Був то собі такий чоловік, він був Вітер, і було в нього дванадцать синів; але він сам ніколи не дув — все дули його сини. От, приходять всі дванадцять синів до батька та й кажутъ:

— Тепер ідемо, та будемо дути так, щоб всі гори і ліса поздувать, щоб скрізь рівно було.

Пішли ото вони; як заходились дути, як заходились дути, та розгойдали на морі хвилі, що ще більші, як хати, ідуть одна за другою. А їм треба було всім переходити через море; стали вони переходить, і всі до одного потонули. А батько їх, Вітер, і дознавсь; сів собі, та й сумує. Коли дивиться аж несе жид півня на заріз. От, той півень і питає його:

— Чого ти, Вітре, так сумуєш?

— Як же мені, каже Вітер, не сумувати, коли всі мої сини у морі потонули?

— Е, каже півень — не журись. Чого тобі журиться? Мене, ось, на заріз несуть, та й то я не сумую, а співаю.

 

Сказавши це, він закукурікав, вирвався з рук і полетів.

Був собі чоловік, та такий бідний,  такий бідний що й їсти іноді не було чого не тільки йому, але навіть і діткам  маленьким; а він був бідний від того, що у нього під пічкою було дванадцать  злиднів.

Підходить ото уже Пущання — треба заговлять на піст. Той чоловік добув якось скоромного; сіли всі повечеряли, — що Бог дав — а той чоловік та був музика. От після вечері взяв він скрипку і зачав грать. Діти як почули, посхоплювались і давай танцювать. Йому так весело стало, що діти танцюють, — задививсь на їх, задумавсь і грать перестав. Коли дивиться, аж злидні разом з дітьми  танцювали на серед хати, а як перестав  він грать, так вони хутчій під піч так і сунули, — аж  не потовпляться, такого їх багато.

От він і питає, як уже вони поховались під піч:

— Може вам під піччю погано, тісно сидітъ?

А вони йому: «Ні, не погано,  добре буде». А одному та було тісно; от він і каже:

— Де там тобі, чоловіче, добре! Тіснота така, що не доведи  Мати  Божа.

— Як що до правди тісно,- каже той чоловік,- то я найду де вас подіти,  почекайте трохи.

От він побіг хутенько на двір, взяв бочку, вніс її до хати і каже до злиднів: «от ідіть всі сюди!»

Вони як почали лізти в ту бочку,  всі повлазили, бочка повна зовсім, а він взяв пруток, заднив хутчій, вивіз на  поле  та й  покинув.

Приходить він до дому і хвалиться жінці й  діткам, як то він  злиднів  збувся.

—Ну тепер, каже він, може Бог дастъ, що наша господарка поліпшиться.

Пройшло там  може  з пів року,  а  може  й  більше,  господарка  повелась  так, що й багаті стали йому завидувать.  Купить він корову там за  десять, чи  за  дванадцять карбованців, через місяць корова приведе телятко, він її й  продастъ уже за двадцать, або за 25, купить  овечку, — шерсть  остриже з  неї, а саму продастъ і більше ще візьме,  як сам заплатив; посіє на полі жита, чи  пшениці, так таке вродить колосисте,  та зернисте ж, то таке, що аж до землі  гнеться. Всі вже люди стали дивуваться, — що перше він був такий бідний — дітей не було чим погодувать, а тепер  так добре живе.

Приходить до нього старший  брат і  питає:

— Як оце зробилось, що тобі так у  господарстві стало щастить?

—  Щастить, каже, бо злиднів  не  стало.

— А де ж  вони подівались?

— Одвіз на поле, заднивши  бочку,  та й покинув.

— А які вони?

— Піди подивись, як тобі хочеться знать.

— Як же я піду, коли не знаю, де ти їх покинув? Поведи  мене.

Ото як почав прохать, як почав прохать, до той мусив повести його  туди, де покинув злиднів. Прийшли  вони до тієї бочки.

— От, каже, в бочці, подивись!

— Та  зніми ти сам кружок.

Той тільки що підняв кружок, злидень з бочки, і учепивсь йому бідному на шию. Той уже йому і руки розривать, не розірве, — держиться проклятий; він  уже і дряпав, і кусав, і ножем різав — нічого недопомогає, держиться проклятий.

Пішов той чоловік зо злиднем додому. Як тільки увійшов у хату, зараз  і  каже  жінці:

— А ну тепер, жінко, будем вибираться з хати, життя не буде нам, знову злидень є.

Жінка бачить, що злидень визволивсь з бочки, складає худобу,  забирає дітей і йдуть всі до лісу; а злидень той проклятий все на  плечах висить у того чоловіка. Приходятъ вони у ліс; а тут хуртовина, та мороз та  холодний такий, що аж очі рогом лізуть.

— Ну, каже чоловік, треба розложить вогню, та хоч погріться, а то тут нам на холоді й згинуть.

Зрубали сосну, давай її колоть на дрова — так ніяк не розколють.  От той чоловік і каже:

— Беріться всі до сосни, а то як не буде вогню - всі пропадем,  беріться та  роздирайте  сосну  руками.

Всі кинулись до сосни, і той з плечей та й заложив руки в щілину сосни, і силкується, щоб то її роздерти. Тільки що злидень позакладав туди  обидві руки, трохи не по самі локті; клинє так йому там і придавило руки.

— Ну, тепер,- каже чоловік, - вертаймось, жінко, додому -  злидня уже і  посліднього збулись, може знову Бог дасть, що  господарка  піде на  лад.

 

Пішли всі додому і живуть собі як слід.

Було собі три брати: старшому було одинадцять років, середущому десять; а самому найменшому допіро ще сім років. Жили вони собі у батьковій господі, бо ще в їх і батько, і мати живі були.

Живутъ вони собі у батька та у матері, коли це розійшлася скрізь чутка, що в такім-то царстві, в такім-то государстві, там-то і там-то, є золоті гори, і хто ті гори  одбере  од  зміів, то тому цар  пів свого  царства  віддастъ.

От і каже самий найменший  брат, семиліток:

— Возьмім, брати, у батька конячку, та поїдем і ми шукать тої гори. Люди ідутъ; то може, і ми чи не знайдем, і чи не одвоюєм її од зміїв, тоді будем царями.

— Добре, кажуть, як ходім, то й ходім.

Зібрались, випросили у батька старого коня, такого, що вже й  ходити не здужає, запрягли його в віз, положили хліба на віз і поїхали.

Ідутьта й ідуть, ідуть та й ідуть,  та  все  розпитують дорогою  про золоту гору: хто не йде, хто не їде, кожного розпитують, чи не знав  часом сам, або чи не чув, чи сам од людей яких прохожих-проїжджих, де то ті золоті гори і який змій їх стереже. Хто чув що-небудь од людей — розкаже їм, а хто не чув — скаже:

—  Не знаю, люди добрі, не бачив і не чув нічого про таку гору.

Вони йому подякують і за те, що хоч обізвався добрим словом до них і поїдуть собі далі помаленьку.

Їхали вони так, може, з год, або й більше, заїхали в пущу. Скрізь ліс та й ліс, та такий, що й сказати неможна: тілько небо помежи  листям  синіє,  та  земля  під  ногами,  а  то більше нічого й не видно, — хоть  би хто йшов, хоть би хто їхав, щоб запитати, куди ця дорога веде — так ні, а ні душі живої крім їх нема; а тут вже й сонечко  закочується  за  ліс,  вже  й  вечоріє.

— Що тут робити?- питає старший брат.

— Що ж робити, каже семиліток: — будем ночувати; вже що Бог дасть, то й буде.

Випрягли вони коня і пустили пастись, самі розложили над шляхом вогонь і сидятъ і розказують то про се, то про те, щоб то в  лісі все таки  не  так  було боязко.

На другий день раненько запрягли  свого коня, сіли  й  поїхали.  А ліс що дальше все густіший та й глухіший, таке дерево товсте, що і вчотирьох не обіймеш; а вони все ідуть. Утомиться коник бігти, — вони за возом ідутъ; хто втомиться йти — сяде на віз, та все помаленьку поганяютъ.

Так проїхали вони днів п’ять або й  десять, уже харчі жодної у  їх нема, вже й коник ледве  ноги  волочить, а  вони все ідуть та й ідуть.

— Куди це ми ідем, каже старший брат, де тут ті золоті гори взялись, в цім лісі? Тут ми й самі ще пропадем з голоду — у нас вже хліба нема.  Вертаймось назад.

— Но,- каже семиліток: вже тепер нічого вертаться, коли перше не вернулись!  вже тепера будем їхать до кінця, що буде, те й буде.

Поїхали. Допіро через день дивляться – стоїть хатка; усі раді, бо стілько  днів і  ночей  живої  душі  не  бачили.

Приїхали до хати, випрягли  коня і завели його в стайню, а самі пішли в хату. В хаті нікого нема. Вони сіли за стіл, повечеряли  що було там в хаті; ждуть, та ждуть хазяїв — нікого нема. От  семиліток і  каже:

— Ну тепер, брати, тут недалеко є міст, через той міст буде їхать змій у ночі, треба йти його стерегти. На першу ніч піде під міст ночувать самий старший, а ми будем в цій хаті, на другу ніч уже піде другий; а на  третій я сам піду.

— Ну, добро,  так  і  зробим.

От ті остались в хаті, а старший пішов. Вийшов він на двір, подумав-подумав і пішов у стайню, ліг під жолобом та й заснув. Як стала північ,  семиліток  каже:

— Піду я та довідаюсь, чи не спить-то  наш  брат під містком.

Пішов. Приходить туди, аж  його й нема там. Сів сам під тим містком і  дожидав змія. Посидів він там трохи — коли летить на коні такий,  що аж  іскри  сипляться, а за  ним біжить собака і летить  сокіл.

Прибіг він до містка — кінь  спіткнувся; він понюхав на той  бік,  на той  бік і  каже:

— А ти чого сюда прийшов: чи  прийшов  биться, чи  прийшов мириться?

— Ні, каже йому семиліток, я до тебе не прийшов мириться, а прийшов  биться.

— Добре, каже змій: — як биться, то й биться. Ходімо же зо мною на золоту гору, там будемо й биться.

Пішли  вони  на золоту гору. Змій його як ухопить, як кине об золоту гору, так він і одскочить як той м’яч; тоді схопиться  скоренько на  ноги  до  змія,  ухопить його і як кине, так змій вгрузне  в гору.

За третім разом загнав він змія у гору по саму шию; тоді взяв голови йому і постинав і  покотив з  гори, а сам узяв коня, собаку і сокола і поїхав до дому.  Приїздить  —  брати  сплять:  один  у  хаті, а другий під жолобом. Він коня поставив  на стайні,  а сам ліг у хаті й спить. Вранці проснулись брати,  дивляться — на стайні кінь, у хаті сокіл і собака; будять вони семилітка і  питаютъ:

—  Де, ти, брате, це взяв коня, сокола і собаку?

— Де взяв? Бог нині дав. Ати, брате, був цю ніч під містком?

— Був, каже.

— А  що ж ти там бачив?

— Що ж я бачив?

— Нічого не бачив.

— Е, е... брате, брате! хоч би ти,брате, не брехав. Ти ж цілу ніч під жолобом спав; ти думаєш, що я й не знаю.

От на другу ніч уже під міст виряджаютъ другого брата. Вийшов він увечері на двір, подумав-подумав, побоявся іти під міст, пішов і той  у  стайню, ліг під жолобом і заснув.

Уночі семиліток пішов під міст подивиться, чи  не спить часом його брат. Приходить – і  того нема. Сів він сам під містком, аж летитъ на коні уже старший  змій,  так  аж  іскри сипляться,  а  він летить, а за  ним  біжить  собака  і  сокіл.

— А чого ти сюди прийшов? - питає він. Чи прийшов биться, чи прийшов мириться?

— А  вже-ж  не мириться прийшов я до тебе, а биться.

—  Як що биться, так ходім на золоту гору.

—  Ходім,-  каже  семиліток.

Пішли вони.  Приходятъ,  схопились. Як кине змій  семилітка,  так той і  одскочить од землі, як же кинув семиліток змія, так той і  загруз  у  гору по коліна. Другий раз  як  кине змій семилітка, так йому нічого, а  як змія кинув  семиліток, так він аж по пояс загруз у гору. За третім  разом семиліток  загнав змія  аж  по  саму  шию  в золоту гору; тоді  взяв,  поодрізував йому  голови і  поскидав  з гори, а сам сів на  коня,  забрав  сокола і  собаку  з  собою,  і поїхав  до братів.

Приїхав, поставив коня на  стайні,  а сам пішов у хату і ліг  спать.

На другий день встаютъ брати,  дивляться — на стайні знову десь узявся другий  кінь, а  в  хаті  сокіл  і  собака.

—  Де  ти  взяв,  семиліток,  коня?

—  Бог нам  нині  дав.  А  ти,  брате,  ночував  під  містком?

—  Ночував,-  каже.

—  От і  ти  брешеш, і ти цю ніч  ночував у стайні, під  жолобом.  Ти  думаєш,  що я нічого  і  не знаю.

На третю ніч ото уже черга йому самому йти під місток ночувати. Збирається  він, налив в пляшку води, поставив на вікні й  каже  братам:

— Глядіть же, хоч цю  ніч не  спіть,  та  дивіться  на  цю  шклянку, якщо вода буде прибувати, то випускайте коней, а як же буде через верх  кров литись, то тоді й самі біжіть, бо тоді  вже  змій буде брати верх.  Тілько  що він пішов,  брати  полягали  і заснули;  а семиліток пішов і  сів знову під містком і сидить.Колице так, як опівночі летить самий старший змій, уже з дванадцяттю головами, так летить, так летить, щоаж земля гуде; а за ним собака ззаду, сокіл. Прилітає  до  містка, — кінь  спіткнувся.  Він глянув  на той  бік,  на другий – зараз  його  і  каже:

— Чи биться  прийшов,  чи  ти  мириться  прийшов?

— Ну,  як  биться, так ходім  на золоту гору.

Пішли вони на оту гору, схопились. Кинув семиліток змія — нічого, — трішки тільки гора вігнулась. Кинув змій семилітка — він  загруз  по кісточки  в гору.

Піднявся  він,  оддихався; дума що ось-ось брати забачать, що в  шклянці вода прибуває, і  випустятъ собак; а вони сплять... Собаки  вже  духом чуютъ, що все щось недобре  діється — гавкаютъ, коні ржутъ  та  ногами  тупають; а  брати  сплятъ.

Кинув змій  другий  раз семилітка — загруз він ще більше в  гору. Вже з шклянки через верх кров л’ється і  коні так як не розвалять стайні  гарцюють, а брат сплятъ. Думав він сердешний, думав, догадався, що брати сплять— скинув з ноги чобота, пустив з золотої гори прямо в ту хату, де брати спали.  Чобіт як ударився, так і стіну вивалив.

Собаки вибігли, коні уздечками вирвались і теж побігли, а брати прокинулись, до  шклянки, аж уже  й  по лаві кров тече, вони до собак — собак нема, вони до коней — і тих нема; вони вибігли з хати  біжать, біжать і самі не знаютькуда бігти, що робитъ, а біжать брату на поміч.

А там собаки прибули, так змія і рознесли на кусочки.  Поодрубував він йому всі дванадцять голів і  покидав, а сам узяв його коня, сокола й собаку і  їде уже до братів. Їде, а вони біжать йому  навстрічу.

—  Куди  ви?

—  А до тебе на поміч поспішаєм.

—  Чого?

—  Ти-ж казав, як буде в шклянці вода прибувати, щоб ми коней  і собак  випускали,  а як буде бігти  через  верх кров, то щоб і самі на поміч спішили.

— Так хіба як ви мене  послухали,  що я вам казав?

—  Як  би не послухали,  то-би  не бігли.

— Я ж казав вам, щоб ви не  спали...  а  ви-ж  послухали?  Як би  був  не  кинув  чобота,  то  ви б і  до  цього  часу  спали.

Приїхали додому, запрягли свого коня, поїхали, набрали віз золота, посідали  на тих коней і  поїхали  до того царя, що  казав отдам  пів царства,  як хто одбере од зміїв золоту гору. Приїхали до того царя, оддали йому те  золото, а  він їм оддав пів свого царства.

 

Тоді вони поділились й стали царювать і царюють десь і досі.