужений художник України (2005р.), лауреат премії імені Василя Стуса (2003р.), Член Національної спілки художників України, нагороджений орденами «За заслуги» ІІІ-го ст., «Святого Архістратига Михайла», почесними відзнаками та грамотами.

Творчий доробок митця складає понад 3500 творів живопису і більше 700 графічних листів. На рахунку Валерія Франчука 111 групових,  республіканських, міжнародних виставок та 142 персональні виставки в Україні та за її межами. На творчість художника написано 274 рецензії-публікації в газетах та журналах України і світу.

Основними серіями і циклами, до яких звертається художник у свої творчості являються: цикл творів «Молюсь за тебе, Україно», «Розгойдані дзвони пам’яті», «Ода творцю світу», «Плоди саду людського», серія творів «Пізнання істини», «Чорна-Биль», «Мир Вам», «Джерела», «Тиша старого міста». Його твори зберігаються в багатьох вітчизняних та зарубіжних музеях. 72 твори зі знаменитого циклу «Розгойдані дзвони пам’яті» художник подарував Музею-меморіалу Голодомору в Україні.   

Як стверджують фахівці, кожна виставка Валерія Франчука вражає, залишаючи незабутні враження. «Його твори пізнаєш на будь-якому вернісажі. Часто вони вириваються із контексту сучасних пошуків нової образно-пластичної мови своєю могутністю, щирим почуттям і справжньою українськістю…» - кажуть про художника мистецтвознавці. А сам художник, якому за життя довелося пережити і велику славу, і справжні гоніння через невписуваність у рамки радянської ідеології, каже про себе так: «У майстерні перед мольбертом я – володар, я – сильний. За порогом же майстерні – дитина» [14, с.8].

Більшість полотен Франчука – це Україна в живих почуттєвих, характерних тільки його стилеві, пейзажах, квіткових композиціях. Серія графічних робіт – це творчий звіт із мандрів дорогами Європи: Греції, Італії, Німеччини, Польщі тощо. Під час поїздок він робить багато замальовок, які, повернувшись додому, доопрацьовує, відшліфовуючи кожний штрих, кожну лінію. І в графіці, і в живописі Франчук неповторний, оригінальний, що так цінується в справжньому мистецтві [9, с.15].

Лише на перший погляд герої полотен В.Франчука здаються відстороненими, живуть і діють за межами реального життя, бо вони позбавлені натуралізму. Це, швидше, символи. Людський дух, втілений в умовну плоть. Але та плоть і дух живі, відчутні, вони висловлюють дещо казкову, але суто українську суть нашого буття, коли люди й дерева, звірі й птахи органічно існують у своїй єдності, насолоджуючись і милуючись одвічною красою рідної землі. Секрет творчої магії В.Франчука не лише в тому, що він знайшов свою оригінальну техніку. Головне світ, який він творить. Його природа фантастично велична [7].

В полотнах художника можна простежити поступову зміну жанрових уподобань автора – від графіка до «молодого» декоративного живопису та монументалізму пізніших років. Поєднання рис національного, в тім числі й етнографічного, з рисами авангарду – одна з типових ознак образотворчого мистецтва нашого часу. Помітну низку аналогій можна знайти в літературі, естраді, інших галузях сучасної творчості. На запитання про реалізм (чи антиреалізм) у його творчості художник відповідає дуже просто й скромно: «Не хочу нічого загадувати, хочу сидіти в майстерні й працювати...» [2]. 

Таким згадує Валерія Олександровича його однокурсник: «Валера никогда не юлил – ни в живописи, ни в жизни. Сначала у него не получалось. Руки не так стояли. А попробуй начни в 30! Но уж больно хотелось. Ван Гогом рвался. И этот его характер…» [10].

Валерій Франчук ніколи не пише з натури. Це скоріше за все пейзаж-інтроспекція, вдивляння, вслуховування в себе. Немає єдиного простору, однієї точки зору – не реальний «вигляд», простір душі. В.Франчук не може бути просто пейзажистом, вирішувати академічні завдання побудови простору й підбору світла та колориту. Стан інший – серйозний, ревно зосереджений, як у іконописця. І колір – пронизуюче чистий і трохи наївний [11].

Відійшовши від традиційної живописної форми, він зберіг яскравий український колорит і незглибиму національну духовність. Художник стає на оборону вселюдських цінностей і підказує сюжети вічні, ідеї неперебутні. І серед них – високий ідеал саможертовності. Тож, природно, одним із центральних образів його картин є лик Спасителя. І все ж не скорбота, не відчай і зневіра – смислові домінанти Франчукових вернісажів. Із них виходиш очищеним і просвітленим. І той бальзамно-заспокійливий катарсис – від чистої, поетичної душі творця [3].

Ось як характеризує у своїй статті Регінальд Братфорд виставку робіт українських художників у США, зокрема роботи В.Франчука: «Більшість сучасних українських художників на цій виставці відображають синтез модерністських та постмодерністських традицій, підкріплених унікальною українською перспективою. «Час ростити і час збирати», написана Валерієм Франчуком в 1991 році, являється гарним прикладом цього синтезу.

Його перевтілення пластичних форм в плоскі агрегати геометричних постільних конструкцій, які оточені призматичним ландшафтом земляних тонів, яскраво говорить мовою ремінісценції та змінює бачене в модерністських роботах Роберта деЛаНюі, наприклад «Вежі Лаона», написана в 1912 році. Частково проглядається Марк Шагал у фрагментарних слідах фігур. Окрім відмічених моментів контакту з абстрактними відчуттями, які були доведені до межі в працях Пікассо та Брака, існує подібність з орфічним кубізмом.   

Валерій Франчук вивів повістування і зміст свого живопису з традицій зрощення та збору, землі та пори року, що сформувало ядро – суть прогресу сучасної цивілізації – серцебиття України.

Цей вид свідомого самоаналізу та прорив докорінних фундаментальних традицій закликає до всезагальних цінностей, що пов’язані з сім’єю та землею, найкращим чином показує синтез сучасної України та її устремління в майбутнє» [1].

Шанувальники імпресіонізму і реалізму, авангардизму і абстракціонізму обов’язково знайдуть у творах мистця ненав’язливі ознаки улюблених напрямків і течій, а водночас і неповторну самобутність, яка вигідно вирізняє його серед знаних художників минулого і сучасності. Усі твори мистця – чи то жанрові полотна, чи то пейзажі, натюрморти, - розповідають про Україну, нею дихають і живуть. Любов Валерія безмірна, всеосяжна. І таємнича, як ліси Хмельниччини, серед яких він зріс. Цікаво, що художник часто бачить свої твори ще до того, як вони з’являться у фарбах. Незвична манера письма Валерія Франчука, неординарне поєднання барв, болючі теми: старий Поділ, козацькі могили, забуті герої, занедбані церкви, знищенні села, сплюндрована земля, горезвісний 33-й, трагічний Чорнобиль... [6]. 

Валерій Франчук відкрив таємницю такого дивовижного ефекту: роботи останнього періоду творчості виконані… будівельними шпателями. «Одного разу намалював ними картину і побачив, що можу скоріше досягнути того результату, який задумав, представити те, чого не було» - пояснює митець [8, с.9].

Один із старих записів у книзі відгуків Хмельницького районного будинку культури про виставку В.Франчука: «Приємно бачити художні роботи оригінального, цікавого майстра. Відчувається, що Валерій Франчук шукає власну дорогу в мистецтві, і в цьому йому допомагає спостережливість та вміння висловлювати глибокі ідеї щиро» [5, с.2].  

Зі статті Е.Давиденко «Такой невеселый Франчук»: «Франчук говорит, что никогда не мучается над своими полотнами, не переписывает их по несколько раз. Вечером прочитанная и поразившая его (в Библии, в истории или поэзии) строка на утро становится видимой и осязаемой. Острый шпатель, ухитряясь никогда не прорезать холста, быстро придает этой мысли направление и цвет, воплощает образ, рождающий в душах зрителей новые мысли, роднящие каждого отдельного человека с общей народной историей, его поэзией и его верой …Его работы вряд ли поймет зритель торопливый, циничный или просто неспособный думать… Да, Валерий Франчук не веселый, не парадный художник. Он видит и говорит то, чего другие стараются не замечать или уж, во всяком случаи, не обнародовать. Но должен же в конце концов кто-то и здесь, в нашей повальной лжи и бесчувственности, как когда-то у Достоевского Алеша Карамазов, все-таки правду сказать» [4, с.4].

А так аналізує творчість В.Франчука О.Чердаклі: «Говорячи про розвиток Валерія Франчука як художника, хотілося б уникнути розмежування: оптиміст-песиміст. Радше слід говорити про інше осмислення життя раніше і тепер. Перш за все, у своїх творах Валерій Франчук постає як філософ, що не ховається зі своїми думками, не говорить мовою Езопа...художник, який у сучасному мистецькому розмаїтті має чи не найвиразніший національний характер. Багато сказано про нього як про колориста, відмічено й інші особливості його майстерності. Але хотілося б звернути особливу увагу на його спосіб подачі філософської думки. Часом він робить це просто, ніби записуючи на білому аркуші паперу. Іншим разом – метафорично, ховаючи думку в золотому плетиві осені [13, с.48-49].

Більше чверть віку Валерій Франчук є членом Національної спілки художників України. Упродовж цього часу він не мав свого власного кутка, де міг би спокійно працювати. Відому серію «Розгойдані дзвони пам’яті», яку написав на тему Голодомору робив удома, в дитячій кімнаті доньки. Останні роки його прихистили в дитсадку, в аварійному приміщенні, де взимку холодно, а в дощову пору затікає. За це, окрім пристойної орендної плати, Франчук добровільно та безоплатно веде художню студію для дітей [9, с.15].  

Водночас, В.Франчук – людина толерантна, позбавлена амбітних притязань. Він природжений трудар, який не мімікріє, а, дійсно, душею і плоттю в усьому залишається художником. Таких фанатичних, приречених долею творців на яскраві, але болісні відкриття мало. Адже лише талант розуміє: кожному вистачить місця на землі у пошуках сфери самовираження. Валерій Франчук не комплексує: він доступний, щиросердо відкритий й працює сьогодні, сповна усвідомлюючи, що саме так закладається завтра, коли підсумовується вчорашнє й прогнозується майбутнє [7].

У 2012 році Валерій Франчук спробував себе в новій суміжній сфері – вдався до створення скульптури. І постали дерев’яні янголи та символічні свічечки, присвячені різним етапам історії України, які ззовні нагадують традиційні для України дерев’яні церкви. Але якщо придивитися, то ці гармонійні лінії нагадують кращі взірці світової сучасної скульптури [14, с.8].

В літературно-меморіальному музеї – квартирі П.Г.Тичини представлена експозиція, яка відкриває В.Франчука як скульптора. Твори виконані в матеріалі «дерево» поділяються на декілька серій: «Скіфи», «Євангеліє», «Свіча пам’яті», «Вчора, сьогодні, завтра».

У серпні 2012 році Славутський історичний музей отримав безцінний дарунок від художника – три надзвичайних картини, що вражають уяву, як данину Славутчині: «Горинь хвилюється», «Поважна хода», «Затишшя і спокій». У фонди музею додалися також диски зі спогадами художника, журнали, в тому числі – альбом репродукцій картин. Нині фотопортрет Валерія Франчука поміщений в експозицію музею «Твої люди, Славутчино».

Список використаних джерел та літератури:

1.     Bradford R. Yale university, school of art. Choate Rosemary Hall // Мистецтво України. Каталог 2-х виставок в Америці, 1992. – 8-ІХ-18Х.

2.     Бедрик Ю. Історія як живопис: Валерій Франчук // Час, 15 січня 1999. - №1 (13).

3.     Губко О. Чаклунське сум’яття пророчих барв // Літературна Україна, 2012. - №6.

4.     Давиденко Э. Такой невеселый Франчук…// Независимость, 15 января 1999.

5.     Крочек Я. Немає в світі прекраснішого місця // Культура і життя, 1977. - №76.

6.     Неліна Т. Є в Україні художник // Свобода, 18 травня 1995. - №17.

7.     Синько Р. Магія Валерія Франчука // Вечірній Київ, 26 вересня 2000. - №160.

8.     Соколова С. Вернісаж до Євро-2012 // Культура і життя, 2012. - №26.

9.     Таборит М. Сад його любові // Слово просвіти, 2013. - №15.

10.    Титаренко А. Что же тогда катарсис , если не это? // Правда Украины, 2000. - №158.

11.    Титаренко О. Пейзаж-ікона Валерія Франчука // Вечірній Київ, 1994.

12.    Франчук В. Славутський парк // Радянське Поділля, 1974.

13.    Чердаклі О. Філософські мотиви Валерія Франчука // журнал «Muza.ua», вересень 2011.

14.     Чердинцева А. Янголи Валерія Франчука // Культура і життя, 2012. - №26.

С.Андрощук,  Т.Жоган